Віктор Янукович: «14 років незалежності — здобуте і втрачене»

«2000» (19-25.08.2005),

19.08.05

Причини зловживання владою криються не в тому, що раніше геть усі були нечистими на руку і їх змінять виключно порядні чиновники та правоохоронці, а в тому, що держава «давить» податковим пресом на бізнес. Боротися з корупцією можна лише шляхом відмови від соціалістичних гасел, різкого обмеження повноважень бюрократії, скорочення видаткової частини бюджету. Нічого цього, безумовно, зроблено не було, і, здається, й не буде.

Коли рік тому хтось із журналістів запитав мене, чи можна Україну вважати справді незалежною державою, я відповів: «Наша незалежність є реальною настільки, наскільки сильною є наша економіка».

Сьогодні повторюю це з ще більшою впевненістю.

У світі, в якому ми живемо, лише серйозні економічні успіхи можуть забезпечити державі реальний захист національних інтересів. Тому що правила гри у ньому диктують сильні. І жодні міждержавні об'єднання, навіть такі потужні, як ЄС, не в змозі змінити цей стан речей. Він існує й існуватиме завжди.

У цьому розумінні рік тому Україна, на мою думку, була більш незалежною, ніж сьогодні. Відштовхнувшись від дна, де вона опинилася в результаті довгих і болісних пошуків власного шляху розвитку, вона нарешті розпочала рух угору. Це був час, коли країна вперше мала передумови закладення міцного економічного фундаменту, який у перспективі міг би забезпечити їй реальну, а не декларовану незалежність.

Я кажу про це відверто, хоча міг би заявити, що за часів мого прем'єрства Україна добилася тих економічних успіхів, які нині діюча влада приписує собі.

Правда полягає в тому, що минулого року темпи економічного зростання держави сягнули найвищого рівня в Європі. І це було визнано всіма, у тому числі й західними експертами. На жаль, з грудня 2004 року темпи росту української економіки уповільнилися більш ніж утричі — за перше півріччя поточного року вони становили 4% проти торішніх 12,1 і навіть не дотягують до запланованих показників — 5,5—5,7%. При цьому темпи росту продовжують знижуватися — в період з січня по липень валовий внутрішній продукт зріс лише на 3,7%.

Крім того, за півроку сальдо торговельного балансу скоротилося в шість разів і становило 381,3 млн. доларів. Скоротився також обсяг транспортних перевезень — порівняно з минулим роком цей показник знизився на 1,7%. На 7,7% скоротився й обсяг будівельної продукції. І цей логічний ряд можна продовжувати.

Підкреслю особливо, що ми реально підготували економічне підґрунтя для суттєвого поліпшення ситуації в соціальній сфері. При цьому підвищення пенсій та зарплат у бюджетній сфері повинно було відбутися при рівні інфляції не вище 7—8% та при гарантуванні відсутності росту цін.

Уряд, який я очолював, діяв виходячи виключно з прагматичних міркувань. Ми намагалися, і багато в чому нам це вдалося, скерувати основні ресурси в ті галузі народного господарства, які мали б забезпечити впевнене просування України на шляху економічного та соціального розвитку на найближчі 10—15 років.

Підстави дивитися у майбутнє з оптимізмом давали нам розрахунки, зроблені на основі стабільних цін на енергоносії та перспектив входження України до ЄЕП.

Ми не відхиляли інтеграції України в ЄС, однак розуміли, що лише в економічному союзі з Росією зуміємо з часом приєднатися до ЄС не як прохачі, а як самодостатній суверен, з яким рахуватимуться, а не терпітимуть.

Іншими словами, ми пропонували народу не ефемерні гасла про щасливе європейське завтра, а реальне підвищення рівня життя.

На жаль, події, які супроводжували минулі президентські вибори, звели ці досягнення нанівець. Якщо спробувати перелічити головні помилки, зроблені «народною владою», я б виділив наступні.

Нічим не вмотивована і політично не забезпечена, окрім мітингових гасел, різка зміна зовнішньополітичного курсу. Проголошення прискорення процесу інтеграції України в НАТО призвели до втрати реального стратегічного партнера, яким була для нас Росія. Занепокоєна, зі зрозумілих причин, перспективою межувати з Північноатлантичним союзом на українсько-російському кордоні Російська Федерація змушена була переглянути підходи до розвитку відносин з нашою державою. І її можна зрозуміти. Найближчий сусід, з яким російський народ зв'язують незліченні історичні, культурні та економічні зв'язки, оголосив про входження до політико-військового об'єднання, інтереси якого на сьогодні не кореспондуються з інтересами РФ.Це означає, що у двосторонніх відносинах з ним слід застосовувати такі ж стандарти, як і до будь-якої іншої держави, що є членом НАТО або перебуває в орбіті альянсу.

Де-факто українське керівництво не відчує на собі наслідки цього авантюрного кроку. Це багаті й дуже багаті люди, яких раніше у пресі чомусь називали олігархами, а тепер — головними патріотами. Наслідки відчують прості громадяни. Перехід на розрахунки з Україною за енергоносії за світовими цінами, призупинення притоку, а можливо, й відхід з економіки України російського капіталу вже призвів до появи вкрай тривожних тенденцій, з яких невпинне зростання цін — лише одна з багатьох. І це тільки початок, головні проблеми попереду.

Що стосується Європейського Союзу, він як був далеким від нас, таким і залишився. Власне кажучи, інакше й бути не могло, тому що тенденції розвитку геополітичних процесів у світі не передбачають на найближчі десятиліття ані розширення ЄС, ані нехтування інтересами Росії.

«Помаранчевий соціалізм» негайно потягнув за собою адміністративні методи управління економікою. До відома виробників сільгосппродукції швидко довели, скільки повинно коштувати м'ясо і цукор в контексті «моральних цінностей майдану», а нафтотрейдерам — скільки бензин для автомобілів, за кермом яких сидітимуть «маленькі українці».

Так зване відновлення соціальної справедливості, а фактично перерозподіл власності, надовго відіб'ють бажання зарубіжних інвесторів іти в Україну зі своїм капіталом. Нескінченні скандали навколо реприватизації виглядають для них більш переконливо, аніж заяви В.Ющенка про те, що «нова влада розгортає боротьбу з корупцією, заохочує чесну конкуренцію, прозорі стосунки влади і бізнесу». Про те, що сьогодні у владних кабінетах корупція почуває себе вільно, як ніколи до цього, говорить не лише політична опозиція, а й ті, хто ще вчора воював зі «злочинним режимом». Справжня проблема полягає в тому, що розгорнуто боротьбу не з причинами корупції, а з її наслідками.

Натомість, взявши на озброєння відоме сталінське гасло «кадри вирішують все», нова влада в рекордні терміни звільнила щонайменше 18 тисяч досвідчених управлінців, державних службовців, про що переможно рапортувала як про виконання обіцянки про викоренення корупції. В результаті в органи виконавчої влади, правоохоронні структури прийшли люди здебільшого без відповідного досвіду, а головна причина корупції — економічна — залишилася.

18 тисяч наших співвітчизників і членів їхніх сімей по суті оголосили ворогами народу. Якби це була справді боротьба зі зловживаннями, відповідні матеріали слід було передати до суду, і лише на підставі його вердикту приймати кадрові рішення. Однак людей просто викинули і продовжують викидати на вулицю, збільшуючи тим самим армію безробітних. Про те, що масові звільнення — проблема ще й соціальна, влада чомусь не говорить. Натомість урочисто оголошує, що рівень безробіття в Україні не перевищує 3,0%, що, безумовно, не відповідає дійсності.

У більшості випадків звільнення здійснюються на догоду політичним уподобанням нової влади. Відверті прояви ворожості до усіх, хто не побажав почепити оранжеву стрічку, стали явищем масовим. Суспільство поділилося навпіл, однак це не перешкоджає В.Ющенку заявляти, що він є «президентом усіх українців».

Однак напередодні свята Незалежності нашої держави я не хотів би говорити лише про втрачене. Тим паче що у нас є шанс перестати бути заручниками однієї людини чи її оточення. Його дають наступні парламентські вибори і політична реформа.

Я переконаний, що вже сьогодні зрозуміло, навіщо нам потрібно посилити роль парламенту в управлінні державою. Лише за цієї умови суспільство зможе здійснювати реальний контроль за діями влади. І якщо влада виявиться брехливою, народ її швидко змінить через своїх представників у вищому законодавчому органі. Для цього не потрібно буде чекати довгих чотири чи п'ять років.