УКРАЇНСЬКЕ «ЗАВЖДИ»: ТЕПЕР, ТОДІ, КОЛИСЬ, ПОВСЯКЧАС...

Олексій ГОЛОБУЦЬКИЙ, Агентство моделювання ситуацій,

Демократична Україна,

03.08.05

Хтось каже «революція», хтось — «путч», хтось, як завжди, жаліється, що «верхівка» знов скористалася революційними настроями народу... Чи можлива нині об'єктивна оцінка подій листопада— грудня 2004 року? Чи можемо ми робити якісь висновки та узагальнення, коли цілісна картина постане перед дослідниками явно нескоро? Тим більше, що на цей момент ще надто велика роль належить емоціям, як позитивним, так і негативним.

Світогляд українців не передбачає справжніх революцій — лише «помаранчеві», з миром і любов'ю.

Однак у тім-то й справа, що тоді, коли буде подолано наявний суб'єктивізм підходів та оцінок, коли вже будуть відомі й реальні обсяги Помаранчевої революції в цифрах і фактах сухої статистики, й наслідки цієї революції, саме тоді й стане неможливо визначити характер цих подій, об'єктивно відобразити їхню справжню суть. Хоча більш-менш глибокий аналіз потребує певної історичної відстані від аналізованого об'єкта, Помаранчева революція є винятком з цих загальних правил.

Cуть цих подій якраз і становили емоції, зміна й становлення власного, суб'єктивного погляду на речі кожного громадянина, кожного виборця, визначення персональної межі кожного, коли далі вже не можна терпіти й мовчати. У тім-то й річ, що ця революція була нетиповою, бо ґрунтувалась на діях і реакціях не колективу, не громади, а окремої особистості. Бо в Помаранчевій революції головне — дух, настрій, а тоді вже їх перехід у громадянські й політичні символи, і аж по тому — реальні події, правові й політичні наслідки панування «помаранчевого» настрою.

Як, чому і з чого відбулось становлення громадянської позиції традиційно інертної, здавалось би, спільноти, виникло європейське самоусвідомлення людей пострадянського світогляду, відбулось прийняття демократичних принципів громадянського суспільства там, де панував постімперський авторитаризм?

Нині ми маємо повноцінну політичну націю, котра з'явилась з нічого, бо всі твердження про відродження не мають під собою реальної основи — українці дотепер просто не мали часу й можливостей відчути себе нацією. Але ми з'явились на політичній карті світу, причому своїм, неповторним шляхом. Виявилось, що українська політична нація не тільки принципово можлива, але й має власний, притаманний тільки їй спосіб дій і мислення.

Щойно відроджена нація встигла ще й створити довкола себе власний світоглядний простір. Причому це суто український феномен, якого не очікували і до якого не мають жодного стосунку будь-які розробки, оцінки, рекомендації й прогнози світових політичних і соціальних аналітиків, чи то зі Сходу, чи то із Заходу. Це ставало тим більше очевидним, коли різноманітні фахівці, справедливо ставлячи в один ряд українські, грузинські й сербські події, автоматично екстраполювали на Київ досвід Белграда й Тбілісі.

Ці екстраполяції звідси здавалися недолугими, однак зовсім не смішними. Бо завжди пророкували силовий розвиток подій — не важливо, більш чи менш кривавий, або й взагалі без крові, лише із самими арештами й ізоляцією частини головних персонажів. Від нас цього чекали.

Однак нічого такого не сталось. Ми не вважали за потрібне йти на серйозні конфронтації. Для українця природно вважати, що «якось-то воно буде», що досягнення мети не може бути остаточним і безкомпромісним, однак справа в будь-якому випадку буде зроблена, тим чи іншим штибом зрештою виявиться, що зміни таки відбулися.

Українці не вважають, що революції чи будь-що інше потребує жертв. Ми ніколи не йдемо ані напролом, ані до кінця: ми розважливо й неспішно пристосовуємось до довкілля і пристосовуємо довкілля до себе, зокрема політичне. Саме тому те, що за звичкою й через брак інших, більш підходящих термінів, назвали революцією, у «помаранчевому» викладі не могло обійтися без дівчат у віночках, сопілкарів у вишитих строях, казанів борщу і неосяжних «мінних» полів домашньої консервації довкола табору опору. Ми інакше не уявляємо свого світу, аніж таким — теплим і максимально допасованим до родинного буття.

Український настрій революції — суцільно романтичний, замріяний. Навіть невдалий час, на який припав пік політичного протистояння (бо мали б ще «хрущі над вишнями густи» й квітнути каштановими свічками Хрещатик — не дарма всі завчасно визначили термін для наших подій як для «каштанової революції» після «революції троянд»), не зіпсував загального відчуття. Адже для українців революція — це заручини на Майдані, коли молодята говорять не про спільну боротьбу на барикадах до останньої краплі крові, а про те, як облаштують родинне життя, що мають роботу й можуть тому одразу народжувати дитину.

Хіба це революція в розумінні тих-таки росіян? А розкол по-українському — це взагалі сюрреалістична річ. У нас це означає обмін символікою між непримиренними ворогами, обіймання на кожному кроці, де лишень «помаранчеві» застукають «біло-блакитних», обов'язкове годування і неодмінні запросини додому на гостину. І нічого, що принаймні дві особливо запеклі «біло-блакитні» області ще опираються і намагаються зобразити класичне російське чи просто неукраїнське протистояння — до них ще просто не добрались зі своїми обіймами «помаранчеві».

Насправді українці тепер — єдина нація, єдиний організм. І нині, після того як прорвано інформаційну блокаду в обидва боки між Сходом і рештою регіонів, нехай залишки вчорашньої влади начуваються. І не допоможе їм швиденький перехід на виборні посади, на яких і продовжать свою кар'єру. І навіть більш-менш віддано працюватимуть на нову Україну, реалізовуючи економічні, політичні, соціальні й культурні програми нової української влади.

У нас інакше не буває. Ми дуже м'які й лагідні люди, дуже раціональні, коли доходить до власного добробуту. Жоден українець не перейматиметься якимись принципами чи ідеями, коли йдеться про облаштування власного життя й родини. І ми напевно знаємо, що інший українець діятиме так само — не впиратиметься рогом, а швиденько підлаштовуватиметься під нові реалії, заодно і їх підлаштовуючи під себе. Тому в нас неможливі ані розстріли, ані страти колишніх лідерів, ані тотальна, криваве ламання суспільних стереотипів, владної вертикалі, системи духовних цінностей.

Уся Україна була впевнена, що стара влада таки піде, здасться — однак так само ми були переконані, що відразу цього не станеться. І ми знали, що багато чим доведеться поступитись — та знали й те, що на поступки піде й влада. Бо ми такі. Ми завжди шукаємо навіть не стільки компромісів заради збереження певних принципів і дотримання законності, скільки обопільної можливості робити собі свою справу якщо не так, то інакше, не з цими, то з тими.

Для українців важливо не як, а що: нехай радикали, особливо зарубіжні, скільки завгодно говорять про програш революції, про здачу одна за одною позицій новою владою, про неприпустимі домовленості й відступ від головних принципів, ми точно знаємо — якщо когось і посадять, то ненадовго, якщо щось в когось і відберуть, то далеко не все, якщо хтось і волатиме про жорстку відсіч і непримиренну боротьбу, то радше за звичкою й обов'язково одночасно з нормальною співпрацею і в політиці, і в економічній сфері.

Українець ніколи не допустить того, аби, очікуючи на завтрашні переміни, сьогодні сидіти голим і босим і на порожній шлунок розповідати чи слухати оповідки про майбутнє райське життя. Нехай хтось інший розповідає. Він тим часом хатку собі підмаже, садочок насадить, городину таку-сяку розведе, худібку попорає, курчаток у двір пустить, ще й мальви попід тином насіє. А тоді вже, з борщиком і пампушками, цілком погодиться з оратором, що жити треба краще.

Загалом ніхто так, як українці, не втілює розуміння того, що краще — ворог доброго. Ми не воліємо досягти ідеалів, а завжди робимо те, що можемо зробити тут і негайно. Нехай це буде небагато — ми тим не переймаємось. Саме тому цілком безглуздими нам видавались звинувачення в закордонному фінансуванні Помаранчевої революції: вона цілком виживала й на самозабезпеченні. Кожен окремий українець і українка, особливо не переймаючись, браком в нього чи неї грошей на закупівлю якихось речей чи продуктів, брали те, що мали в хаті, і йшли або їхали на Майдан: як у когось є кошти на м'ясо, цукор і фрукти, той їх і купить, а так треба везти, що є; а як вже й зовсім нічого нема — то просто з ножем, дощечкою і старим фартушком питати, де треба помогти годувати людей.

Українці роблять те, що можуть зробити негайно, не відкладаючи дію доти, доки з'являться кращі можливості чи більші ресурси. Нам ніколи не буває соромно за те, наскільки дрібний наш внесок — ми знаємо, що мусимо зробити те, що можемо, і не намагаємося випнутися зі шкіри заради чогось надзвичайного. Українці — прості люди, без особливих претензій, але з любов'ю до життя — до доброго життя — і один до одного.

Ви чули, що люди з Донеччини й Луганщини, котрі жили в наметовому містечку на Майдані, не поспішали повертатись додому? Вони тут-таки (не обов'язково на Майдані, але в Києві) зустрічали Новий рік, тут дочекалися й інавгурації Президента Ющенка, і його перших кадрових рішень. Тобто українці не рвуться на барикади, не прагнуть виступати войовничими місіонерами, що принесуть благу звістку до рідних пенатів — власне, не лізуть поперед батька в пекло.

Нехай спочатку замінять начальників, котрі заохочують цей неукраїнський якийсь політичний радикалізм і заперечення можливостей домовитися, нехай накопичиться певна критична маса інформації, котра представляє власне українську, помірковану й спокійну точку зору, нехай «біло-блакитні» звикнуть до ситуації і позбудуться своїх головних страхів, нехай розвіється їхня упередженість і розхитається впертість — отоді й буде час для «помаранчевого» припливу на Сході. А доти слід спокійно погостювати в столиці — до Водохреща, либонь.

І якщо котрісь країни революції розорюють і доводять до банкрутства, то в Україні з'являються нові виробництва і розширяються старі, створюються нові робочі місця... Скоротився потік туристів з Росії й східних областей до Карпат та Криму? Але ж натомість почалась справжня туристична навала до «помаранчевої країни» не тільки з Європи, а й з усього світу. І туроператори прогнозують подальше значне зростання обсягів міжнародного туризму.

Це — Україна. Ми не звикли нехтувати власним добробутом через будь-що — революцію чи зміну клімату. І ми зароблятимемо і даватимемо заробити іншим — за будь-яких умов, бо нам ще ж треба перекрити бюджетні проблеми, що їх створила передвиборча кампанія влади: податки вибрані чи не до наступної осені, боргів набрано під зав'язку, резерви порожні, державне майно «розтицяне» в останній момент не тільки по родичах, знайомих і кредиторах, зав'язаних на схемах купівлі чи накручування голосів, але й по тих, хто тільки може колись прислужитися тепер вже колишній владі. До того ж пенсії підвищено, ймовірно, що емісійним шляхом, бо ціни побігли вгору просто нестримно. Інші соціальні виплати також треба підвищувати — та ще й забезпечити, аби при цьому купівельна спроможність населення зросла, а не впала, як оце зараз. Тобто ми маємо більш ніж достатньо причин «крутитися», і то чимнайшвидше, для збереження, а бажано й підвищення, власного добробуту.

Бо ми українці. Нація добробуту, відтепер — європейська. І, зрештою, нам не обов'язково стояти на Майдані чи називати якісь дії революцією, аби й надалі утверджувати імідж працьовитої, терплячої, спокійної, толерантної й лагідної нації — ми такі є. І революція наша така. І будні наші такі. І ми ще рік-два, не менше, походимо в помаранчевому як не на роботу, то на свята — бо просто це радісний, живий і гарячий колір.

Ми так і житимемо — в добрі, і добро наживатимемо — відтепер усі. Бо ми — українці.