«ЗАКОН БОЖИЙ».
ЯК ВІДДІЛИТИ ПОЛІТИКУ ВІД ВІРИ

Світлана ГАЛАТА,

Демократична Україна,

31.08.05

До початку нового навчального року діти, батьки та вчителі отримали від міністерства освіти і науки несподіваний подарунок — новий навчальний предмет «Етика віри». І тепер, як це часто буває з неочікуваними подарунками, не зовсім розуміють: радіти їм з цього приводу чи засмучуватися?

Отже, що таке «Етика віри», звідкіля вона з'явилася на суспільному горизонті й що з цього всього може вийти?

Від атеїзму до окультизму

Спроби запровадити в загальноосвітніх школах предмет, який давав би дітям уявлення про релігію як невід'ємну частину світової й національної культури, робилися вже давно. І спроби ці, що називається, були різного ґатунку. Після розпаду Союзу, в якому десятиріччями руйнувалися вищі форми духовності й переслідувалася будь-яка релігійна чи богословська думка, пробудження нематеріалістичного почуття почалося з активізації найпримітивніших форм. Простіше кажучи, нас просто «накрив» вал «цілительства», окультизму, магії, контактерства і найдикішого сектантства. Українці почали масово засвоювати дешевку західної маскультури. У школи проривалися «проповідники», які в кращому випадку представляли екзотичні для нашої ментальності релігії. У гіршому ж сіяти «розумне, добре й вічне» підряджалися різного роду окультисти або сектанти. І консерватизм системи освіти в цьому разі пішов на користь: майже всі такі спроби гальмувалися на рівні керівництва міністерства освіти.

Але одночасно почали лунати й інші голоси: щоб дитина не стала легкою здобиччю чергового «Білого братства» чи секти сатанистів, вона має знати закони безпеки духовного простору. Тобто, системі освіти, як повітря, необхідний був релігійний «лікнеп».

З мертвої точки справа зрушила лише цього літа.

Доручення Президента

А почалося все з того, що Президент України Віктор Ющенко поставив перед Міністерством освіти і науки завдання розробити й запровадити до 1 вересня в школах курс етики віри. Глава держави пояснив свою позицію так: «Йдеться про Бога, віру в тій чи іншій формі, не ставиться за мету однобічне висвітлення цього питання. Варто взяти загальні підходи всіх церков». І міністерство, яке досі демонструвало в цій царині послідовну стриманість, розвинуло активну діяльність. Нова навчальна програма, методичні посібники, рекомендації для вчителів з'явилися буквально за два місяці — це, мабуть, абсолютний рекорд швидкості в системі освіти.

Але виникли вони все ж таки не на порожньому місці. У школах Західної України, як відомо, ще з 1997 року навчаються за затвердженою управлінням освіти Львівщини, Івано-Франківщини та Тернопільщини програмою «Християнська етика». (З 1999 року цей предмет викладають у школах Рівненщини). Програма схвалена владиками всіх традиційних християнських церков Західного регіону як така, що відповідає багатоконфесійності та національним традиціям українського суспільства. Провідна думка її така: християнська традиція і мораль є фундаментом сучасної цивілізації та системи загальнолюдських морально-етичних цінностей.

Цікаві напрацювання знайшлися і в столиці. В Українському коледжі імені Сухомлинського, наприклад, розроблена програма «Етика: духовні основи». Як вважає директор навчального закладу, член-кореспондент АПН України Василина Хайруліна, це спроба пробудити на основі вітчизняних духовних традицій інтерес учнів до питань, пов'язаних з етикою і мораллю, показати необхідність розвитку духовної сфери людини. Коледж підійшов до теми творчо, запропонувавши дітям уроки-екскурсії, уроки-подорожі, уроки «відвертих думок» тощо. Програма діє з 1-го класу, а старшокласники вивчають уже цілком «дорослі» теми: «Людина — образ і подоба Божа», «Покаяння як духовне відродження, визволення душі з полону гріха», «Православна духовна традиція — тисячолітня традиція нашого народу».

Утім, міністерство освіти все-таки не взяло «сухомлинські» напрацювання за основу державної програми, оскільки задекларувало створення більш універсального (і менш релігійного) навчального курсу. Але це не зменшило напругу дискусії, яка точилася в суспільстві впродовж цих двох місяців і навряд чи припиниться після 1 вересня.

Церква — «за». Усі інші — «проти»?

Однозначно підтримали ідею Віктора Ющенка запровадити новий предмет наразі лише священики. Як зазначив у одному з виступів архієпископ Переяслав-Хмельницький Дмитрій (Рудюк): «Нині церква говорить: впустіть Бога в загальноосвітню школу, впустіть християнську етику, і тоді не доведеться говорити про в'язниці та дитячі розподільники». Настоятель храму Миколи Притиска в Києві протоієрей Олег Маланяк теж позитивно налаштований: «Мене радує, що Президент України розуміє — мораль, віра в Бога, основи християнського віровчення мають формуватися в дітях змалечку. Церква рекомендує новий предмет як «Закон Божий». У його рамках вивчатиметься Старий і Новий Завіт, Декалог (10 заповідей), основні християнські віроповчальні істини. Ця програма узгоджувалася протягом кількох років, церкви навіть виробили спільний, уніфікований підхід. Викладатимуть її вчителі, а церква, за потреби, завжди допоможе консультаціями чи порадами».

У неділю у Володимирському кафедральному соборі було зачитано звернення патріарха УПЦ КП Філарета до мирян, в якому він закликав підтримати нову освітню програму. Оскільки ж її запроваджують поки що факультативно, митрополит благословив писати заяви на ім'я директорів шкіл, щоб діти «Етику віри» таки вивчали. Очевидно, святійший керувався при цьому міркуваннями, що «краще синиця в руці, ніж журавель у небі», тобто ліпше вже підтримати релігійний лікнеп за навряд чи ідеальною програмою, ніж і далі бачити буйний розквіт забобонів та духовної безграмотності.

Учителі поки що ставляться до нововведення досить стримано. Дехто сумнівається — чи не є «Етика віри» всього лише спробою струсити пилюку з лекцій із наукового атеїзму, прикривши його «фіговим листком» толерантності? Або, навпаки,— експансією церкви у храм знань? Як стверджує завідувач лабораторії порівняльної педагогіки Інституту педагогіки АПН України Наталія Лавриченко, українське суспільство ще не готове до запровадження в школах курсу християнської етики. Серед кліриків, вважає вона, педагогічна дискусія звелася до з'ясування представниками різних конфесій того, яка з них зробила більший внесок в українську культуру. І де гарантія, що не відбудеться проекція цього хронічного протистояння на шкільну освіту? Адже й світські вчителі можуть бути явними чи неявними прихильниками якоїсь релігії. До того ж 40% населення не відносять себе до жодної з конфесій. Можливо, для них більш прийнятним був би предмет з релігієзнавства?

Як відділити «політику від ікон»

Чимало батьків та частина громадськості теж проти нового шкільного предмета. Частково це пов'язано ось із чим. Віктор Ющенко є справді віруючою людиною. Він розуміє значення віри взагалі і християнства зокрема для минулого, теперішнього і майбутнього нації. Але за Президентом до церкви «рвонула» така армія чиновників, що вона у вірнопідданському екстазі здатна будь-яку церкву «знести». Дехто з державних мужів раптом виявився просто-таки запанібрата з Творцем, заявляючи: «Хто проти мене — той проти Бога!». Противники такої «стадності» мають повне моральне право опиратися черговій моді на святість, позаяк, «заходячи в церкву, знімають шапку, а не голову».

З іншого боку, церковні справи останнім часом ніби медом намазані для політиків опозиційного ґатунку. Хресні ходи й навколоцерковні скандали очолюють нині «істинно православні» політики Наталія Вітренко (Прогресивна соціалістична партія України), Геннадій Васильєв («Держава»), Дмитро Корчинський («Православне братство») та іже з ними. Вони з усіх сил намагаються «вхопити Бога за бороду» і втягти до своїх передвиборчих списків.

Розумні люди (а люди в нас все-таки дуже й дуже недурні) прекрасно бачать усі ці нюанси і хочуть хоча б у найсокровенніших питаннях відділяти праведне від грішного.

Крім усіх уже згаданих, проти нового шкільного предмета глухо, але вперто-виразно протестує та маса інертної бездуховності, яка, за висловом редактора газети «Наша віра» Євгена Сверстюка, воліла б щось на зразок науки «про здорове й корисне», якоїсь валеології, щось від пророкувань Глоби, якихось таємниць сходу чи екстрасенсів у поєднанні з народною медициною.

Ось як багато цих «але» і «проти».

Утім, вони все ж таки не можуть заглушити голосів «зваженого оптимізму». А останні нагадують нам, що без релігійного виховання, без біблійної основи в людини немає підґрунтя культури, що релігія — передумова моралі.

Важко не погодитися з віце-ректором Українського католицького університету Мирославом Мариновичем: визначальним для суспільства є не так стан його економіки, як стан його духу. І саме розквіт (чи криза) останнього визначає розквіт (чи кризу) першого, а не навпаки.

«ЗАКОН БОЖИЙ». ЯК ВІДДІЛИТИ ПОЛІТИКУ ВІД ВІРИ

Світлана ГАЛАТА,

Демократична Україна,

31.08.05

«ЗАКОН БОЖИЙ».
ЯК ВІДДІЛИТИ ПОЛІТИКУ ВІД ВІРИ