Спокуса бонапартизму

В.Мороз,

Політика (№6-7, 2005),

30.08.05

Як закономірний наслідок "веселих" і несподіваних революцій, що перемогли тоталітарні режими, а потім не завжди відають, що з цією перемогою робити.

Останнім часом тільки лінивий не звинувачує нову "помаранчеву" владу в зраді "ідеалів Майдану". І треба чесно визнати, що влада дає для цього безліч підстав. Замість того, щоб одразу серйозно й надовго зайнятися ділом і тихенько, але вперто, ламати старі порядки і заводити нові, переможці змагаються в словесних баталіях, не вилазячи з "ящика", який став для них продовженням трибуни Майдану. Ні, хворобу зростання зрозуміти можна. І можна навіть поспівчувати, бо половині нинішніх урядовців-переможців усіх без винятку рівнів їхні посади аж надто зависокі й вони на своїх кріслах досить кумедно виглядають, навіть не підозрюючи, наскільки це і смішно, й сумно водночас.

Принципові помилки на рівні перших призначень зробив президент. І найперша засаднича ревізія власних принципів полягала в тім, що Віктор Ющенко не виконав своєї обіцянки щодо відокремлення влади від бізнесу. Малого бізнесу чи великого - це вже другорядне питання.

Суттєве те, що люди бізнесу мають зовсім іншу психологію й мотивацію своїх вчинків. Питання національної відповідальності, попри декларований патріотизм, у них стоїть не на першому місці.

І не тому, що вони такі погані та лукаві. Це визначається характером їхньої діяльності, повсякчасним прагненням до розширення власного бізнесу. І це для бізнесу добре. Але це надзвичайно небезпечно для країни, котра перебуває в реанімаційному відділенні, коли її лікарями стають люди, для яких оздоровлення хворого не є головним завданням.

З подібною проблемою зіткнувся Шарль де Голль, коли прийшов до влади у Франції на напівзруйноване господарство. Мудрий і вольовий генерал, не маючи великого державного досвіду управління, на ключові посади в державі призначив "чистих" політиків і фахівців-аналітиків. Звільнивши перед цим усіх, хто викликав найменшу підозру в приватній бізнесовій діяльності. Попри всі можливі симпатії до цих людей. Попри свої моральні й політичні зобов`язання.

"Батьку" країни, очевидно, не можна бути добрим. Лідер має бути справедливим. І нести персональну відповідальність не перед обраними друзями, котрі справді допомагали в борні, а перед нацією. Тим більше, якщо саме вона виявилася головним революціонером. Інше питання, на кого ця нація вказала пальцем, персоніфікувавши здобуту перемогу. А Віктор Андрійович, схоже, надто рано повірив у те, що саме він є головним організатором і вождем перемоги. Та й, може, навіть не скільки він сам повірив у свою сакральну місію, як його в цьому переконали найближчі добрі друзі, серед яких половина надзвичайно багатих і заможних людей із системним бізнесом, який навіть попередній президент, незважаючи на титанічні зусилля, не зміг зруйнувати. Насправді ж політтехнологічні зусилля команди з найближчого оточення Ющенка в передвиборній кампанії були навдивовижу малопродуктивними й невдалими. Якби не настільки брутальними були кроки минулої влади й не настільки одіозною виявилася фігура претендента від тієї ж влади - не бачити країні ні "помаранчевої революції", ні Ющенка-президента.

Отож, за великим рахунком Вікторові Андрійовичу і розраховуватися було нібито ні з ким. І зобов`язаний він мав бути лише перед своїм народом, котрий спромігся-таки встати з колін і дати своєму обранцеві небачений досі в Україні аванс у вигляді шапки Мономаха. Натомість новий президент один в один повторив помилку свого попередника, вибудувавши систему противаг із трьох практично рівносильних центрів влади, де одні приймають рішення, а інші за них відповідають. А в результаті найчастіше створюється ситуація троєбезвладдя. Тобто, класична ситуація з відомої байки про лебедя, щуку й рака. А Ющенкові замість того, щоб по-справжньому зайнятися впорядкуванням господарства, яке дісталося йому у вкрай важкому стані, залишається весь час займатися примиренням у власному таборі, який знаходиться в стані перманентної війни. Чи ж тут до реформ?

Разом із тим, ситуація в економіці вкрай вибухонебезпечна. Стратегічні друзі й брати-росіяни пообіцяли втричі з наступного року підняти ціну на газ. А оскільки наша країна споживає досі дармового газу ледь не найбільше в світі й вартість спожитих енергоносіїв у собівартості продукції становить майже 80%, то страшно й подумати, що може статися, якщо негайно не почати здійснювати упереджувальні заходи. І не тільки політичні. Хоч і без них не обійтися. Бо перебудувати економіку й переозброїти енергозатратне виробництво за півроку не вийде. Але починати колись же треба.

Досі низькою ціною на газ сусіди лише розбещували український бізнес, який не проти був погріти руки на дармівщині й одержати швидкі гроші.

Хоч як це дивно на перший погляд звучить, але нині ми маємо вже вкотре подякувати Москві за жорстокий урок господарювання й за те, що змушує нас бути самостійнішими в прийнятті рішень і перебудовувати своє господарство відповідно до сучасних тенденцій розвитку. Субсидування морально застарілих технологій має припинитися. Завдяки низькій ціні на газ держава консервує дорогі й затратні виробництва, що знищують навколишнє середовище й зміщують напрямки інвестиційної політики. Дешеві енергоносії, зокрема газ, стимулюють інвесторів укладати кошти не в наукомісткі й високотехнологічні галузі, а в напівсировинне виробництво з низькою часткою доданої вартості. От і виходить, що в США частка зарплати у собівартості продукції в середньому - 60%, а в Україні - всього 10%. Натомість вартість спожитих енергоносіїв, як уже згадувалося - 80%. То ж чи дивно, що при такій політиці енергомісткість української продукції на одиницю ВВП за роки незалежності зросла вдвічі? І найпростіше й найпримітивніше тут сварити вітчизняний бізнес за відсутність патріотизму і брак почуття національної відповідальності. Бізнес завжди працює там, де вигідніше, бо (читай Маркса "Капітал") така його природа й головний закон, який визначає і поведінку топ-менеджерів (див. початок матеріалу).

Проте вихід із цього зачарованого кола українського примітивного господарювання є. Розумні люди його вже давно придумали. Сутність розв`язання цієї проблеми - в перерозподілі загального обсяг)` податків. Навантаження на доходи і фонд заробітної плати зменшується, а натомість зростає частина на використання природних ресурсів та продукування відходів і шкідливих викидів. Таким чином, суттєво зростає зарплата працівників, що, в свою чергу, інвестує інші галузі народного господарства, стимулюються наукомісткі й високотехнологічні виробництва, безперечно поліпшується екологія.

Чи поставили перед собою таке завдання наші нові урядовці? Запитання швидше риторичне. Без сумніву вони про нього знають. Але наблизитися до цієї глобальної проблеми навіть на рівні постановки завдання ще руки не дійшли. Поки на часі локальні проблеми: фінансова стабільність, надходження до бюджету, виплати пенсій, збільшення зарплат бюджетникам, борги шахтарям, підготовка компромісних законів по СОТ.

Чого тільки варта витримана парламентська баталія з ухвалення законодавчих актів, що мають, до речі, стратегічне значення. Справді, українська сторона в багатьох питаннях поступилася якимось своїми сьогоднішніми інтересами, що й дало привід комуністам і соціалістам волати про зраду національного виробника на догоду світовій буржуазії. Але, не вступивши до СОТ цього року, Україна ризикує не потрапити до цієї шанованої організації ще десятиліття. Росіяни, які наступають українцям на п`яти, палаючи бажанням першими зафіксувати там своє членство, роблять це не з мотивів престижу чи просто спортивного інтересу. Ставши членом СОТ, вони диктуватимуть нам умови вступу, а найголовніше! - тарифні ставки. І можна не сумніватися, що це будуть такі умови й такі ставки, що газ по 160 доларів за тисячу кубометрів видасться дитячою забавкою. Очевидно, саме ці аргументи спонукали багатьох депутатів зовсім не з провладного табору звинуватити комуністів і багатьох своїх колег із інших фракцій у лобіюванні інтересів Кремля. Звинувачення зовсім не фантастичне з огляду на шалений спротив, учинений червоними депутатами сотівським законопроектам.

Справді, вступ до СОТ суттєво економічно й політично відриває Україну від Росії і наближає її до Європи. І цього, схоже, найбільше бояться шановні комуністи. І не тільки, на жаль, вони. Ну, не сумісники ж стали основною причиною червоного демаршу! Адже за минулої влади сумісники роками сиділи на двох стільцях і нікому і в голову не спадало дудіти в дудки, репетувати в мегафони й лізти за це в бійку. Та й прихильники Петра Симоненка ніколи раніше не відзначалися як люті захисники української Конституції.

Уряд на цю парламентську трагікомедію витратив тиждень. Схоже, що ці законопроекти справді готувалися ударними темпами й окремі з них були досить "сирими". Та й у парламентських комітетах деякі просто не побували. І це ще одне свідчення, що дає підстави запідозрювати багатьох урядовців на чолі з прем`єром у певній несистемності й любові до "кавалерійських атак", котрі були добрі для опозиційної діяльності й ніяк не годяться для управлінської діяльності. Саме про це, як завжди досить туманно і неперсоніфіковано, говорив президент на минулому з`їзді НСНУ. Скорше він мав на увазі Миколу Томенка, бо прямим текстом звинувачував "деяких урядовців", котрі на Майдані носили "оранжеві шапочки", а зараз безцеремонно займаються піаром. Закид, треба сказати, досить болючий і, загалом, не зовсім справедливий. Так, Томенко справді чи не найчастіше з усіх урядовців з`являється на телевізійних екранах і досить часто коментує не зовсім "свої" питання. А хто ж їх коментуватиме? Може, прес-секретар президента Ірина Геращенко, як і годилося б за всіма правилами? Чи радник із питань преси Михайло Дорошенко? Чи радник із питань культури Володимир Гришко? Чи радник із питань спорту Андрій Шевченко? Ні, ніхто їх ні в чому - боронь Боже! - не звинувачує. Все це шановані в своїх галузях люди. Але вони за визначенням не можуть бути речниками ні президента, ні уряду! І, мабуть, сформулювати й донести до широкого загалу складні трансформаційні процеси, котрі відбуваються в країні, їм аж ніяк не під силу. Але комусь це ж робити треба. Томенко, очевидно, як досвідчений політолог це добре відчуває й, вболіваючи за справу, виявляє ініціативу, яка, здається, й досі карається. А може, просто комусь із найближчого оточення президента не подобається, що Микола Володимирович у "міжвидовій боротьбі" цілком на стороні Юлії Володимирівни, а не Петра Олексійовича? І налаштували відповідно Ющенка, зачепившись за зручний привід... Так, це банальна версія, але найсумніше, що вона має право на існування.

Проте це хоч помітні та прикрі, але деталі. Томенко якось це переживе. Головне, щоб наш "помаранчевий" президент не робив великих і стратегічних помилок, а якщо й робив, то мав мужність їх визнавати й гласно виправляти. Аби лиш Віктор Андрійович користувався широким інформаційним матеріалом із різних джерел і добре знав, що відбувається в країні. Аби лиш гарант нашої Конституції припинив свої кумівсько-родинні принципи добору кадрів і предметно познайомився з діяннями Шарля де Голля. Мудрий генерал, одержавши диктаторські повноваження в повоєнній Франції, зумів не стати диктатором, всього лише за кілька років налагодив зруйноване господарство й сприяв розвитку демократичних інститутів.

Де Голль у Франції не скотився до бонапартизму, хоч спокуса така була. Чи вдасться нашому президенту в Україні уникнути цього лиха?