Сільце для святої віри,
або Що таке пиятика під чужу закуску

Іван БОКИЙ, народний депутат України,

Сільські вісті,

11.08.05

А пані прем’єрці хоч би що. Для неї головне — справити враження, а там після голосистого кукурікання хоч і не світай.

Мистецтво політичної сугестії, тобто навіювання, у певні періоди, як і звичайна екстрасенсорика, дуже популярне. Схоже, його досконало опанувала Юлія Тимошенко. Пам’ятаєте, як наполегливо вона переконувала нас, що на українських ринках з’явиться дешеве м’ясо, ну, так десь за 18-20 гривень кілограм? Нічого такого не те що на київських, а й навіть на райцентрівських базарах досі не знайти, але як тоді дехто аж повискував від захоплення: ну, наша Юля керує, так керує! Начебто можна пошептати і змусити навіюванням відмовити селянина від вигоди за пекельну працю. Та ще коли бензин дорожчає й дорожчає, а як без нього усе на ринок довезеш? Між іншим, сеанси сугестії на зниження бензинової ціни дали тоді абсолютно обернений результат, кризу довелося гасити Президентові і всьому українському політикуму. А пані прем’єрці хоч би що. Для неї головне — справити враження, а там після голосистого кукурікання хоч і не світай.

Останні тижні Україна пережила черговий сеанс солодкої Юлиної сугестії — цукрової. Пані прем’єрка, котрій добре відомо, що цукру в Україні — хоч засипся, хоч залийся, раптом загорілася бажанням нагодувати співвітчизників латиноамериканським тростинним цукром. І хоч у ранзі глави уряду вибивати з-під буряководів і цукровиків табуретку і вішати на них зашморг з чужого очерету ніби й не годиться, леді Ю знайшла чим помахати перед нашим носом: мовляв, пожалійте всіх українців, які змушені платити майже вдвічі дорожче за свій цукор, а ось чужим торгнемо — так і подешевшає. А чого ж не кинути на продаж рідний, буряковий, солодкий? Прем’єрка дипломатично такі недоречні запитання обминає і в обхід парламенту, сиріч закону, продавлює завезення в Україну безмитного тростинного сирцю рішенням підлеглого їй Кабміну.

Ви щось у цьому зрозуміли? Популярно пояснюю: якщо закуска ще не закінчилась, пиятика ще не починалась. Вам ставлять і ставлять закуску — отже, пиятика ще попереду. А пиятика — це те ж навіювання, тільки специфічними методами.

У чому вони полягають? Нас манять чужою дешевинкою, щоб через почуття голодного шлунку змусити проковтнути звичайні бізнесові схеми наживи групи осіб, наближених до владних важелів. Візьміть той же цукор. Про завезення сирцю, якщо пам’ятаєте, Юлія Тимошенко заговорила ще навесні, коли його лежало на складах видимо-невидимо. Значить, володіє магічним даром передбачення? Залишимо магію в спокої, але що передбачила пані прем’єр? Що цукру не стане? Так його, повторюю, хоч засипся або, перегнавши на самогон, залийся. Поверх голови тобто. А ось таки завезти з далекої Бразилії тростинний сирець не просто закортіло — засвербіло. Без уваги, як там ведеться жіночкам-сапальницям на буряках і цукровикам на наших заводах. Клята Верховна Рада сугестивних здібностей Юлії Володимирівни не визнала, резонно зауваживши, що вона, Верховна, не дурна, щоб обслуговувати чужі бізнесові інтереси на шкоду народові і державі. Розлючена леді Ю так просто пробачити парламентові таку незговірливість не могла і опублікувала злу-презлу заяву. І обрушила на український люд весь свій талант екстрасенса, щоб переконати, що чужий цукор солодший і дешевший за рідний, а всі, хто проти її затії, — вороги власного споживача. Споживацьке серце, тонко вирішила прем’єр-психолог, набагато поступливіше за серце патріотичне. Коли махати перед очима фішкою «три гривні — п’ять гривень», патріотизм з кишені вилітає у вирій.

Як сказав би мій добрий знайомий, убитих слоном добивають мухою. Як вам така політика з димом демагогії вище неба?

Ну, а щоб обдурити народ на Хрещатику, чом би й не поставити пікет перед Міністерством агрополітики? Міністр агрополітики соціаліст Олександр Баранівський виявився непіддатливим на сеанси політсугестії новоявленого Кашпіровського, так на нього напустити людей такого собі Гуцола, хай поб’ють у пусті діжки, а заодно погудять Мороза, хоч він до цін на цукор — як дніпровська осока до каспійської ікри. Але у нашої леді звичка бити не по оглоблях, а по коневі. Навівати — так навівати, аби ніхто не помітив, що за галасом про цукор ховається банальне відмивання грошей за минулі президентські вибори і на наступні парламентські. І схеми тут дуже схожі на політтехнології 1999 року, коли вдруге привели до влади Кучму. І чомусь із сеансами політичного навіювання-2005 збіглися чутки про те, що у пані Юлії виборчим штабом керуватиме великий друг і натхненник Кучминих «перемог» Олександр Волков, який уже не приховує, що він тепер у таборі леді Ю. Що за дивні збіги реалій і сугестій, цікавих схем і чуток? Втім, оригінальним бути завжди важко.

Зворушує, однак, тут, знаєте, що? Перше. Юлія Володимирівна хоче всі «шлункові» проблеми розв’язати завезенням в Україну всього чужого. Переживемо цукрову інтервенцію, а вже готується м’ясна. А там, може, дійде й до віників. Воно, звичайно, в шлунку однаково переварюється і тростинний солод, і ніжки Буша, тільки чому чужа курка повинна витісняти нашу, а цукрозаводи треба різати на догоду якомусь шоколадному баронові чи новоявленому агробізнесменові, аби він поклав у кишеню сотні мільйонів доларів? А друге що? Скарги на те, що Кабінет міністрів зробив би більше, якби у ньому була команда однодумців. Це ж хто однодумці? Юлія Володимирівна і Олександр Михайлович? А про що вони так однодумно думають? Про нас із вами чи про свої бізнес-проекти? Колись же Волков казав, що він знає, як зробити українців багатими. Тільки після того вони стали ще більше світити грішним місцем. А хіба уряд — це щось таке, де всі в одну дудку грають, навіть якщо вона фальшива? М-да, казали, що коноплі — теж дерево, тільки йому не дають вирости.

Ви тепер затямили, як про нас із вами гаряче піклується дорога Юлія Володимирівна і як заважають їй займатися сеансами навіювання ті, хто розуміє, куди ведуть патроновані нею бізнес-проекти із завезення цукру, м’яса, курячих скелетів, Бушевих ніжок і всякої всячини, яку вже почали забувати? Кажуть, це вона розгрібає завали кучмівщини. Але так «розгрібати» — означає робити нові завали і творити нові пустирі там, де вирощували буряки, і там, де стояли ферми, творити нових олігархів і пускати по світу з торбою мільйони нових українських жебраків. Пиятика — так пиятика! Під чужу закуску. Ви тепер збагнули, чому до леді Ю протоптали стежку волкови, фельдмани, а там, чого доброго, посунуть і суркіси з рабиновичами. Свій свого (чи свою) бачить і чує здалеку.

Хтось сплесне в долоні: то це ви про нашу Юлю? Про ту, що кричала з трибун з подільським наголосом в обох словах на першому складі «Рідні мої!» Ви хочете у нас вбити віру в неї? Ні, ми віримо Юлечці!

Ну навіщо вбивати віру? Вірте, якщо хочете. Пам’ятаючи, однак, що регулярні краплі брехні череп дроблять. Вірте, чого ж. Це якщо й гріх, то проти себе. Кашпіровському теж вірили. Де тепер він і де та віра? Тільки у святій своїй вірі не забувайте притчу про одну жінку. Коли її повели на розстріл — вона не злякалася, ні разу не здригнулася і додивилась розстріл до кінця...

Не хотів би, щоб чи хтось один, чи вся Україна опинилися в ролі розстріляних чи спостерігачки з цієї притчі, вкотре впіймавшись у розставлені сільці святої віри. Не помиліться тільки у визначенні, кого розстрілювали і хто дивився те дійство до кінця. Бо то і різні ролі, і різні долі.

Сільце для святої віри, або Що таке пиятика під чужу закуску

Іван БОКИЙ, народний депутат України,

Сільські вісті,

11.08.05

Сільце для святої віри,
або Що таке пиятика під чужу закуску