2005 — Майдан розчарувань

В.Павук,

2000 (30.12.05.-05.01.06),

30.12.05

Більшість із помаранчевої народної багатолюдної когорти розчарувались...

Більшість із помаранчевої народної багатолюдної когорти розчарувались. Але ще були надії. Надії саме на цей київський Майдан...

Та про все по порядку.

Вечірній Тернопільський залізничний вокзал нічим не виявляв через особи пасажирів своєї помаранчевості. Ей, народе, гайда на потяг, і через ніч, завтра, ми у славному Києві на вікопомному Майдані! Ми з побратимом Іваном, із яким були у столиці всі дні помаранчевої революції, замаїлися помаранчевими шарфиками ще вдома, але їх під куртками не дуже видно було. Та коли ми, посидівши на другому поверсі вокзалу, розігрівшись, порозсували куртки, привселюдно виставивши усю свою помаранчеву красу, спускались повільно сходами вниз, то вся увага пасажирів була прикута до нас, адже більше таких помаранчевих не було. У мене склалося враження, що на нас дивляться як на таких, що рік тому під час революції зайшли на цей вокзал і тільки тепер вирішили вийти з нього. Увесь комізм та трагізм ситуації я зрозумів тільки тоді, коли прочитав у Києві на Майдані анекдот, надрукований в газеті "Пори": "Іноземний розвідник Штірліц ішов по Майдану і не міг збагнути, чому люди озираються на нього, крутять пальцями біля скронь і навіть лаються. "Дивно", — подумав Штірліц і ще вище підняв прапор "Ющенко — ТАК!", плакат "Бандитам — тюрми!" та продовжив наспівувати "Фальсифікаціям — ні, ні — брехні!"

Вдосвіта, ще добре не розвиднілось, а люди з`являлись на київському майдані Незалежності. І дуже багато міліціянтів (хоча жодного з них не було видно тут рік тому). Вигулькнула замаєна всуціль помаранчева наша орденоносна баба Параска. Мабуть, за цей день вона дасть інтерв`ю усім телеканалам. Гуртуємось. Питають нас: "А ви як, хлопці?" "Ми розчаровані" "Ми також!..." І давай люди виливати свій біль, і давай незнайомі незнайомим таке казати про Ющенка, що й в газеті не надрукуєш, хоча вони рік тому тут за нього стояли. Каже: "Я рік тому так хотіла бути біля Ющенка. І коли він виступав у Коломиї, я була дуже близенько біля нього. Щаслива розповідаю потім братові, а він у мене великий інтелектуал, художник із Франківська, мені каже: не роби із нього ідола, він ідола зробить сам із себе, як у воду дивився". Підсумувала незнайома жінка: "Я ще одній Юлі вірю, і заради неї приїхала на Майдан".

Ой, скарги-скарги. Зустрілися із тими, хто керував у наметовому містечку. Також розчаровані. Не сприймають всерйоз пана Віктора: "Ну як так можна?" Згадали вони, як минулого року заломили руки якомусь Ромкові і "викинули його з наметового містечка, а матюкався як, а нам потім кажуть: та то депутат Верховної Ради". Ще тоді треба було розігнати ту Верховну Раду!"

Роздавали пригорщами помаранчеву символіку. Прапорці, бандани, накидки, газети різних помаранчевих і "припомаранчевих" спрямувань. Я привіз додому торбу тих газет, брошур, листівок. Вже вдома півдня то перечитував, але, крім кількох абзаців у двох газетах, нічого мудрого там для себе не знайшов — все інше виявилось макулатурою. На перший погляд здається, що немає різниці між тією, 2004-го, і цією, 2005 р., помаранчевою символікою. Але різниця суттєва, бо тепер там написано "Народний Союз "Наша Україна". Тепер та символіка хитро працювала не на революцію, а на "безсмертну" партію влади. А на деяких помаранчевих прапорах написи "Порошенко" чи плакати із написами "Геть інтриганів від Порошенка". Були старі, минулорічні плакати, які люди попривозили із собою. Наприклад, дописано на початку "Чому", а в кінці знак питання — і вийшло: "Чому так Ющенко?", а на іншому читаємо: "Не все так Ющенко!" Я замаївся двома помаранчевими прапорцями із написом "Блок Юлії Тимошенко" та ще одним маленьким прапорцем партії "Батьківщина", та й досить, а може, і того забагато.

Розмовляли ми із багатьма, не питаючи один одного: "Хто ти? Як вас звати?", але щиро згадували торішній Майдан і ділились сподіваннями та розчаруваннями щодо блукаючого Президента. Не дороговказ, а хіба що символ втрачених надій.

Тих обіцяних десятків тисяч молодиків, якими хизувалась Вітренко, і близько тут не було. Вийшли зі свого офісу десятки братчиків Корчинського, але швидко пов`язала їх міліція, так і не давши їм нічого ні доброго, ні поганого зробити. На Майдані були самі свої — хоч розчаровані, але однодумні. Хіба що потрапила нам на очі одна тітка, яка самотньо спиною обперлась об мур та прикривалась книжкою. Побачивши на наших рукавах червоно-чорні бандерівські пов`язки, мовила: "За ложку супа продали Украину Америке и бандеровцам". Із такою не варто й дискутувати.

Ми стояли на сходах "під бабою" (під фігурою) на тому місці, де колись стояв Ющенко під час інавгураційної промови. Було видно весь Майдан. Розповідатиму тільки про особисті враження, про те, як реагували ті, кого міг безпосередньо чути та бачити. Не бачив трансляції по каналах телебачення, а тому, можливо, бачив дещо інше, а дещо по-іншому, як учасник, а не тільки як глядач. Із виступів польових командирів запам`ятались розумні слова Томенка про те, що заслуга їх як польових командирів у тому, що вони не заважали народу робити революцію. "Ганьба" люди кричали, коли виступав Безсмертний, а також, як не дивно, тоді, коли виступав Єхануров, і Кінаху також, і Пинзенику. Чому і за що — це треба питати тих, хто це робив. Дивно, чому на Президента має такий значний вплив непопулярний в народі Безсмертний? Як завалив він територіально-адміністративну реформу, таким самим чином попрацює і на авторитет НСНУ, партії Ющенка. Під час виступу Пинзеника кричав чоловік: "А щоб ти жив на мою зарплату! А щоб ти мав таку квартиру, яку маю я у Львові!"

Дивне, двояке враження склалося від "Пори". Коли вже виступали політики, керівники партій, колона жовтих поринських знамен почала випливати з боку Європейської площі. Їх були сотні, якщо не кілька тисяч. Процесією піднялися у бік Жовтневого палацу, а потім завернули навколо "баби", де ми стояли. Але через якусь годину вже за командою з рупора почали почергово поринські гурти студентів кучкуватися навколо керівників груп і уважно заглядати їм у руки. Коли ж виступив їхній лідер В.Каськів, то навіть не прореагували на його привітання, коли ж виступала Юля, то перед нами група вже здала добрий десяток жовтих прапорів, і тримав їх хтось один. Беручи до уваги нещодавнє повідомлення Юлі про те, що під час революції "Пору" курував Безсмертний, а також те, що теперішній керівник "Пори" є офіційним радником Президента, закралася думка, що, попри всю чепурність та бравурність, це запасний варіант, проект тієї самої теперішньої влади.

Я ніколи не мав якоїсь особливої поваги до Мороза. Його поведінка під час помаранчевої революції мені також не подобалася. Погоджуюсь із висловом неприємного мені Кучми, який сказав про Мороза, що то такий, який сам розпалить пожежу, а потім першим біжить викликати пожежну команду. Але тепер я погоджуюсь із тим, що тут, на сцені Майдану, сказав Мороз: народ прийшов на Майдан, щоб побачити те, як Юля Тимошенко і Віктор Ющенко мають подати одне одному руку єднання, руку політичного примирення, а також не тільки щоб послухати монолог влади, але й запитати її, що зроблено.

Вихід Юлії був оригінальною заготовкою. Її, всю у білому, несли на руках. І увімкнули спеціально для цього приготовлені прожектори. Це виглядало краще та красивіше, ніж те, що вона казала на сцені. Ми вітали її вигуками: "Юля!" Якщо не весь Майдан, то принаймні більша половина скандувала. Пан, який стояв позаду мене із прапором "Батьківщини", кричав: "Юля, я з тобою!" Але коли вона говорила, були й ті, хто не сприймав її виступу, гомонів. Хтось на якусь її тезу гукнув: "А ти що зробила, не надо нам..." Пан із прапором: "Юля, не про те ти говориш!" скаржився своєму товаришу: "Та хоч вона лідер моєї партії, але не те вона говорить! Де ж та Юлечка, яку колись із захопленням слухали, яка запалювала весь Майдан, її не слухають!" І хтось йому збоку сказав: "А може, вона заслужила?" А коли закінчила промову, спересердя він мовив: "Юлечка, я з тобою! Але виступ твій слабенький". Не про те треба було говорити.

А потім вийшов Президент. Майдан привітав його вигуками "Ющенко!" За моїми спостереженнями, він мав менше прихильників, ніж Юля Тимошенко. Біля нас було небагато тих, хто кричав "Ющенко!" Кажу якомусь незнайомому панові, що стояв переді мною і скандував "Ющенко!": "Та не кричіть! Бо ще подумає, що правильним курсом йде!" Пан перестав скандувати, розвернувся до мене й усміхнувся. А потім говорив Ющенко. Сказав про те, що "Ми йдемо єдиною вірною дорогою". Чим вже він у мене, як я у того пана, викликав усмішку. Наміри та гасла були хороші, але дорога чомусь далеко не та. І чим довше він говорив, тим менше його слухали і тим менше хотіли його слухати. А ще як почав з папірця вичитувати досягнення і повторювати те, що він, любі друзі, переконаний, і вжив фразу на кшталт Кравчукової — ми маємо те, що маємо, то стало вкотре зрозуміло: він вже як Президент доріс (чи то докотився) до рівня Кравчука та Кучми і не гірше, ніж вони, може маніпулювати цифрами. Другу частину промови через шум, гул, невдоволення української нації, прогресивна частинка якої зібралась тут, важко було розібрати — у чому він там ще, любі друзі, переконаний. Його небачення політичних проблем, самолюбство, самоідолізація вражають. На початку промови ми уважно слухали його і не чули, що спереду кричать: "Юля!", але коли він ображено та зверхньо, по-барськи повчав народ, мовляв, ще собі крикніть "Юля" і будьте толерантні, то ми таки покричали "Юля!", щоб Президент зрозумів, що головна причина не в Юлі, а в ньому самому, що ту жінку сьогодні варто підтримати. Бо якби не вона, ти б не був, любий друже, сьогодні Президентом України. І було неприємно дивитися, як він махав назад пальцем на ту команду і звинувачував, а на великому екрані той палець був на фоні Юлі. І всіх "економічно битих котів" навішав на неї. А де ти був, коли за час її правління були ті кризи? Чому не вирішував чи не допомагав вирішити? А тільки ставив 12 балів і стверджував, що то найкращий уряд в історії незалежної України. А тепер на неї показуєш та махаєш пальцем. Та не махати ним треба і не звинувачувати когось, а подавати руку політичного примирення та єднання, адже для цього ми сюди прийшли. Для того, щоб вже не чути тих ваших, "двох Ю", плачів та жалів, того продовження політичної кризи. А бачити примирення! І новий поступ помаранчевої команди! І не потрібно нас страхати Януковичем. Це ви йому і його прихильникам своїм розбратом додаєте сил. Бо ми про нього і про Кучму своєї думки не змінили, але ми змінили свою думку про вас. Ми прийшли сюди із надією на примирення, а ви вкотре її розвіяли.

Він балакав. Кому і для кого? А ми гомоніли. Питає пан: "Антон, а як будемо жити далі?" Якийсь Антон замислився, а я, скориставшись паузою, розвертаюсь і сумно зауважую: "Як в кращі часи за Кучми!" Засміялись, як із чорного гумору. Ще один пан каже: "А я казав: Віктор Андрійович, буде тобі гарбуз!" Ми, незнайомі, навіть не дискутуємо, ми просто своїми фразами доповнюємо один одного. Мені не довелося побалакати хоч би із кимось, хто б захищав і виправдовував Ющенка. Це Майдан розчарувань у тих, хто при високій владі. Але я не маю у собі ні крихти розчарування у тих людях, у цій нації, яка твердо стоїть на ногах і відверто дивиться Президенту у вічі. Я зустрівся із тим же Майданом — однодумним цілісним океаном, на якому сцена височіє, як корабель із владою, можливо, на ньому вже ледь проглядається напис "Титанік". Ще не час. Зрозумів, що вимоги суспільства, Майдану до влади вищі, ніж професійний, інтелектуальний та патріотичний рівень самої влади. Немає змін, немає необхідних очікуваних реформ, а є балаканина, самовиправдовування та самовихваляння. Якщо влада не доросте до висунутих вимог — океан суспільства хвилями піде у пошуках іншої влади.

Дехто з нас був на Майдані один день, кілька днів чи усі сімнадцять діб, а ці пани (один із прапором України, а інший — партії "Батьківщина") розповідають мені, що були тут у палатках аж 62 дні, до інавгурації Ющенка. Каже один: "Я ще тоді казав, що він слабак". Зауважую, що проблема була також у тому, що не було із кого вибрати. Погоджується. Нахиляється якась пані і мовить: "Та що ви дивуєтеся, то ж перехідний Президент!" Відповідаю їй: "Він Президент перехідний, але Україна у нас не перехідна!" Були чиїсь слова: "І це добре, що ми сюди прийшли! І ми ще раз прийдемо! І не тільки для того, щоб дивитись на них і їх слухати!" Каже пан радикальні слова: "Потрібні такі, як я, — які не мають ні жінки, ні дітей, ні батьків, ні братів, ні сестер. Треба мені дати "кукурудзяник" із селітрою, я б залетів в будинок і не було би нічого на кілька гектарів". Я спробував його переконати, що того робити не слід, але мені це мало вдалося. Незнайомець питає: а який вихід? Пояснюю, що була така можливість, якою не скористались, а треба було з нашою допомогою розігнати парламент, обрати новий і в першу чергу здійснити законодавчу революцію, а не тільки зміну кадрів, і то не на найкращі. Пан говорить, що треба було нам взяти Верховну Раду й каже страшні слова: "І посікти їх на капусту". Знову із ним не погоджуюсь, але він стоїть на своєму: "Хіба сотню залишити і сказати: маєте стільки часу, якщо не зробите — ми і за вами прийдемо!" Таких кривавих настроїв під час помаранчевої революції я не чув. Це, з одного боку, тривожить, а з іншого — вкотре підводить до думки, що майбутнього Майдану нам не оминути, він буде проти того казкаря, який там тепер розповідає нам байки, і проти тих, які тоді будуть із ним. Потрібно тільки спробувати докласти зусиль, щоб цей майбутній Майдан був без крові. Бо як нація в 2004 р. без крові народилася, то, можливо, дасть Бог, нація у свій час без крові охреститься.

Що маємо робити? Бо вже вибори. І є підстави для розчарувань та зневіри. Бо якщо з цієї сцени Юля Тимошенко каже: "Якщо сказати, що економіка України в глибокій ямі, то це ще нічого не сказати", то це вже також є серйозною підставою. Але, зневірившись, піти і зі злості проголосувати за Партію регіонів Януковича, за вчорашній день Кучми — це також не вихід. Майбутнє за націоналізмом, за тим здоровим націоналізмом, при якому в Україні буде добре жити й іншим націям. Але оскільки націоналісти сьогодні розрізнені, вони не подолають 3%-го бар`єру, не пройдуть у парламент. А тому, попри розчарування, залишається вибір до Верховної Ради той самий — один із двох, відгадай з першого разу. А потім піди і так проголосуй.

І зачекай, поки дозріє лідер для нового Майдану. А до того часу на тебе чекає ще багато розчарувань та помилкових дій, у тому числі твоїх. Наприклад, доведеться тобі колись ще раз іти на президентські вибори і ще голосувати за Ющенка. Вони знають, як твою волю використати проти тебе.