Рубікон революції, який ми так і не переступили

В.Квітка,

2000 (30.12.05.-05.01.06),

30.12.05

Доти, доки українське суспільство і наш політикум буде, крім Основного Закону, залежати також від неписаних законів, можна стверджувати, що ми живемо у невільному суспільстві.

Минулого року, десь між другим і третім турами президентських виборів, відчувши, що я дожив до реалізації в країні нібито всіх національних устремлінь в царині свободи, які відповідали й моєму внутрішньому стану, я пообіцяв собі більше не братися за перо. Через рік після помаранчевої революції (чи все-таки путчу?) стало зрозуміло: роботи в журналістів побільшало. Захотілося викласти власну концепцію бачення українського політикуму відтоді, коли він ще навіть не був політикумом, а на мапі не існувало держави під назвою Україна, дотепер.

Чи є робота у ветеранів свободи слова, або Як я став "зрадником"?

Минулої осені щеміло довго й нудно: з Києва телефонували друзі, розповідаючи про неймовірні враження від "революції", хотілося взяти в ній участь. На помаранчевому боці. Проте я так і не зібрався взяти квитка на Київ. Я збагнув: для мене питання свободи і революції вже було остаточно і давно вирішене. Я брав участь у першій ментальній революції під назвою "перебудова" і в Народному Русі України; я співчував і був з того гордий під час 2ї революції 2000—2001 рр., доби "України без Кучми". Тепер, коли грянула, як на мене, вже 3-я революція, я збагнув: три поспіль — напевно, занадто для будь-якого революціонера.

Я ніколи не був поводирем мас і ніколи не хизувався тим, що зробив для незалежності України — завжди був рядовим солдатом "революцій". Я жив (і продовжую жити) цією ідеєю з 1985го (тоді мені було 14), 20 років, і вважаю, що маю моральне право висловитися стосовно всіх діючих влад в Україні хоча б як учасник подій по виборюванню свободи.

Сьогодні понад усе мене турбує те, що жодна з революцій нічому не навчила український народ — перепрошую, не хочу "паплюжити" власну націю, але вона так і не зуміла скористатися здобутою її представниками волею. Свободою, завойованою Майданом 1989—1991 рр., Майданом 2000—2001-го, Майданом 2004го, користується хто завгодно, тільки не український народ. Спробую пояснити, чому.

Цезарі "гнізда Ющенкова"

Кілька місяців тому мене зустрів щирий прибічник політики Ющенка і сказав: "Ну що, пророк, ти ж писав, що Ющенку ніколи не бути президентом України?" (публікація у "2000" "Чому Віктору Ющенку ніколи не стати президентом?") Я відповів: "А ви вважаєте, що Ющенко став президентом?" Мій опонент ледве стримав лють. Я не знаю, як пояснити і йому, й таким, як він, що вони засліплені образом свободи, а не самою свободою. Останніми роками багато говориться про клановість і олігархізм в Україні. І зовсім мало — про державу князьків і чиновників, якою вона не перестала бути. В т. ч. й за останній рік. Так, ми бачимо цифри, відсотки успіху, чуємо теоретичні плани, як облаштувати Україну і як... все-таки привести її до успіху. Однак у ментальному плані три революції не змінили психології українця: що за Кучми, що за Ющенка народ живе, покладаючись не на власні сили, а на когось і щось — власне, на манну небесну. Нація у полоні уявлень про богів та ідолів, що мусять нас врятувати, а ми — їм молитися. Володимир Литвин розповідає своїм однопартійцям, як під час однієї з зустрічей з президентом Росії Путіним на запитання: "Доки ж ви там, в Україні, святкуватимете, коли ж працювати почнете?" не знав, власне, що й відповісти. Якщо при Кучмі можна було звинувачувати наш народ в аполітичності, то тепер, здавалось би, картина змінилася: нація сьогодні живе передчуттям майбутніх виборів — так, не хлібом єдиним, а... переважно політикою. Багатьом — і "синім", і "помаранчевим" — сподобалося брати участь у вуличних політичних шоу. Багато хто, якщо зважати на можливість довгострокових відпусток і вояжів до столиці України, не проти повторення Майдану. Але немало людей, які звикли працювати, виробляючи конкретні продукти, а не повітряні бульбашки слів — і вони зараз, як і раніше (і це не рабська психологія, як можуть подумати модні помаранчеві патріоти: так змалку привчили їх батьки), прагнуть жити реальним життям, реальними заробітками, реальними справами, а не розмовами. Та чи дають їм це робити українські політики? Напевно, не зовсім. Найбільший здобуток помаранчевої революції — відносно терпима свобода слова і відсутність резонансних убивств журналістів — призвів водночас до того, що навіть перед Новим роком основний інтерес у масмедіа для споживача становить політика. Нічого не поробиш: на прикладі газети, де працюю, пересвідчився: немає місцевих політичних розборок, падає наклад.

Не треба, однак, втрачати пильність. Цієї весни багатьом здалося, що Україна таки перейшла Рубікон— і остаточно виборола демократію й свободу, залишилося тільки закріпити ці здобутки, щоб не повернулася стара система (щось у цьому дусі казала Юлія Володимирівна на День свободи 22 листопада). Мушу розчарувати адептів помаранчевої демократії — втретє за останні 16 років нога була занесена, але Рубікон здобуття свободи так і не переступили. Свобода — це не тільки декларування її, але і втілення в життя. Вольтер з цього приводу сказав: "Свобода полягає в тому, аби залежати тільки від законів". Доти, доки українське суспільство і наш політикум буде, крім Основного Закону, залежати також від неписаних законів, можна стверджувати, що ми живемо у невільному суспільстві. Основа критики Януковича і його команди під час минулих президентських виборів ґрунтувалася на тому, що буцімто представники Партії регіонів — переважно люди, які живуть "по понятиям". Критика такого життя неодноразово лунала з вуст Ющенка.

Не секрет, що в команді НСНУ та Президента є чимало яскравих особистостей, таких, як Пинзеник, Зварич, Порошенко, Костенко, Томенко, десятки, а то й сотні інших (по списках кількох блоків і партій). Як правило, найближче (вчорашнє і сьогоднішнє) оточення Президента — люди дуже гонорові (більшість із них пов`язують це зі своїм походженням із Західної України — мовляв, там відчуття гідності українця у крові) і амбітні. Набереться більше десяти політиків із президентського оточення, кожен із яких міг би очолити згідно зі своїми амбіціями не те що якийсь регіон чи навіть усю державу, але, напевно, і Рим часів Помпея. У публічних виступах, у пресі (а тим більше у приватних розмовах між собою) вони дуже цінують Україну і українськість, своє виховання, свій гонор. Скажіть, чи не є це тими ж неписаними законами? А якщо так, то хто ж тоді живе "по понятиям"?

Августи сьогоднішньої опозиції

Ті, хто сьогодні при владі, ніколи не втрачають нагоди нагадати з трибун і в натовпі про те, що до помаранчевої революції влада в Україні належала олігархічним кланам і кучмістам. Пригадується, як свого часу чи не перше, що зробив президент СРСР, — видав знамениту тезу про "охоту на ведьм". Мовляв, СРСР не є такою вже ядерною відьмою, як десятиріччями малював собі його Захід. Цікаво, але спроба трактування сучасної історії і нинішніх економічних та суспільних негараздів в Україні (які й у 2005-му чомусь не перестали траплятися, хоча помаранчеві обіцянки політичної манни, безумовно, лунали в ході попередніх виборів) як наслідки доби режиму Кучми майже через рік після інавгурації нового Президента, на жаль, не заслуговує ні на що інше, ніж на констатацію: охота на відьом триває.

Чи є опозиція теперішній владі тим, що їй закидали до виборів-2004 і що обов`язково закидатимуть на виборах-2006 — "олігархічними кланами Суркіса— Медведчука— Кучми", нам уже ніколи не дізнатися (якщо, звісно, "чорний піар" не допоможе): просто не існує законодавчої процедури для з`ясування мотивів подібних "наїздів" і походження таких епітетів, які, звісно, за своєю природою є не чим іншим, як піар-технологіями.

З приводу клановості на сьогодні, мабуть, щодо оточення Ющенка, як колись Кучми, питань більше, ніж відповідей. Однак правдою є те, що за часів Кравчука і Кучми ми справді не переживали казкового суспільно-економічного злету. Та якщо правдою є те, що виступ збірної України у фіналі чемпіонату світу з футболу за Президента Ющенка є випадковістю, то сповзання України в економічну прірву починаючи з 1991 року точно не випадковість. Я не хочу виправдовувати Августів сьогоднішньої опозиції, але мушу зазначити: той стан, який ми мали щоразу при кожному з президентів, не є заслугами або недоліками кожного з них безпосередньо.

Це прикро визнавати, але за теперішню, вчорашню і завтрашню ситуацію в Україні відповідальність несе кожен із громадян. В занепаді України, скільки б і якими масмедіа щоразу такий "занепад" не проголошувався, в першу чергу завжди будуть винні: кожен Президент і кожен парламентар, кожен урядовець і кожен чиновник, але в другу чергу — кожен громадянин України. З першими — все зрозуміло. У вагоні метро, в автобусі та в розмові на кухні ми звикли міркувати, що за все відповідають державні мужі. З другими, тобто нами самими, неясно? Справа в тому, що аби забезпечити демократію в Україні, тобто панування в ній законності, а не неписаних правил, ми, мешканці цієї держави, повинні завжди, у будь-якій ситуації, коли нам здається, що наші права порушено, піднімати свій голос і боротися за власні права, завжди, а не лише під час революцій.

Якщо ми справді йдемо до Європи, контроль дій влади у кожному окремо взятому випадку нам дуже знадобиться. Та навіть якщо з якихось причин ми туди, до Європи, не потрапимо, то вміння контролювати людей, яких ми вибираємо демократичним шляхом, знадобиться і на вітчизняному рівні.

Легко жити за "заповітами" президента, коли він — твій

Зізнаюся: я не зовсім поділяю нинішню внутрішню і зовнішню політику Президента з банальної причини — не знаю, чи стояв він із жовто-синім прапором на теперішньому Майдані 1989 і 1991-го, коли це робили патріоти. Знаю, що він так і не вийшов ні на Майдан, ні до пам`ятника Шевченку в грудні 2000 р. та впродовж 2001-го, коли наші майдани й ті, хто на них перебував, так очікували його. Знаю, що він справжній українець і що він завжди співчував нам, хто виборював Україну і булаву для нього. Мене дещо дивує, як йому стало снаги провести стільки часу на Майдані під час помаранчевої революції. Це на нього не схоже. Втім, він був там не сам. Це справжні борці за свободу України, ті самі бійці ОУН-УПА по криївках, ті самі студенти (і не тільки) двох революцій менталітету часто опинялися віч-на-віч з небезпекою: під багнетами нацистів і НКВД, під камерами і пильним оком КДБ 1989-го та інших спецслужб 2000—2001 рр. Нещодавно, читаючи Святе Письмо, я знайшов такі слова: "Право відкинуто назад, стоїть оддалік справедливість, бо на майдані спіткнулася правда, чесність не має туди входу". Це сказав пророк Ісайя багато років тому, і, якщо зважити на інше місце в Біблії, де сказано, що жодне слово Бога не впаде на землю даремно, то ці слова можна застосувати до будь-якого майдану. Пригадайте історії будь-якого з майданів і ви побачите, що здобутки будь-якого майдану в будь-якій країні лише використовувалися в майбутньому переможцями: правда завжди "спотикалася".

Ми, хто створив цю Україну як незалежну, стояли там, де стояли, не за гроші й не тому, що дурні, як вважали опоненти і люди, налаштовані нейтрально щодо питання української незалежності: це була наша кревна потреба, наша особиста безкоштовна звитяга, їх багато — тих, хто не хотіли і не захочуть бути героями телеекранів. Дуже багатьох уже нема з нами: ні Георгія Гонгадзе, ні Сашка Кривенка, ні Юрка Гудзя, ні багатьох інших, хто не дожив до помаранчевої революції, але вони "підготували її підґрунтя".

Помаранчева революція була революцією політичних тінейджерів, ніби своєрідним продовженням телепередачі "За гроші". Сьогодні я вже більше не шкодую, що моя нога жодного разу не ступила на помаранчевий майдан ані під помаранчевим, ані під біло-синім прапором. Якщо сьогодні Президент — саме Ющенко, то я живу за "його заповітами" ось уже 20 років. Зовсім не тому, що поділяю його політичні погляди. А тому, що він як Президент має поділяти мої погляди. Бо я його вибирав (дотримав слова, даного кілька років тому на шпальтах газети "2000"). І тому він, цей Президент, має відстоювати саме мої інтереси. А вони дуже прості: ТАК — свобода, ТАК — демократія, ТАК — законність. Але ТАК і контроль громадянського суспільства за тим, ЯК втілюються ідеали свободи, законності й демократії в Україні. І ТАК — дотримання кожного даного слова. Дуже добре, що нам обіцяють відсутність адмінресурсу на майбутніх парламентсько-самоврядних виборах. Бо невдовзі ми зможемо пересвідчитися, чи це ТАК.