Що робити з “помаранчевою” економікою?

Богдан КАЗКА,

Свобода,

23.08.05

У будь-якій демократичній країні повідомлення Держкомстату, що у липні 2005 року промислове виробництво знизилося на 2,4% порівняно з липнем 2004-го, викликало б вибух пристрастей у пресі та стало б сигналом до можливої відставки уряду.

Справді, у 2004 році, за антинародного режиму й революційних подій, промислове виробництво зросло на 12,5% порівняно з 2003 роком. І навіть у січні—червні цього року промвиробництво зросло на 5% порівняно з таким же періодом року минулого. Сповільнилося і зростання валового внутрішнього продукту. Торік, за влади Кучми—Януковича, зростання ВВП становило 12%, а зараз тільки 4%. Це якщо за півроку, а от у червні ВВП зріс лише на 1%, у липні практично стояв на місці — такого не було з часів прем’єрства Пустовойтенка, так само, як і падіння промислового виробництва!

Добре, повіримо прем’єру Юлії Тимошенко, що торік цифри були дутими, оскільки істотно завищувалися показники експорту, щоб кілька олігархів могли одержати з бюджету компенсацію ПДВ за “повітря”, за неіснуючі товари (за словами голови СБУ Олександра Турчинова, йдеться про мільярди гривень). Візьмемо до уваги й інші вислови Тимошенко — що в грошовому вимірі “у першому півріччі 2004 року приріст відбувся на 143 мільярди, а в першому півріччі нашого з вами року приріст відбувся на 173,5 мільярда” (хоча поправка на інфляцію “з’їдає” добрячу частку цих мільярдів). Є резон і у словах Президента Ющенка, що макроекономічні показники на 2005 рік прораховувалися з розрахунку вартості нафти 46—48 доларів за барель, тоді як зараз ця вартість досягла 58—60 доларів і продовжує зростати, що негативно відбивається на вітчизняній економіці. Зрештою, створення (чи легалізація, що теж непогано) майже півмільйона робочих місць — також вагоме для постреволюційної України досягнення.

Проте начебто гарні цифри, які фіксують зростання середньої зарплати на 17% та реальних доходів громадян на 26%, водночас засвідчують таку ж реальну небезпеку посилення інфляційних процесів у другому півріччі (адже збільшення зарплати не повинно випереджати зростання реального виробництва). А якщо згадати, що на найближчі місяці заплановані нові надбавки пенсіонерам та бюджетникам, то високі темпи інфляції у ближчому майбутньому виглядають майже неминучими. А що робитиме українська економіка у разі подальшого зростання цін на нафту, бо деякі експерти прогнозують і 75—80, і навіть 100 доларів за барель? Як пояснити ситуацію, коли приріст іноземних інвестицій протягом першого кварталу 2004 року склав 52,1%, а впродовж такого ж періоду року нинішнього він упав у 11,6 раза (!) і становив лише 4,5%? Навіть коли припустити, що насправді більшість із цих інвестицій складалася з грошей вітчизняних олігархів, котрі були впевнені у перемозі на президентських виборах Віктора Януковича і почали масово повертати кошти, все одно ситуація не найкраща. Адже незрозуміло, як поновити приплив коштів серйозних іноземних інвесторів в Україну, без чого піднесення економіки є неможливим?

Утім, усе це дрібнички порівняно зі стратегічними, так би мовити, проблемами економіки. На сьогодні економіка України є архаїчною насамперед за показниками, які характеризують енергоємність ВВП. Вона в 3—4 рази більша, ніж в ЄС, і в 5 разів більша, ніж у Японії. До речі, там споживання газу в нас називають “знищенням газу в Україні”. Наша держава є п’ятою країною світу за споживанням газу (ось вам, до речі, й вагома основа для впливу сакраментального “російського чинника” на українське життя). Архаїчність української промисловості виявляє себе і в тому, що український експорт сьогодні на 60% складається із сировини чи продуктів низького ступеню переробки, а 40% його становить продукція металургійної галузі. Словом, ХІХ століття. І то не кінець його, а десь середина, часів “Комуністичного маніфесту” Маркса—Енгельса та Кримської (вона ж Східна) війни.

При цьому головна проблема, як вважає ряд експертів, полягає в тому, що подальше економічне зростання на нинішній виробничій базі фактично неможливе. Згадаймо: від 1989 до 1999 року економіка України скоротилася приблизно удвічі. Потім почалося зростання, але здебільшого (крім виробництва хіба що харчових продуктів) за рахунок використання тих потужностей, які лишилися у спадок від Радянського Союзу і тимчасово простоювали під час кризи. Це екстенсивне зростання сповільнюється, бо старі потужності використовуються майже на 100%. Щоб дати новий поштовх економічному зростанню, потрібні серйозні інвестиції у важку промисловість, в інформаційні технології, у машинобудування, транспортну інфраструктуру. Тобто має бути перехід до іншого типу економічного зростання — від такого собі “приходу до тями”, “оговтування” після розпаду СРСР до у своїй основі інтенсивного зростання, яке характеризує економічний розвиток усіх наших сусідів на Заході і взагалі — всі нормальні країни.

Останню проблему помітив із чільних посадових осіб країни, як не парадоксально, тільки спікер Володимир Литвин, котрий на прес-конференції 25 липня після розширеного засідання Кабміну, де підбивалися соціально-економічні підсумки півріччя, говорив, що вважає основним завданням макроекономічного плану не досягнення високих показників зростання, а проведення системних економічних реформ. “Питання не у відсотках, а в системних змінах”, — наголосив він і додав, що проведення таких системних змін в економіці автоматично забезпечить позитивну макроекономічну динаміку.

Але Литвина, здається, ніхто не почув. Якщо ж і почув, то не зацікавився його словами і не попросив їх уточнити. Не було й “обстрілу” Президента та прем’єра запитаннями, які мали на меті з’ясувати, яким чином влада збирається розв’язати тактичні (зупинка інфляції й відновлення інвестиційної привабливості країни) та стратегічні (глибинні структурні зміни в економіці за умов зростання світових цін на енергоносії) завдання. Всі ЗМІ обмежилися ретрансляцією слів Президента: “Сьогодні ми повинні витримати характеристики, які забезпечують у другому півріччі політику економічного зростання... Ми підвели підсумки роботи влади за перше півріччя на тлі завдань, які ми ставили у контексті соціальної, економічної, гуманітарної політики. Більшість цілей досягнута”. А після того серйозних коментарів економічної ситуації у вітчизняній пресі, здається, й не було. Натомість журналісти зосередили впродовж місяця практично всю свою (й аудиторії) увагу на джигунській поведінці президентського сина й на слові “морда”, яке вихопилося у Ющенка.

Хоча наче й беззастережні успіхи “помаранчевої” економіки при ближчому розгляді видаються не такими вже беззастережними. Наприклад, зведений бюджет України за ці місяці виконаний на 106%, істотно зросли золотовалютні резерви Національного банку — майже до 14 мільярдів доларів, зменшився державний борг на 800 мільйонів доларів. Але практично відсутні інноваційні інвестиції з бюджету, адже все з’їдає “соціалка”. При цьому зростають невиплати зарплат, сума яких перевищила мільярд гривень! Щось не стикуються цифри між собою...

Щодо істотного зростання заощаджень громадян на рахунках у комерційних банках, то воно все одно не розв’язало головну проблему: залучення чималеньких коштів (за оцінками експертів, від 7 до 20 мільярдів доларів), які українські громадяни (не олігархи — просто заможні люди, представники середнього класу і навіть сільські бабці) тримають готівкою, образно кажучи, у своїх панчохах. Ці гроші, якщо опиняться на банківських рахунках, можуть сприяти помітному здешевленню кредитів, а отже, розвитку таких галузей економіки, як сільське господарство та житлове будівництво. А довірятимуть люди банкам тільки тоді, коли сума гарантованого повернення коштів у разі банкрутства фінансової установи зросте хоча б до російських (3 тисячі доларів), якщо не до польських (20 тисяч євро) розмірів.

До речі, зміцнення гривні, пов’язане напряму зі зростанням золотовалютного фонду, — це добре чи погано? Думки експертів прямо протилежні, бо ж зміцнення гривні хоч-не-хоч провокує зниження експорту, а промислове виробництво та ВВП України зростають значною мірою за рахунок нарощування експорту.

Але якщо все сказане вище пов’язане із недоробками, недостатньою увагою чи прорахунками нової влади (зрештою, прорахунки неминучі у будь-якій справі), то існує надзвичайно важливий чинник економічного зростання, який ця влада просто-таки ігнорує. Йдеться про мільйони українських заробітчан — як на Заході, так і у Росії. За найскромнішими оцінками, легальні й не зовсім легальні інвестиції цих людей в українську економіку сягають 10—12 мільярдів доларів щороку — значно більше, аніж у всіх олігархів, разом узятих. Цей люд у країнах Заходу майже одностайно підтримав помаранчеву революцію, у Росії ж він був інформаційно заблокований, але там також економічно дуже активна і мобільна частина суспільства. Чи можна так ставити на пенсіонерів і де-факто намагатися купити їхні голоси на наступних парламентських виборах підвищеними пенсіями й одночасно ігнорувати захист інтересів тих, на кому тримається вітчизняна економіка (у тому числі виплата пенсій)? До речі, гроші для пенсіонерів і породіль з’явилися коштом радикального скорочення видатків на підтримку інновацій та наукових досліджень, що стратегічно заганяє українську економіку у глухий кут і за рахунок збільшення податкового тиску на середніх і дрібних підприємців, які входили до основної соціальної бази помаранчевої революції. Як можна підняти вітчизняну економіку, ігноруючи чи затискаючи тих, хто здатен це зробити, і роблячи ставку на “своїх” олігархів?

Поставимо ще одне закономірне запитання: чи “підтягнули ремінці”, чи “скинули жирок” ті депутати-бізнесмени, про яких під час ухвалення змін до бюджету говорила Юлія Тимошенко, чи й далі особисте споживання у цієї публіки бере гору над продуктивним, виробничим споживанням, тобто розвитком економічної бази, стратегічними інвестиціями? Мабуть, це питання риторичне. А якщо “жирок” не скинутий, це означає, що нова влада, на жаль, виявилася безпорадною перед 0,2% населення, через діяльність яких Україна вийшла на перше місце в Європі за соціальним розшаруванням населення, за розривом між бідними і багатими. Чим загрожує збільшення такого розриву? Щонайменше — здобуттям Наталією Вітренко та її однодумцями парламентської більшості. Про гірші варіанти й говорити поки що не хочеться. Але доведеться, якщо згадана тенденція посилюватиметься й надалі.

Українці, котрі стали багатими сто років тому, вкладали гроші в розвиток культури, освіти, науки, медицини (і гроші немалі). Вони любили Україну, як самі це казали, до глибини власної кишені. А згадаємо Алчевських, Симиренків, Терещенків. Чи йде хтось зараз їхнім шляхом? А чи не мусили б показати тут приклад іншим скоробагатькам помаранчеві олігархи? Теж риторичне запитання...

І насамкінець. Як “помаранчева” економіка європеїзує Україну, тобто забезпечує ґрунт для декларованої владою європейської інтеграції? Відповідь, на жаль, проста: ніяк. А безплідні дискусії про націоналізацію/реприватизацію, які поки що нічим не закінчилися, та відсутність реформування судової системи взагалі роблять претензії на вступ до Євросоюзу химерою.

Усе сказане — зовсім не заклик до повалення чинної влади чи сум за проФФесором, котрий так і не став президентом України. Йдеться про зовсім інше. Про те, що всі чільні представники нової влади мусять адекватніше уявляти країну, якою вони керують, не допускати ані грубих економічних ляпів у гонитві за дешевою (насправді дуже дорогою для країни) популярністю, ані тактично начебто виграшних (але стратегічно програшних) кроків, ані незрозумілих (м’яко кажучи) кадрових призначень. Тим більше не варто забувати про ті соціальні верстви, котрі здобули Ющенку, Тимошенко та Порошенку перемогу у листопаді-грудні минулого року. Бо не змова олігархів і криміналітету, а розчарування економічно самодостатнього люду може стати для нової влади фатальним.