Чужі на своєму святі.
Роздуми після «Дня поля» про трагічну долю вітчизняного сільгоспмашинобудування, а разом із ним і села

Борис ПОЛІЩУК,

Сільські вісті,

04.08.05

Якщо в державі немає віце-прем’єр-міністра з аграрних питань, а в ранг політики номер один піднято адміністративно-територіальну реформу, то про який рівень уваги до села з боку влади можна говорити?

Техніка для села — це біль не тільки аграріїв, а й «Сільських вістей». Ось уже понад десять років з її сторінок звучить набат: якщо не вжити відповідних заходів, селу загрожує технічний обвал!

А ще ж на початку незалежності нашої держави все складалося сприятливо. Були світлі голови серед депутатів і господарників, які мислили з поглядом у завтрашній день. Мовляв, аби не бути прив’язаним до технічного воза нашого східного сусіда, який постійно химерує, потрібно мати своє розвинуте сільгоспмашинобудування. Тим паче, що Україні залишилась у спадок добротна сільгоспмашинобудівна база: Харківський тракторний завод, Херсонський кукурудзо-, Тернопільський і Дніпропетровський бурякокомбайнові заводи, «Кіровоградська зірка» та інші гіганти, які постачали техніку всьому Союзу.

Було ухвалено Національну програму розвитку галузі. Малася на увазі така стратегія: поки вироблятиме ресурс наявна техніка, налагодити випуск основних її видів. Під цю програму в перші два роки держава виділила більш-менш достатньо коштів. Пожвавили роботу конструкторські бюро і колективи підприємств, які були зацікавлені в шматкові хліба для своїх сімей.

Та з лихої волі Леоніда Кучми і його аграрного «стратега» академіка Павла Гайдуцького настала руйнівна ера кілковизації. Згадувана Національна та наступні програми виробництва техніки були провалені, хоч колективи підприємств відчайдушно прагнули триматися на плаву, розробляли і пропонували до виробництва непогані зразки машин, але вони нікому не були потрібні. Обезснащене село докотилося до страшної біди: по виробництву цукру опустилося до рівня 1913 року, тваринницької продукції — післявоєнних років. Через брак техніки на кожному гектарі аграрій втрачає по тонні зерна — на мільярди гривень. Економіка якої країни витримала б таке безглуздя і безгосподарність? До речі, свого часу для запуску конвеєрів сільгоспмашпідприємств не вистачило якихось стартових 90 мільйонів гривень.

Все це згадалося під час проведення Українським науково-дослідним інститутом прогнозування та випробування техніки і технологій для сільськогосподарського виробництва, що в Дослідницькому Васильківського району Київської області, «Дня поля». Тут у дії було продемонстровано багато запропонованої виробниками техніки. Це і зернозбиральні комбайни, і трактори, і кормозбиральні машини, і агрегати для обробітку грунту та захисту рослин від хвороб та шкідників, і стерньові сівалки, і діагностична апаратура...

Одне слово, селянину було організовано своєрідне свято. Та почувався він на цьому своєму празнику чужим. І не з вини організаторів, бо вони щиро, так би мовити, виклалися. Були на те зовсім інші причини. Ходили господарники поміж технікою, обмацували її й чухали потилиці: при нинішньому економічному стані розорених «безальтернативними» реформами господарств вона їм недоступна. Чухали потилиці й творці та виробники техніки: при злиднях на місцях немає змоги збути виготовлене і мати гроші для масового випуску тих же комбайнів, тракторів, інших машин і знарядь. Утворилося зачароване коло. Бідує і селянин, і машинобудівник, хоч обидва сповнені великого бажання виводити аграрний сектор зі страшних хащів, в яких він опинився.

На «Дні поля» побував давній автор «Сільських вістей», великий професіонал, доцент кафедри технічного сервісу Національного аграрного університету, кандидат технічних наук Анатолій Ананійович Демко. На сторінках нашої газети він не раз закликав владців взятися за розум. «При нинішніх темпах розвитку сільгоспмашинобудування і оснащення технікою господарств потрібно буде 100 років, щоб досягти рівня 1990 року», — застерігав учений.

— Яка нині в державі ситуація з технічним оснащенням села? — поцікавився я в Анатолія Ананійовича.

— Вона не тільки не покращується, а навпаки, погіршується, — відповів він. — Якщо в державі немає віце-прем’єр-міністра з аграрних питань, а в ранг політики номер один піднято адміністративно-територіальну реформу, то про який рівень уваги до села з боку влади можна говорити? Для порівняння скажу: 1990 року Україна зібрала 50,5 мільйона тонн зерна. Жнива тривали 21 робочий день. Мали тоді на гектар 1,36 кінської сили тракторів. Зараз залишилося 0,62 кінської сили тракторів-недобитків. Це теоретично. А практично — десь 0,28 кінської сили. Про технології та оптимальні агростроки виконання робіт навіть не йдеться. Знову ж таки, 1990 року навантаження на комбайн становило 134 гектари, зараз — 280. Є регіони, де воно перевищує 350-400 гектарів. За таких умов жнива тривають 30-40 днів. А це величезні втрати врожаю, які обчислюються астрономічними сумами. Технічний обвал триває. Доходить до сміховиська. На наукові дослідження з технічних проблем у нас виділяється 1,4 мільйона гривень, а одна із зарубіжних фірм тільки на вдосконалення своїх тракторів щороку витрачає 26 мільйонів євро. Вона випускає 10 тисяч тракторів. Тобто в кожний із них вкладено 2600 євро на наукові дослідження. Наші ж наукові вкладення в розвиток механізованих технологій становлять 32 копійки на машину. Коли і якого прогресу в цій галузі ми доб’ємося? Потрібні фундаментальні наукові дослідження по підвищенню якості техніки, її надійності. Щодо надійності — то це найперший показник, що характеризує машину. А він в Україні нікудишній. Про це ніхто не говорить. Та й що, власне, говорити, якщо, скажімо, комбайн «Нива» експлуатується 18 років, хоч давним-давно доказано, що використання його на п’ятий-шостий рік економічно невигідне через великі затрати на ремонти, обслуговування, пальне тощо.

Проблем безліч. Аби їх по-справжньому розв’язувати, насамперед потрібно створити самостійний Комітет сільгоспмашинобудування. Має бути віце-прем’єр із аграрних питань, який би опікувався важливим комплексом з 16 мільйонами сільського населення, соціальною, економічною, моральною сферами. Потрібна фінансова підтримка села. Виділені йому на всі потреби 8 мільярдів гривень — це крапля в морі. За нашими розрахунками, для оновлення лише тракторного і комбайнового парку потрібно 120 мільярдів гривень. На жаль, не спостерігається з цього приводу на владному Олімпі тривоги. Там тішать себе думкою, що продовольчу проблему витягне дядько зі своєю конячиною. Так-от, я запрошую таких «мудреців» опуститися з небес на грішну землю до того дядька, щоб зрештою збагнути трагічну істину: аби виорати кіньми гектарний масив зі стометровими гонами, потрібно пройти за плугом 50 кілометрів і 875 разів підняти й опустити його — в цілому 4,5 тонни. Спробуйте, панове. Покажіть, як із тим плугом досягти європейського успіху.

Бідами села переймався на «Дні поля» й міністр аграрної політики Олександр Баранівський.

— З технікою в нас катастрофічний стан, — зазначив він. — Комбайнами село забезпечене на 50 відсотків. Так званих «нових» самохідців, яким до десяти років, у нас лише 7 відсотків, решті — понад 20. При належній кількості комбайнів ми б уже завершили жнива. Коли йдеться про відкриття кордонів для ввезення техніки, з одного боку, мені хотілося б, щоб село мало її доброякіснішу, але з іншого — згорнеться наше виробництво. Тому я стою на тому: якщо вже й виникне потреба брати високоякісну іноземну техніку, то слід складати її в Україні. Це дасть змогу створити для наших співвітчизників додаткові робочі місця, сприятиме підтягуванню наших виробників до рівня світових стандартів.

Я поцікавився в міністра:

— Шановний Олександре Петровичу, щойно присутні на «Дні поля» оглянули представлену сільськогосподарську техніку. Можна говорити про її якість, доведення її до вищого рівня, але в цілому вона спроможна забезпечити індустріальні технології на вирощуванні сільськогосподарських культур. Село чекає не дочекається цих машин і знарядь. Яка перспектива їх виробництва, запуску конвеєрів підприємств на повну потужність? Фінансові можливості щодо цього держави, адже село перебуває в стані технічного обвалу?

— Сподіваємось на те, що все-таки, як заявив Президент Віктор Ющенко, наступний рік буде роком села. Для цього треба збільшувати асигнування на підтримку цільових програм, в тому числі й сільгоспмашинобудівної, здешевлення техніки, адже вона нинішнім підупалим господарствам непосильна. Ще одне: поки в нас не буде довготермінових і дешевих кредитів під 3-7 відсотків, як це практикується в світі, технічне оснащення села залишиться великою проблемою. Міністерство аграрної політики готує з цих питань відповідні пропозиції. Будемо надіятись на краще.

Дуже хотілося б. Та от не віриться в оте «краще». І ось чому. Замість того, щоб виводити село зі страшенних хащ, куди його завели Кучма з Гайдуцьким, нова влада, схоже, полізла в них ще глибше. Радником Віктора Ющенка залишився той же руйнівник села Павло Гайдуцький. Що це — спадкоємність попереднього аграрного курсу, який чітко окреслив цей горе-вчений: «Орієнтація на технології ведення сільського господарства у США, Канаді чи Західній Європі — це чисто технократичний підхід, просто бажання»? Цю «стратегію» нова влада не заперечила.

До того ж до цієї людини, яка практично зруйнувала аграрний сектор держави, з волі Президента Віктора Ющенка долучено новоявленого реформатора в ранзі віце-прем’єр-міністра Романа Безсмертного, аби остаточно донищити те, що залишилося. Складається враження, що і в нових верхів Бог забирає розум. Адже немає нині в Україні болючішої проблеми, як витягати село з прірви, в якій воно опинилося. Для його потреб в бюджеті ледве спромоглися нашкребти 8 мільярдів гривень (з них уже понад мільярд гривень «з’їло» подорожчання цін на пальне), а територіальний переділ, як повідомило одне з інформаційних агентств, коштуватиме нам із вами 24 мільярди гривень. Заради чого?

Такі ось невеселі справи. А дуже ж хочеться, щоб український селянин почувався на своєму святі не старцем і наймитом, а таки справжнім Господарем.

Чужі на своєму святі. Роздуми після «Дня поля» про трагічну долю вітчизняного сільгоспмашинобудування, а разом із ним і села

Борис ПОЛІЩУК,

Сільські вісті,

04.08.05

Чужі на своєму святі.
Роздуми після «Дня поля» про трагічну долю вітчизняного сільгоспмашинобудування, а разом із ним і села