«Ми не підемо звідси, не зустрівшись із Президентом», —
каже біля дверей приймальні Віктора Ющенка багатодітна селянська родина, яка потрапила у вкрай скрутне становище

Наталя Литвиненко,

Сільські вісті,

02.08.05

Складається враження, що влада робить усе, аби відбити в селянина останнє бажання працювати. Їй так легше: відмовиться зараз Триндюк від своєї мрії — і не треба буде сушити голову з проголошеним владою курсом на відродження села. Тільки що тоді станеться з селом, з Україною?..

Літо — пора, коли день рік годує. Селянину час бути в полі. А житель села Лопатки, що в Горностаївському районі Херсонщини, Степан Триндюк із дружиною та вісьмома дітьми ось уже півтора місяця день у день марнує час біля приймальні Президента України. Аж увечері, коли вона зачиняється, ходять містом у пошуках пристановища на ніч, аби на ранок знову прийти на вулицю Шовковичну з надією на можливість поговорити з Віктором Ющенком. Що ж вони хочуть йому розказати?

Уперше Степан Триндюк побував у адміністрації президента України Леоніда Кучми у 1999 році. Щоб з’ясувати, чому він не отримує державну допомогу на дітей, як інші багатодітні батьки. Бо в Горностаївці на всі його звернення незмінно відповідали: «не положено», мотивуючи це тим, що хоч Триндюки й не мають необхідного прожиткового мінімуму, але те, що володіють землею, не дає їм права на пільги малозабезпечених. Відвідання Києва скінчилося щасливо: сім’я таки почала отримувати допомогу. Але через шість місяців родину позбавили її.

Знову стали Триндюки пробувати виборсатися із злиднів власними силами. Зібрали докупи свої і батьківські земельні паї — вийшло 29 гектарів. Степан Степанович у колишньому колгоспі «Іскра» був трактористом, знається на механізмах. Цього й синів навчив. Отож разом змайстрували ручний культиватор, сівалку, причеп. А тут і односельці стали просити Триндюка взяти в оренду їхню землю. Погодився, бо давно мріяв про сімейне фермерське господарство: п’ятеро синів, як орли, три дочки — всі до землі припадають, хочуть на ній господарювати. Із людськими паями набралося понад сто гектарів. Добре! Але ж чим їх обробляти? Через це занадто пізно посіяли соняшник, відповідно і врожай зібрали мізерний. Великі надії покладали на кавуни, виростили їх аж двадцять тонн. Та продати не вдалося. Отож залишилася родина без грошей і з боргами на шиї. І от дійшла висновку: як не працюй, як не старайся, а без техніки та грошей фермерське господарство не розкрутиш.

— Нам би хоч маленького тракторця та фінансову допомогу — стали б на ноги, — каже Степан Степанович. — Ми не просимо подачок, хочемо лише одного: щоб держава дала кредит на придбання техніки або застосувала якусь іншу форму підтримки родини, яка не має стартового капіталу. Та тільки куди не поткнемося — скрізь стіна чиновницької байдужості, відмови. Тож і вирішили у лютому цього року звернутися із своїми проханнями до Президента Ющенка: він сам багатодітний батько, повинен би нас зрозуміти.

Незважаючи на лютневі морози, поїхали всією родиною в Київ. Півтора місяця на вітрі й морозі чергували під стінами Секретаріату Президента з надією, що він, проїжджаючи на своєму автомобілі, зверне увагу на них. Але ж спробуй до того автомобіля протовпитися! Старший син, Костянтин, розповідав мені, як відштовхували батька з дітьми на руках спритніші дядьки й тітки. І все-таки одного разу пощастило. Віктор Ющенко, вийшовши з машини до людей, побачив за головами натовпу сім’ю з діточками і попрямував до них. Запросив Степана Степановича до себе в кабінет, пригостив чаєм, бутербродами, вислухав. І написав голові Херсонської облдержадміністрації Борису Сіленкову: «Прошу уважно розглянути питання, порушене у зверненні Триндюка С. С., і надати можливу допомогу. Про вжиті заходи повідомте автора звернення. Мене поінформуйте».

Окрилена поверталася родина у Лопатки.

— Прийняв Борис Сіленков нас ласкаво, пообіцяв, що область безплатно допоможе засіяти поле, нам завезуть дрова та вугілля, а дітям навіть подарують велосипеди та мопеди, — розповідає Степан Триндюк. — Та нічого цього ми не дочекалися.

Великою допомогою селянській родині чиновники вважають те, що домовилися з торговим домом «Україна» — підготує він Триндюкам площу для сівби. Щоправда, сталось це аж після того, як Степан Степанович підписав із ним угоду з зобов’язанням заплатити за це понад тринадцять тисяч гривень, а в разі прострочення терміну перерахування цих грошей — ще й чималу пеню. Засівати ж поле, як того очікував селянин, торговий дім відмовився: мовляв, угодою це не передбачено. Кинувся Триндюк до заступника голови Горностаївської райдержадміністрації Сергія Булаха, який обіцяв усе зробити для майбутнього врожаю, а того нема, поїхав на навчання. А коли повернувся, звинуватив селянина: мовляв, про безкоштовне насіння не домовлялися, треба було самому його шукати. А де, якщо його не змогло знайти навіть обласне управління сільського господарства і продовольства, якому губернатор доручив допомогти Триндюкам?

— З приводу придбання насіннєвого матеріалу радимо Вам звернутися до керівництва ДГ «Новокаховське» та Інституту землеробства південного регіону УААН, — відповіла С. Триндюку заступник начальника цього управління М. Степанова. Хоча Маргарита Михайлівна добре знає, що згадані установи — госпрозрахункові і грошей та матеріальних цінностей безкоштовно не надають. Як і Державний фонд підтримки фермерських господарств, до якого вона порадила звернутися. Ніби не відала, що розраховувати на їхню підтримку може лише фермер, а щоб ним стати, Триндюку спершу треба пройти довгу процедуру реєстрації свого господарства, заплатити за це гроші, яких він не має. Та й після цього не варто сподіватися на фінансову допомогу Фонду, якщо не маєш застави. Були ще поради — звернутися до кредитних спілок. Але ті пропонували суму, за яку купиш хіба що колесо до трактора. Так само лукаво пропонували довірливому селянину звертатися до банків, які буцімто отримали вказівку дати йому кредит на придбання техніки під майбутній урожай. Та там при згадці про позику без застави лише сміялися.

Поки отак «виконувалось» доручення Віктора Ющенка, минув час сівби. На полі Триндюків рясно зацвів бур’ян. Стало ясно, що врожаю цього року їм уже не бачити. За що жити, як повертати борги, розплачуватися з орендодавцями? Перед родиною постала примара голоду. Вихід люди побачили в тому, щоб іще раз зустрітися з Віктором Ющенком. Отак у червні знову опинилися в столиці на вулиці Шовковичній. «Не зустрівшись із Президентом, звідси не підемо», — заявили. Ночують де прийдеться. Харчуються тим, що дадуть добрі люди. Менші діти часом плачуть від голоду.

До Віктора Ющенка поки що пробитися не вдається. Та й чи вдасться? Таких, як вони, тут багато. І всі зі своїми болючими проблемами, які не вирішуються на місцях. Сам-один Президент не в силі замінити всю свою «вертикаль». Вона ж — а це легко зрозуміти з кількості прохачів під президентською приймальнею — здебільшого лише вигляд робить, що виконує його вказівки. Хоч і чиновників зрозуміти можна: яка структура — чи то комерційна, чи навіть державна — віддасть комусь свої матеріальні цінності без гарантії їх повернення? Як виконати вказівку Президента стосовно Триндюків, якщо нема для цього дієвих механізмів? Вочевидь, треба міняти державну політику щодо селянина. Потрібно передбачати у Держбюджеті кошти на створення фермерських господарств, на дешеві кредити, сільгосптехніку тощо, як це робиться у Європі, в яку ми так прагнемо. Тоді й президентські доручення, продиктовані щирим бажанням допомогти, не будуть на місцях здаватися нереальними.

А що сьогодні робити Триндюкам, котрі, як і сотні тисяч інших селян, загнані у глухий кут недолугою державною політикою, проте не втратили бажання працювати на землі? Це запитання я ставила і згадуваному вже Сергію Булаху, і начальнику районного управління праці та соціального захисту Світлані Стадник, з якою ми говорили про те, чому багатодітній родині досі відмовляють у наданні державної допомоги. Відповідь була несподіваною:

— Ми Степану Степановичу давно кажемо: покинь ту мрію про фермерство, віддай землю в оренду — і житимеш без проблем. Тоді отримаєш і допомогу на дітей, тоді їх безплатно годуватимуть у школі, та ще й мав би деякі пільги... Навіщо тобі та земля, той клопіт?