Очистимося від помаранчевого дурману

В.Саранча,

Досвітні огні (№33, серпень 2005),

26.08.05

Будьмо ж, друзі, пильні, адже ми з хронік бачили етапи приходу до влади фашистів, всі ці смолоскипові ходи й ейфорію, з якими німці зустрічали появу перед юрбою фюрера. Проженемо ж цей помаранчевий дурман, нехай помаранчевий колір перестане бути кольором агресії й обману, нехай він буде нагадувати нам про мандариново — апельсиновий Новий Рік.

Як не впасти у відчай, побачивши все, що відбувається вдома?

І. С. Тургенев

Збулося! Революція, про яку так багато говорили "наші українці", відбувається на очах. На вулицях Києва й багатьох інших українських міст багатотисячні юрби народу вийшли надати свою підтримку народному президентові, відстояти свої голоси, віддані мученикові й страждальцеві за народ. Серед тисяч людей і студенти, і пенсіонери, і школярі, видно формені кашкети військових. Прогресивні музиканти й спортсмени висловлюють свою підтримку Вікторові Ющенку, кияни, не покладаючи рук, носять гаряче харчування й міцні напої на Майдан Незалежності, а також готові терпіти всі незручності, які неминучі через знаходження на вищевказаному майдані величезної маси народу.

Стоп! Невже в нас, українців, масове "дежа вю"? Адже не секрет, що багато хто з людей, яким більше 25 років, пам`ятають знамените: "Історія завжди повторюється двічі: перший раз як трагедія, потім як фарс". Класик простить мене за трохи вільне трактування цитати, але не в цьому суть. Я хочу висловити все, що думаю про події, які відбуваються в моїй країні. Я, звичайна людина, небайдужа до долі своєї Батьківщини; я плоть від плоті й кров від крові того самого народу, чиї права хочуть захистити закликані до актів громадянської непокори добродії й дами в шикарних пальто й норкових шубах; вони виходять з шестисотих "Мерседесів" і піднімаються на сцену, встановлену на Майдані Незалежності як в 1917 році В. І. Ленін на знаменитий панцерник.

Але повернемося до цитати з класика: фарс ми спостерігаємо в цей час, а де ж трагедія? Перенесемося в далекий 1917 рік. Лютневу революцію, у результаті якої Микола II зрікся престолу, сучасники називали "усміхненою", народ з наснагою сприйняв падіння трьохсотрічної монархії Романових, навіть великий князь Кирило Володимирович з червоним бантом у петлиці привів моряків Гвардійського корпусу до Таврійського палацу для підтримки бунтівної Думи. Але похмілля наступило швидко: невдачі на фронті, відпадіння від Росії національних окраїн, кризи в самому Тимчасовому уряді призвели до захоплення влади більшовиками. Хоча у принципі захоплення влади як такого не було: через повну недієздатність Тимчасового уряду більшовики підняли випущену з його рук владу й тут уже багато хто з учорашніх революціонерів перейшов в ряди опозиції.

А що ж в Україні? Самопроголошена Центральна Рада з її соціал-революційним і націоналістичним ухилом намагалася займатися "державотворенням", видаючи один за іншим суперечні один одному універсали, що доставляють головний біль спочатку Тимчасовому уряду, потім Раднаркому в Петрограді. Агонизуючи в січні 1918 року, не маючи ні реальної влади, ні серйозних збройних підрозділів для втримання хоча б цієї влади (війська, що перебували у Києві, були розкладені й воювати ні з ким не бажали), наші державні мужі початку XX століття пішли на злочин, який з успіхом використовують наші "опозиціонери", що бажають стати державними мужами на початку XXI століття. Ім`я цьому злочину — бій під Крутами. Яким фарисейством пахне від проведених на початку нинішнього року "Нашою Україною" заходів на місці загибелі гімназистів під Крутами; адже тоді, у січні 1918, на захист збанкрутілої Центральної Ради п`яні офіцери вивезли безвусих гімназистів і юнкерів, які й гвинтівку до того в руках не тримали. І в той час, коли офіцери продовжували гуляти в штабному вагоні, передові частини Червоної Армії на чолі з новим Бонапартом, що пишався собою, есером Муравйовим розбили дощенту молодь, що повірила в ідеали, які їм навіяли "націонал — патріоти". А потім була різанина в Києві, де вбивали просто тих, хто носив сорочку — вишиванку, хто не встиг збрити оселедець. Страшний був час. А чи не страшно вам, добродії помаранчеві, вам, що виводять на площі тисячі студентів. Ви вже у відкриту говорите про неминучість малої крові — ця кров буде на ваших руках і ніякі меморіали жертвам спроби державного перевороту 2004 року не змиють її з ваших рук.

Але, як відомо, історія вчить тому, що нічому не вчить, але якщо багато хто не знає (або не хоче знати) про події 85-річної давнини, то вчителі, які повинні сіяти розумне, добре, вічне, я думаю, ще пам`ятають події, які відбулися 1-го вересня в російському Беслані. З яким болем були сприйняті вісті про розстріл дітей і вчителів у школі цього маленького містечка. Увесь світ був обурений діями терористів, що взяли дітей як живий щит, і в той же час скільки прикладів мужності з боку вчителів ми довідалися, коли заручники були звільнені. Літня вчителька собою закрила своїх маленьких вихованців, учитель фізкультури захистив малят від бандитських куль ціною власного життя. І де ж совість і почуття відповідальності в панів помаранчевих і вчителів, що їм симпатизують, які, наражаючи на небезпеку, виводять малят на мітинги й демонстрації, забувши про те, що діти повинні бути захищені від брудних політичних ігор, а справа вчителів учити дітей добру й справедливості, повазі законів.

Політиканствуючі ректори вищих навчальних закладів заохочують студентів, що виходять на площі, але вони самі не відають, що творять, адже слава Богу, що прихильники законно обраного Президента обмежуються невеликими мітингами й не йдуть на конфронтацію з людьми, що не бажають визнати своєї поразки й усіляко намагаються вхопитися за будь-яку соломинку. У цих виборах я бачу найбільшу перемогу українського народу й справжньої демократії. Нам є чим пишатися: ми стали, мабуть, першою країною, у якій не пройшов югославський і грузинський сценарій. І незважаючи на всілякі заяви й ноти наших "заклятих друзів" зі США і Євросоюзу про санкції й невизнання, Україна живе й працює. Ми прекрасно знаємо, що таке демократичні вибори по-американськи. У цій країні, що має нахабність оголосити себе борцем за демократію в усьому світі, дотепер діє система непрямих президентських виборів і такі оригінальні способи голосування як поштою й по факсу (от вже де воістину дотримується таємниця голосування), увесь світ зі сміхом спостерігав, як на виборах 2000 року всупереч здоровому глузду й завдяки підтасуванню в штаті Флорида Президентом США став Д. Буш. Країна, що протягом всієї своєї 230-річної історії займалася знищенням (аж до повного винищення деяких племен) корінного населення північноамериканського континенту, яка мала до середини XIX століття узаконене рабовласництво, яка відрізала в сусідньої Мексики 1/2 території, що становить 1/3 сучасних США, стурбована станом демократії в Україні. Що таке демократія по-американськи, — знає Панама, на територію якої тільки протягом 1903-21 pp. США направляли свої війська, знає Куба й Гренада, японці вдячні Америці за Хіросіму й Нагасакі, в`єтнамці за спалені напалмом села й дітей — мутантів. В ісламського світу до дядька Сема особлива подяка: за них моляться в Ірані й Афганістані, Ірак демократизується на очах (тільки от народу з кожним днем там стає менше то на сотню, то на півсотні людей, дивися, торжество демократії будуть зустрічати тільки члени американського військового контингенту та колабораціоністи, яких на багнетах приведе американська вояччина); завдяки масовим бомбардуванням натовської авіації в православну Сербію прийшли західні цінності й демократія.

Помаранчеві апелюють до цих "стовпів демократії", як у свій час Центральна Рада повернулася в Київ завдяки кайзерівським військам, але через кілька місяців була замінена німцями на гетьманат Скоропадського. Чесні революціонери з тієї Ради наївно думали, що вони зможуть вести незалежну від німців політику, але прикро помилилися й обраний президентом М. С. Грушевський (його обрали в день проголошення П. П. Скоропадського "гетьманом Української держави") гірко плакав, бачачи, як валять ідеали, на яких він намагався побудувати Українську державу. Дорого довелося платити Україні за допомогу німців і незабаром гетьман упав. Сьогоднішні вожді "опозиції" повинні відробити вкладені в них гроші: не потрібно бути економістом, щоб підрахувати, у скільки обійшлася передвиборна кампанія "народного президента": всі ці плакати, стрічки, прапори, і скільки грошей щодня з`їдає мітинг на Майдані Незалежності: гаряче харчування, намети, яким позаздрить навіть далеко не самий бідний турист. Я вже не кажу про гонорари, які одержують основні діючі особи цього дійства (про сотні просто обманутих людей, сп`янених помаранчевим дурманом, я не кажу). От уже 4 роки (з часу, коли Ющенко пішов з поста прем`єр-міністра) помаранчеві нахабним чином зомбували український народ тим, що Ющенко буде Президентом, Ющенко вам ще покаже. По суті, після уходу з поста прем`єра почалася передвиборна кампанія В.А. Ющенка, і її плоди ми бачимо наочно. Помаранчеві обманутий народ (як тут не згадати "Ах, обдурити мене не складно, я сам обманюватися радий") природно не можуть прийняти ніякого іншого рішення законного державного органу ЦВК, крім як перемогу Ющенка. Так, влада часом занадто грубо й брудно проводила передвиборну кампанію й самі вибори, але в неї не було фори в чотири роки, плюс, помітьте, наш народ владу ніколи не любив і всі аргументи про те, що В. Янукович за два роки зробив багато хорошого й корисного для країни і її народу потонули в потоці неправди, які були вилиті на нього, причому основний упор робився на його минуле, а не на день сьогоднішній. Жителі західного регіону забули про допомогу, надану їм після стихійних лих, пенсіонери забули про пенсійну реформу, яку жоден з попередніх кабінетів міністрів не здійснив, нашим успіхам раділи (і навіть приїжджали учитися) наші друзі з Росії й заздрили за стіною Євросоюзу. Хочу ствердно сказати: у сучасній Україні немає революційної ситуації, коли "верхи не можуть управляти, а низи жити по старому", немає революційного класу, а відбувся державний переворот, що робився на гроші західних філантропів і інших "друзів" українського народу.

Ці люди готові були йти до кінця, багатьом з них просто нема чого втрачати, альтернативою крісла міністра для них можуть стати тюремні нари. Ці люди без сорому й совісті є політичними терористами, що закриваються дітьми й підлітками як живим щитом. На допомогу собі вони закликали священнослужителів уніатської церкви, які читають молитву митрополита Андрія Шептицького, що зустрічав такими ж молитвами німецько-фашистських окупантів (правда, зараз "нашисти" називають їх визволителями). Будьмо ж, друзі, пильні, адже ми з хронік бачили етапи приходу до влади фашистів, всі ці смолоскипові ходи й ейфорію, з якими німці зустрічали появу перед юрбою фюрера. Проженемо ж цей помаранчевий дурман, нехай помаранчевий колір перестане бути кольором агресії й обману, нехай він буде нагадувати нам про мандариново — апельсиновий Новий Рік.

Від редакції. Цей матеріал надійшов до нас ще наприкінці грудня 2004 р. Але ми свідомо публікуємо його зараз, настільки він актуальний.