Выборы 2006 – грубые нарушения Конституционных прав граждан

  

Манипуляции с демократией
начало | архив | темники | политреформа | эксклюзив от ГУИП | референдум | RSS 2.0
  19.06.2026
  Статьи

Версия для печати


А сльози людські відгукнуться...

О.Александровська,

Комуніст,

05.08.05

Минулого року Вікторів прийшло аж два. Один з них залишився при владі. Став Президентом, але не став моїм, бо зрадив, не побачивши. Продав, не оцінивши...

Понад 16 років я чекаю людину на ім`я... Віктор. Чекаю надійного друга, який би зігрів і пожалів. Захистив!

А минулого року Вікторів прийшло аж два. Один з них залишився при владі. Став Президентом, але не став моїм, бо зрадив, не побачивши. Продав, не оцінивши...

Все ж стою на тому, що надія ніколи не вмирає, отож і звертаюсь до тебе, пане Вікторе...

Вікторе... Вікторе Андрійовичу, побійся хоча б людей, якщо вже й Бога продаєш, все ж захисти — ти ж обіцяв (!) — мене, моїх дітей, престарілу свекруху, родичів і сусідів, загалом усіх, хто ще живе, не втрачаючи надії на краще майбуття. Живе з вірою у правду, яка непереможна.

Щоправда, вона, — ой, правдонько-правдо, — здебільшого чомусь замішана на сльозах. І чим далі, тим вони стають все солонішими. Здається, сіль небес, розчинившись у живій воді, рине на землю, немилосердно ранить, ятрить й до того зболені рани. Солона волога змішується із людськими слізьми, а кришталики солі — мов дзеркальця... І біль лине догори, і здригається вся земля...

Що може бути страшніше, коли плачуть дорослі люди... А коли плаче дитина... Моя 9-річна онука Світланка часто плаче, бо має добре серце. Дівчинці шкода своєї вчительки, в якої помер чоловік, бо не було грошей на операцію. А ще вона дуже жаліє однокласницю, в якої не стало тата. Його вбили за кордоном, де робив на пана. Я бачила, як плакала моя сусідка по гуртожитку, — пішла, бідолаха, на аборт, бо жодної надії на власне житло немає, а в її 12-метрівці (кімнатці на трьох) й дихати нема чим. І обіцяних тисяч вона не хоче... Та й чи дадуть їх, якщо з кожним днем у країні справи йдуть все гірше.

Сльози навертаються на очі, коли згадую 85-річну хвору вдову із Городка, що на Хмельниччині, яка — чи то жартома (сміх крізь сльози), чи справді — збирається у найми за кордон, щоб заробити гроші хоч на якийсь пам`ятник покійному чоловіку, а ще на переоформлення квартири, в якій мешкає вже 40 років. Боїться, старенька, щоб не вигнали на вулицю, якщо не матиме чим платити за житло. І тут я гірко всміхаюся: ця бабуся у свої давні роки стрункіша за дівчинку... їй вибирати не доводиться, а третього і не дано: або ліки, бо живими ж не вмирають (!), або хоч якась їжа... Перед моїм втомленим поглядом скрючений бомж. Він лежав, так-сяк зодягнений, на голій койці у коридорі столичної лікарні швидкої допомоги і дивився на світ розумними очима. Просив їсти. Ми разом їли один пиріжок. І ні крихти не впало на слизьку долівку.

Вікторе... Вікторе Андрійовичу, я бачила і твої очі. Ми зустрічалися на Банковій, коли телеканал, якому я довіряю, просив у тебе допомоги. Я приходила, щоб його підтримати. І ти вийшов з дверей. Наші очі зустрілися. На якусь мить. Але й цього було достатньо, щоб розгледіти твою душу. Мені шкода тебе, Вікторе... Чесне слово, шкода, бо вмію любити. І жаліти.

Усіх? Ні! Я не маю права цього робити. Пожаліти? Виходить і простити за все. І забути про людські сльози, які ранять й до того зранену душу.

Я до кінця не знаю, чому історія складається саме так. Чому зло обирає дійсно добрих? Чому багатії багатіють, а бідні стають ще біднішими. Чому за правду б`ють, а негідникам зводять духовні пам`ятники ще за життя. Чому верхівка щиро обіцяє золоті гори, а щедро приносить горе? Чому немає полегшення, а є лише сльози? Щодень я задаю сотні "чому?" і не отримую відповіді. Мені страшно вмикати телевізор, бо перерви між рекламою алкоголю і сексуальними сценками заповнені різним кривавим страхіттям та безглуздям. У численних теленовинах вже не знаю де правда, а де брехня. Все перемішалося. "Голь на выдумки хитра...". Хитрі політ-технології на озброєнні не лише політиків. Шоу-бізнес оголився до вже нікуди. "Все за гроші" примушує їсти зі свинячого корита і при цьому щасливо усміхатися. А розкішні призи та нагороди фортуна вручає тим, хто більше за них дасть. Гидко! Хочеться, як той заточник у лаврських печерах, замуруватися, щоб нічого не бачити... Але ж є очі! І є серце. І є "Червоні вітрила". Вони завжди заспокоюють. Вселяють світлі думки. Все-таки вселяють, хоча і там жорстока наша дійсність — "і батько його брехав, і мама, і він бреше...". Це про тих, що ніяк не наїдяться...

Вибач, Вікторе... (Напівсвідомо я все ж думаю про іншого Віктора...). Вікторе Андрійовичу, я дещо відволіклася. Отже, твої очі. Це правда, що вони — дзеркало душі. Чому у твоїх очах не горить небесний вогник, не блищать дзеркальця солоного кришталю? Невже вже вмерла твоя душа, так і не народивши ідею?

Ми з тобою майже однолітки, навчалися в одній школі. Радянській. Гордо носили один і той же галстук. Червоний. Затим — як найліпшу святиню — квиток із зображенням Людини. Леніна. Нас поєднував той самий державний вуз... І в мене, і в тебе є діти та онуки. Бачиш, як багато у нас спільного!

І все ж я не маю права тебе жаліти!!! Бо маєш вуха і не чуєш. Маєш очі і не бачиш. Маєш серце, та й воно незряче...

На щастя, народ, яким ти скрізь прикриваєшся, все бачить і все чує. І яскраві вогники зорять в його зіницях. І він підніметься з колін. І його слово — спрагле правди! — стане найгрізнішою зброєю.

начало | архив | темники | политреформа | референдум | RSS 2.0