Такий гарячий, такий холодний Крим

І.Лосєв,

Політика (№6-7, 2005),

30.08.05

Трохи дивно поводиться поки в Криму новий голова Ради Міністрів АРК, лідер дуже патріотичної партії "Собор". А.Матвієнко вже встиг публічно заявити, що він "не бачить в Криму українців". Що ж, російські шовіністи їх також не бачать... Єдина на цілий Крим україномовна газета "Кримська світлиця" пережила лихоліття Кучми і Януковича, але зазнала краху за Матвієнка й Томенка... На жаль, нинішня політика Києва в Криму є безглуздою, абсурдною, провальною. Внаслідок цього місцеве українство почувається розгубленим, деморалізованим, зрадженим.

Останніми роками серед вітчизняного політикуму узвичаїлася практика вважати Крим чимось особливим і доволі дражливим для українського повсякденного життя. За постійними вельми гострими столичними клопотами особливість Криму не завжди реально усвідомлюють київські політики. Київ найчастіше сприймає цей однозначно український в державно-адміністративному й політичному сенсі регіон, як щось незрозуміло-небезпечне, з чим краще не конфліктувати, віддаючи його на відкуп місцевим номенклатурним колам. Натомість кримські лідери залюбки використовують необізнаність київської верхівки на кримських реаліях у своїх - а часто й російських! - інтересах. Такий стан цілком влаштовує кримську еліту, бо уможливлює необгрунтовані поступки на її користь з боку офіційного Києва.

Авторові цих рядків, севастопольцю в четвертому поколінні, кримчанину - в дев`ятому, доводилося й особисто спостерігати феноменальні помилки київської влади в кримській політиці, відверто злочинні загравання з антиукраїнськими формуваннями, сепаратистами, антиукраїнськими церковними силами, здачу навіть тих доволі обмежених позицій України в Криму, що були завойовані відчайдушними зусиллями безкорисливих ентузіастів, які робили те, що взагалі повинна робити держава.

Київські політичні діячі якось не дуже відчували, наскільки важливим є Крим для України, що з Кримом Україна має один геополітичний європейський і світовий статус, а без Криму - зовсім інший. На жаль, їхні уявлення про роль і значення цього регіону залишилися на рівні санаторно-курортних спогадів та інколи - мрій щодо можливого придбання й собі земельної ділянки десь під Ялтою.

Тим часом, це регіон, який забезпечує контроль над усім Чорноморським басейном і узбережжям України (недаремно ж російська військова преса називає Крим "непотопляємим авіаносцем"). Це регіон, де живуть три етноси: українці, росіяни й кримські татари, послідовники двох із трьох великих світових релігій: християни і мусульмани. Це єдиний регіон України, де етнічні українці не становлять більшості. Це найзросійщеніша частина України. Врешті, це місце дислокації потужного російського військового угруповання - Чорноморського флоту.

Незважаючи на 50-літню належність до України, етнокультурна присутність України на кримській землі відчувається слабко. Крим усі ці роки був ізольований від української культури, мови, від цілого українського життя. Професійно, культурно й побутово переважна більшість населення тісніше пов`язана з відповідними центрами РФ, аніж України.

А мешкання великої кількості російських військових, пенсіонерів міністерства оборони СРСР, КДБ та МВС колишнього Союзу, надзвичайно інтенсивна порівняно з іншими територіями СРСР мілітарна обробка населення забезпечили досить специфічний характер людського чинника в Криму. Цей статус-кво постійно підживлюється як мас-медіа Росії, так і кримськими проросійськими ЗМІ. Для переважної більшості кримських росіян Україна як культурно-історичний і національний феномен є великою білою плямою, але навіть той невеличкий інтерес, що вони його виявляють до України, наша держава у прийнятних для місцевого населення формах не задовольняє.

Надзвичайно погану послугу як Україні, так і місцевому населенню робить надліберальна політика офіційного Києва щодо відверто антиукраїнської діяльності екстремістських угруповань півострова. Річ у тім, що великий відсоток місцевого населення, насамперед колишні військові та чиновники, - люди здебільшого законослухняні й мають звичку поважати будь-яку, але сувору й рішучу владу.

Українська ж, надто за часів Кравчука, викликала в них безмежну зневагу й презирство. Серед значної частини кримських росіян після 1 грудня 1991 року панували настрої очікування та схильності до лояльності щодо України і навіть можливої інтеграції до українського суспільства. Проте брак політичної волі офіційного Києва, його слабка, невиразна, нерішуча політика в Криму сформували інші настрої.

Київ так і не підготував у Криму масову базу підтримки української присутності, не використавши потужну за чисельністю етнополітичну групу місцевих українців - а це приблизно 500 тисяч осіб. Причому, йдеться про тих, хто наважився в умовах Криму визнати себе українцями. Національно-культурні потреби цих людей всі роки перебування півострова в складі України задовольнялися вкрай погано. Після 1991 року істотного покращання не відбулося. Перешкод для створення українських шкіл, викладання української мови, організації культурних осередків не поменшало.

Виступаючи в травні 2005 року в Севастополі, Президент України сказав: "В Аргентині живуть 20 тисяч етнічних українців. Для їхніх дітей відкрито 73 українські школи, в сусідній Бразилії - 12 українських шкіл на 150 тисяч українців, у Словаччині на таку ж саму кількість співвітчизників - 156 шкіл. У Криму ж на 400 тисяч українського населення (без Севастополя. - Авт.) маємо аж 4 українські школи". Та президент не сказав головного - у названих ним країнах українці не є титульною нацією, як в Україні.

Такий стан справ є яскравим свідченням геополітично абсурдної політики державної влади України в Криму. Якщо кримська верхівка протистоїть будь-яким намаганням культурно, мовно, інформаційно, психологічно зблизити Крим з Україною, то саме Київ повинен долати таку позицію місцевої проросійської еліти, а не згоджуватися з нею. Адже внаслідок такої політики потенційне потужне опертя Києва в Криму - кримське українство - почувається зацькованою національною меншиною.

Комплекс меншовартості українців Криму посилює бачення ними всебічної підтримки Росією місцевих росіян у галузі культури, мови, освіти, захисту прав тощо.

На місцевих українців Київ не звертає жодної уваги. Таке ставлення сприяє політичній апатії цих людей.

Та, незважаючи на прикрі обставини, на президентських виборах українські активісти Криму активно підтримували Віктора Ющенка, сподіваючись, що перемога проукраїнського кандидата істотно змінить ситуацію на півострові. Під час виборів Віктор Янукович виступав на кримських агітмайданчиках під російськими державними прапорами. Кримські газети писали: "Якщо ти за Росію - голосуй за Януковича!" Кримські українці власне принизливе становище пояснювали неукраїнським неоколоніальним характером влади Кравчука й Кучми, розраховуючи, що з перемогою Ющенка ситуація зміниться на краще. Яким же великим було розчарування!

У Севастополі, місті стратегічно важливому, де розташовані головні бази ЧФ Росії і ВМС України, новим головою міської державної адміністрації Київ призначив колишнього генерала МВС і нардепа Сергія Іванова. Цей керівник у першому ж публічному виступі заявив, що "у нас не буде націоналізму, а буде дружба з Росією". Місцеві українці до болю добре знають, що несе їм боротьба влади проти "українського буржуазного націоналізму". Наступні виступи Іванова були присвячені його протестам проти 10 статті Конституції України, проти "засилля української мови в державі", проти "штучного відкриття українських шкіл", "привілеїв для українських видавництв (?!)". Пан Іванов похвалився тим, що особисто підготував у Верховній Раді законопроект про надання російській мові офіційного статусу. Севастопольські українці, особовий склад ВМС, всі, хто голосував за Ющенка, були в шоці, вони й досі не розуміють, чому Київ так учинив з ними. На вимоги відкрити в Севастополі бодай одну українську школу Іванов заявив, що такі питання слід вирішувати на місцевому референдумі. Якщо більшість (російська!) дозволить, тоді можна, а якщо вона раптом зажадає англійських шкіл, тоді будуть англійські. А не українські. Такого знущання з місцевого українства не було ані за часів Кравчука, ані за часів Кучми. До речі, поганий президент Кучма (без жодної іронії називаю його так!) таки ж збудував у Сімферополі чудову українську гімназію, від Ющенка жодних спроб збудувати таку в Севастополі поки що не помітно.

Трохи дивно поводиться поки в Криму новий голова Ради Міністрів АРК, лідер дуже патріотичної партії "Собор". Анатолій Матвієнко вже встиг публічно заявити, що він "не бачить в Криму українців". Що ж, російські шовіністи їх також не бачать... Єдина на цілий Крим україномовна газета "Кримська світлиця" пережила лихоліття Кучми і Януковича, але зазнала краху за Матвієнка й Томенка. Газета півроку працювала, не маючи жодної копійки на платню журналістам, а рахунки її заарештували за борг Пенсійному фонду в сумі 6000 (шість тисяч) гривень. Пани Матвієнко і Томенко пальцем не поворухнули, щоб допомогти єдиній українській газеті в регіоні, газеті, що на смерть стояла за Україну, за Ющенка. Але ці добродії віднайшли З мільйони гривень на допомогу російськомовним місцевим виданням, що й без того не бідують, маючи вливання з боку Російської Федерації. За борги було припинено роботу єдиної в Криму, повністю україномовної радіостанції "Бриз" Військово-Морських сил України. Знову ж таки жодної реакції з боку нової влади... Що ж, тепер ніхто не буде вносити дисонансу в злагоджений хор антидержавної, антиукраїнської, антиющенківської пропаганди в Криму, що ллється зі шпальт сотень газет, з екранів багатьох телеканалів, з радіохвиль десятків радіостанцій. Якби нашою державою керували не політики, що здатні думати лише про майбутні вибори, а мудрі державні діячі, які думають про майбутнє держави, вони б зробили все, щоб газета "Кримська світлиця" була не тижневиком, а щоденною і виходила накладом у 100 тисяч примірників, щоби радіо "Бриз" працювало з ранку до вечора в найкращих ефірних умовах на цілий південь України на хвилях середніх, коротких і ультракоротких, а також у FM-діапазоні тощо і мало б усе необхідне для роботи. На жаль, нинішня політика Києва в Криму є безглуздою, абсурдною, провальною. Внаслідок цього місцеве українство почувається розгубленим, деморалізованим, зрадженим.

Анатолій Матвієнко замість провадити жорстку державницьку політику вважає за краще пристосовуватися до реалій, що існують, він не поборює відверто антидержавні елементи, а намагається досягти з ними порозуміння. Важко повірити, щоб ті сили бодай у чомусь відмовилися від своїх позицій. Тим часом, як засвідчує досвід, лише активна й наступальна політика з позиції національних інтересів приносить Україні успіх на кримській землі.

Леонід Кравчук, постійно відступаючи перед антиукраїнськими формуваннями півострова, зрештою отримав там режим "президента" Мешкова й серйозну геополітичну загрозу Україні. Рішучі дії прем`єр-міністра Євгена Марчука дозволили назавжди покінчити з "мєшковщиною" в Криму.

Нинішні загравання нової влади з силами, що були політичною базою "мєшковщини", лише збільшують їхній апетит і претензії. Водночас ця влада геть відкидає тих, хто є її природним союзником - місцеве українство. Але йому треба нарешті приділити належну увагу, зробити для нього щось, щоб воно не почувалося далекою й забутою діаспорою на тлі активної допомоги місцевим російським структурам з боку Російської Федерації.

Діяльність РНБОУ в Криму щодо земельного питання, припинення масового розкрадання земельних ділянок, незаконної приватизації слід визнати вчасною, бо йдеться про загрозу національній безпеці України, адже іноземні громадяни скуповують цілі території півострова, тисячі гектарів найкращих кримських курортних куточків. За даними голови Кримської інвестиційної компанії Андрія Клименка, нині в Криму російському капіталові належить понад 60% всієї місцевої власності. Отже, план Чубайса-Нємцова щодо створення "ліберальної імперії" через скуповування українських активів, територій, стратегічних об`єктів виконується і перевиконується. Але чи вистачить панові Порошенку сил і наснаги довести до логічного завершення інвентаризацію земель у Криму? У це на півострові мало хто вірить.

А поки що чудові місцини Фороса, Алуніти, Судака, Коктебеля переходять до рук людей з московською, петербурзькою, свердловською прописками, обурюючи кримських татар, які на цих землях до депортації 1944 року становили відносну більшість населення - понад 45%, а тепер не можуть відновити житла своїх родин і навіть претендувати на ділянку землі на місці, де жили предки.

Перебіг подій у Криму за останні 13 років показує, що на цій території на тлі відвертого втручання іноземної держави відбувається довготривала й глибока криза української державності. Цей виклик потребує відповідної реакції, яка б не мала бути ані частковою, ані ситуативною. Нагальною потребою стає формування цілісної, комплексної політики України щодо Криму. Вона має охоплювати економіку, громадсько-політичне життя, культуру, освіту, науку, інформацію тощо. Без вироблення, запровадження і виконання такої програми Україна завжди буде заручницею непередбачуваних кримських подій, буде лише об`єктом російської політики на власних землях. Така програма має скоординувати зусилля президентських структур, уряду, парламенту, силових органів, наукових, освітянських, культурно-просвітницьких організацій, інформаційних структур, спрямовані на нормалізацію ситуації в АРК і Севастополі.

Україні кинуто надто серйозний виклик і відповідати на нього на аматорському, хуторянському рівні було би згубним. Проблема Криму й Севастополя не є проблемою місцевою, регіональною. Зрештою, щ проблема української державності як такої.