Бувальщина про українську революцію

Ольга Загульська,

Спеціально для Bezcenzury.info,

21.12.05

Воля Президента понад волі народу.

Помаранчева революція, кардинально змінивши суспільну атмосферу, стала рубіжною віхою для України і світу. Так стисло виглядає оцінка, яку дав Президент Віктор Ющенко подіям річної давнини. З ним важко не погодитись. Від пануючих у державі перед початком виборчої кампанії миролюбності, спокою, толерантності, почуття єдиної родини не залишилось і сліду. Вони вщент були зруйновані політичною силою, яка боротьбу за владу замислила і повела на засадах конфронтації, агресії та ненависті до опонентів. "Бандити сидітимуть в тюрмах!" – написала вона на своїх агітаційних знаменах і, зійшовши на владний олімп, поклала гасло в основу державної політики.

Поділ на бандитів, які уособлювали всіх, хто стояв по той бік виборчого бар`єру, і небандитів, які уособлювати соратників та прихильників, перетворився на молота, нищівні удари якого завдали перших великих тріщин монолітові української нації. По один бік опинились ті, хто вважав себе єдиним носієм моралі і демократії, по другий – ті, кому ці цінності начебто недосяжні і непритаманні.

З брили, разом з якою уявно піднялись над світом, завзято метали стріли докорів у тих, кого уявляли нижче. "Так! Ющенко!" – з шаманською вправністю заклинали безперестанку. Не здатним осягнути його людський, політичний і державницький геній з такою ж наполегливістю виражали зневагу і презирство.

Постійні ритуальні танці і надіті на обличчя войовничі маски успіху тим не менше не принесли. 21 листопада природні суспільні процеси підняли брилу з тими, хто ті ж загальнолюдські норми і цінності пов`язував з іншим лідером. Сторона, що програла, щоб змінити положення на свою користь, вдалась до крайнощів. У хід, окрім густо намащених отрутою словесних стріл, пішло все, що попадало під руки.

Та брила, яку нещадно атакували ті, хто разом і кого багато, не опустилася. Вона почала віддалятися, розриваючи єдиний та міцний ще недавно синьо-жовтий покрив. Синій кусок вітер революції поніс на південний схід, жовтий пооранжевілий – на північний захід. Тріщина, закладена на межі прихильності до того чи іншого кандидата на президентські клейноди, поширилась на мову, геополітичні прихильності, захопивши врешті решт територіально-адміністративний устрій.

Зневаженим звинуваченнями у психічно-розумово-моральній недолугості, схильності до злодійства та бандитизму, нерозбірливості у політичному виборі українцям урвався терпець. Небажання бути чужинцями на своїй землі привело їх до думки про федеральну територію, на якій вони будуть гідними та повноцінними господарями. Ці прагнення тут же охрестили сепаратизмом. Щоб мати змогу карати тих, хто не хоче розділити участь безмовного раба і вигнанця.

А треба було до дрейфуючої вдалину брили направити човни з миротворцями. І навіть не подати, а дружньо потиснути простягнуту на заключних теледебатах їхнім керманичем руку. І обіцяти, що "Схід і Захід разом!" не тільки на умовах Заходу. Прагненням Сходу теж місце знайдеться.

Але руку зверхньо відштовхнули. А тих, хто хотів втекти від столичної сваволі, підчепили крюками і взяли на абордаж, насильно навертаючи у свою віру і змушуючи молитись образу Ющенка.

Складаючи інавгураційну присягу, він обіцяв "виконувати свої обов`язки в інтересах УСІХ співвітчизників". Та звів їх тільки до своїх. Інших його президентська практика не передбачала. Не сприймала і відкидала.

Так було увесь рік. Так було і 22 листопада 2005-го. "Я знаю, як зараз буде йти, щоб у спину українській нації ще останнє жало втикнути ... продемонструвати в цей складний політичний час одне – українці, та ви різні, ви ж дивитеся на НАТО по-різному, ви на ЄЕП дивитеся по-різному, ви по СОТу дивитеся по-різному, ви ж говорите різними мовами, у вас же різні конфесії, ви під іншими образами ходите", – сказав тоді Президент, ще раз засвідчивши, що "його нація" по-різному дивитись і бачити не може. А ті, хто свій погляд таки має, а тим більше виражає і прагне відстоювати – не більше, ніж підступні пройдисвіти, тільки й здатні, що провокувати смуту і бити в спину.

Не допустить він, щоб під час виборчих перегонів "ці теми знову стали предметом спекуляцій різних політичних сил". Це тільки в день інавгурації і для світової спільноти "яскрава палітра мов, культур і поглядів" – багатство цієї країни. У будні і для своїх – зло, яке треба рубати на корені. "Моя мета – поставити крапку на проблемах, що стосуються розколу України: у мовному, міжконфесійному, історичному або культурному плані", – ще раз підтвердив свою позицію Президент 29 листопада. Бо ж демократію вибороли. Та тільки в авторитарному українському варіанті. Воля Президента понад волі народу.

Любити Україну – теж привілей лише тих, хто знову прибув "на цей Майдан" і живе ілюзією, що ставши на "унікальну дорогу", "блискуче прожили, блискуче пройшли ці 12 місяців". Всі інші – випадкові люди, негідні високих урядових постів, постів регіональної виконавчої влади і будь-яких інших владних інститутів. Висока місія забезпечення функціонування держави лише для тих, хто стояв на Майдані за спиною, хто вигравав парламентську і президентську гонку, кого у владу "акцентував Майдан".

"Випадкові люди" – це найм’якше, чого удостоїлись від Гаранта Конституції опоненти. Загалом же вони "банда", з якою воювали зібрані навколо нього достойники. Прагнення долати негідників ліпило їх докупи: "Ми тоді були єдині, бо ми знали проти кого боремося". Покладена на Біблію рука так і не відкрила серця для любові до ближнього і не вгамувала ненависті, яку мав сам і заразив нею інших. Тих, хто голосував проти.

Прийшовши у владу, перше, що зробили, озброїлись списами і розійшлися по всій Україні добивати суперників, які ще подавали ознаки життя. Найкращий ворог – мертвий. І не має значення, чи мова йде про фізичну сутність, чи про майно, яким володіє. Головне вдарити там, де ще недавно були сконцентровані бойові табори опонента, і звідки може постати опір.

Щоб паралізувати його в зародку і продемонструвати безвихідь становища переможених САМ туди поїхав. У витягнутій уперед руці – меч, яким належить непокірні голови стинати. А люди чекали на обіцяний в день інавгурації жест примирення.

І почалося... Щоденні публічні оголошення в розшук, претензії на власність, звинувачення в саботажі та змовах. Лавина викриттів і викритих набирає масштабів стихійного лиха. До надзвичайного стану рукою подати. Пручаються негідники, так і норовлять голову з плахи підняти, про невинуватість волають, до судів апелюють. Не доходить до наївних, що не задля їхнього захисту судам свободу від закону дарували, а щоб гріхи президентської команди та її зазіхання і примхи своїми рішеннями покривали.

Побоїще в усіх сферах життя. Особливо в тій, що пов’язана з виборами. Тут загроза національній безпеці найбільша. Не виявлять вчасно всіх не туди і не так кинутих бюлетенів і кінець демократії. Найбільшу запопадливість міністр ВС виявляє. Кожна поява на телебаченні, і кількість заскочених у страшному злочині у геометричній прогресії зростає. Та президентові все мало. Першої сотні тисяч порушень ще не довели, а в нього вже апетити з 3 до 4 млн. виросли. Ще трохи і всі 13 млн. прихильників Януковича будуть в злочинцях ходити. Та чому будуть? Вже є. Ще минулорічного листопада звинувачення їм висунули: демократичних цінностей цураються. А цьогорічного не тільки підтвердили, ще й аванс видали: на наступних парламентських виборах українській свободі, демократії, та правам вольностей загрожують. Когорту потенційних співучасників повторної передачі української історії у спадок попередньому режиму складають.

Відтак лозунг "Бандитам – тюрми!" і по року революції актуальності не втратив. І нема в Україні інших бандитів, окрім тих, котрі масштабно результати волевиявлення фальсифікували. Небачені, дивовижні це речі, "коли когось судять за те, що він фальсифікував вибори – такого ніколи в цій країні не було", – про свій найбільший президентський здобуток програмі Бі-бі-сі з гордістю повідомив Ющенко.

Насильників, вбивць, злодіїв Юрій Луценко одним своїм грізним поглядом спопелив. А перед порушниками виборів безсилий. Ще не встиг одних знешкодити, а вже нові з`являються. Дарма, що подія рік тому була. Президент перед нею й досі страх відчуває. Навіть на зустрічі з бізнесменами важливість слухання відповідних судових справ відмічає. Не назбирається потрібної кількості винних і крісло під ним захитається. Степан Гавриш вже до оскарження рішення ЦВК закликає. Тому Ющенко всіх, хто з притягненням до відповідальності порушників зволікає, за непрофесіоналізм з влади обіцяє вигнати.

Ті догодити Президентові щосили стараються. Міністр ВС потребу нової хвилі нещадних репресій обґрунтовує. Та не до тих, хто серед білого дня людей з автоматів розстрілює. Активісти Партії Регіонів його хвилюють. Почув десь, що вони знов членів виборчих комісій фальсифікувати результати голосування закликають. "Ось бачите, нікого не посадили, – їм говорять, – значить працюємо як працювали – з тими ж процентами і тими ж методами". А відтак м`якість влади по відношенню до них – пряма дорога до фальсифікацій на виборах-2006. Жорсткими треба бути. Щоб завчасно відбити будь-яку охоту опозицію на парламентських перегонах представляти. Дати людям зрозуміти: не сподобається теперішній владній коаліції результат і покарані вони будуть. Провиною буде вже те, що "реваншисти" високий відсоток довіри отримали. Залякавши, наситивши виборчі комісії своїми людьми, перемогу "демократії" тепер уже намертво і на довгі роки забезпечать.

Що робити, якщо зруйновані за рік економічні та соціальні надбання до виборів уже не поновити? Якщо порожні комори, чим як не заповненими тюрмами своїм виборцям звітувати? Тим більше, що хоча б зачувши "бандитам – тюрми!", любов до Ющенка ще виявляють. Віра в усі інші його можливості та успіхи – вже вичерпана.

Усі, хто не з нами, той проти нас, – живуче. Корінням у найвіддаленіші глибини та закутки свідомості добралося. Ні вирвати його звідти, ні виколупати. За надійну і випробувану зброю служить. Чим як не нею, як і рік назад, бастіони Верховної Ради штурмом брати? По безликому ворогові і не вцілиш, і не вистрілиш. А бандита у біло-синьому вбранні перед собою бачиш. Тих, хто вже встиг у велику зневіру і розчарування впасти, в грішники записали. Застеріг їх Президент від довічної участі в казанах зі смолою грітися. Не майданні це вогнища – нагадав він.

...Увірувавши, що хребет "банді" вже переламали, переможці один за одного взялися. Спочатку спідтиха. Вкусили і тут же ранку самі зализали. Та з початком осені і нового виборчого сезону, коли належало вияснити, хто ж вожак, і чиїй стаї в новому поході за владною здобиччю найчисельнішою бути, після коротких перегаркувань в горло один одному вгризлися. Та так, що рев на весь світ здійнявся. Спочатку здивовано, потім засмучено і знічено і нарешті роздратовано спостерігав він за тим, як ще недавні "улюбленці-ягнята" ненаситними хижаками стали.

Крові напустили стільки, що захлинаючись, почали в ній тонути, а заодно і всі надбання революції на дно за собою тягнути. Забачивши такі її плоди, одні вболівальники та учасники від сорому та зневіри, ховаючи подалі оранжеві відзнаки, почали розходитись. Інші разом з тренерами та спонсорами кинулись рознімати. Поки бійці на шмаття, з якого вже нічого не зібрати, один одного не пороздирали.

Найбільших зусиль докладав той, хто ще недавно бійку заохочував. Заховавшись за лондонським туманом, оркестром під назвою "помаранчева команда" вправно диригував. Щедро розсипаючи з кожним помахом руки зелень, стимулював оркестрантів злагоджено грати і до кінця свою партію відіграти. Та після овацій і коронації першою премією головний соліст загордився. І за диригента забув і на одноосібне соло поривався перейти. Довелось його на невдячному шляху перепинити і головний приз у надійніші та вдячніші руки солістки передати. Думав, не раз продемонстрована віртуозність у розігруванні розмаїтих інтриг і цього разу не підведе. Високі та солодкі трелі заведе так, що ніхто й звуку не вставить.

Виявилося, що помилився. Від тривалої напруги нерви у співачки здали. Голос з`їхав на такі фальшиві ноти, що не приховати. Партнер на правах коронованого переможця з тріском вигнав зі сцени. Вслід за примадонною зірвалася віддана їй частина оркестру, хору та глядачів. Кожен організував свою трупу. Та не до милозвучних симфоній вже було. Барабанним гуркотом та неприродним виттям струн заглушити один одного завдання постало. Щоб улюблена трупа переконливіше звучала, до неї, прийшовши до тями, з найгучнішим інструментом долучився диригент. Старався так, що протилежний табір своєю грою до розриву вушних перетинок і кровопускання довів.

Какофонію підняли таку, що аж розум мутився. Надівши на смички піки, кинулись поражати один одного на смерть. На звільнене місце почали прибувати інші, непідконтрольні ні в минулому, ні в сучасному, ні в майбутньому. Диригент зрозумів, що скоро керувати буде ніким. Тож кинувся рештки колись єдиного оркестру мирити. Раз, другий, третій. І у різні способи. Ніби й хочуть "любі друзі" війну припинити, та кожен свою мелодію і зі своїм складом грати хоче. Зрозумівши, що скільки б у свисток не дув, а зусилля марні, знов на бік своєї надії пристав.

24 листопада представник Березовського Юлій Дубов у листі до голови слідчої комісії ВР за фактом розслідування фінансування російським олігархом передвиборчої кампанії Віктора Ющенка повідомив про підготовлену адвокатами позовну заяву до Лондонського суду на Давида Жванію і Олександра Третьякова за шахрайство і зловживання довірою. Як свідків до суду мають намір викликати Романа Безсмертного і Віктора Ющенка. Одночасно названі компанії, на які переводили гроші. Це Elgrade Limited (Орегон, США), яку контролює Жванія і Golgstar Agency Ltd (Східний Сассекс, Об`єднане Королівство), яку контролює Третьяков. 30 листопада голова слідчої комісії ВР Юрій Соломатін зустрівся в Лондоні з Березовським і одержав від нього копії трьох міжнародних угод, які розкривають механізм переведення коштів в Україну під час виборів-2004.

Перевівши подих і кинувши оком на залишену по собі руїну, взаємно примирюватись взялись і самі музиканти та хористи. А щоб легше було верх тепер вже через домовленості взяти у дійство всю націю втягнули. Стало зближення оранжевих команд її єдиною турботою і роботою. Дарма, що за рік спільного врядування з найкращого в СНД 6,5% ВВП, до серпня, втрачаючи щомісяця один пункт, до – 1,6% дійшли, у 4 рази скоротили інвестиції, експортно-імпортне сальдо з відмітки 2,5 млрд. до – 339 опустили, зате ціни на цукор, м`ясо, ковбаси і крупи до небачених висот підняли. За зізнанням самого Гаранта, країна опинилась на грані "глибокої депресії". Здобутки ж у 5 слів передсвяткового радіозвернення вклалися. "Сьогодні ми радіємо нашим здобуткам", – ось і все, що почула про них нація.

Та неважливо це, каже Президент. Страшне в тому, що на друзки єдина команда розлетілася. І хоча, перейшовши в службові кабінети, про етику й політичну мораль забула, все одно "повинна бути єдина, повинна бути в одній купі, подати один одному руку". Це потрібно Україні, це потрібно Майдану, це воля тих, хто на ньому стояв. Вони ж наївні думали, що власну гідність вийшли боронити. І досі себе в цьому переконують. А їм кажуть, що Тимошенко з Ющенком на вищих щаблях влади тримати. Якщо ж поперечина трісне, спільними зусиллями її чим швидше знову під ноги прилаштувати.

Розділена виборами Україна, як і раніше, не болить. Якщо й згадують про цей прикрий факт, то тільки для того, щоб когось з сильних опонентів під соусом сепаратизму засудити. Або ж за сам сепаратизм. "Люди, які ініціювали тему сепаратизму, будуть покарані", – запевнив 29 листопада Президент. І дав відповідне розпорядження Генпрокурору. Не багато не мало, на конституційний устрій винуватці зазіхали. Про тих, хто минулого року під егідою Ющенка створював неконституційні органи влади і діяв всупереч Основному закону, – ні слова.

А саме вони сєвєродонецький з’їзд спровокували. І відповідати належить передусім їм. На чолі з Президентом, який не лише був ідеологом та активним учасником роз’єднавчого процесу, а й досі нічого не зробив, щоб зшити і загоїти нанесений на тіло України розріз. Не проблема це для нього. Для чого єднати, якщо можна силою взяти? Інша справа зближення з командою Тимошенко. Ось де загальнодержавний пріоритет. З цього ранок починали і цим день закінчували.

Час марнували, але надій не втрачали. Надто напередодні річниці революції. Як у цей день в екстазі обіймів не зійтися, квітки над відродженою з попелища будівлею не підняти? Прикипіла до видовища публіка рукостискання чекає не діждеться. І його обіцяють... Витягуючи тишком-нишком з відбудованих суперником стін цеглини. Щоб завалилися і його накрили.

До вечора 22 листопада щось правдоподібно стійке хоча би ілюзорно зліпили. Почали на входини збиратись. Перші здравиці на честь завершення відбудови залунали. Атмосферу єднання у ній сформували. Здавалось, очікуваному бути. Та, ввірвавшись в дім, виконроби всі мрії гостей зруйнували. Каменя на камені від оцінки роботи один одного не залишили.

І розділився єдиний донедавна Майдан на тих, хто за Юлю і тих, хто за Ющенка. Схильна до ефектів Тимошенко як додатковий елемент своєї переваги польоти над захопленою публікою організувала. Та недовго довелось красивій легенді жити. Споглядаючи подію, журналісти фокус Копперфільда розгадали. Не сила народної любові, виявляється, Юлю над натовпом тримала, а спеціально найняті чоловіки. Скільки ж тих маленьких перепілочок треба мати, щоб не тільки дружину щодня у щось нове вдіти, а й армію кремезної статури її охоронців та помічників прогодувати?!

Як прийшли на сцену оранжеві лідери кожен своєю дорогою, так і пішли нею. І не тому, що єдність їм ні до чого. Ще й як її потребують! Але кожен для свого. Юлія Володимирівна, щоб здобути посаду прем’єр-міністра з повноваженнями німецького канцлера, Віктор Андрійович, щоб перемога на парламентських виборах підтвердила його перемогу на президентських. "Друзі, найоригінальнішою для перемоги демократичних сил на парламентських виборах 2006 року – є концепція солідарності. Концепція об`єднання", – сказав він.

Тільки так можна втриматись на посаді за умов, коли висот, з яких опікою та любов`ю можна накрити всіх українців, за рік так і не дістався. Відірватися від рівня майданних підмостків не бажав і не пробував. "Моя Україна" й далі обмежується тими, над чиїми головами майорить оранж, і хто розривається оваціями при його появі. Тільки ті тисячі очей, які в дні помаранчевої революції дивились на нього з надією додають йому сили, надихають на наполегливу працю, спонукають бути вимогливим до себе і до своєї команди. Тільки вони будуть відчувати його опіку під час парламентських виборів.

Поза ними – темні, незрозумілі, недемократичні сили. Не громадяни навіть. Не вийшли, бачите, 22 листопада минулого року на площі міст, містечок, сіл України голос, відданий за Ющенка захистити. І хоча Одеса, Харків і Донецьк у перелік міст, де "гордість за свій народ і свою країну" відчували, теж попали, але, мабуть як насмішка. Бо право вибору тих, хто там переважав, "громадяни" брутально розтоптали і відібрали. Власне з цією метою й зібралися. Дійсно, не важливо, які прапори над майданами майоріли – помаранчеві чи синьо-білі, якщо справедливість і перемога тільки тоді, коли для помаранчевих. Якщо ж для біло-голубих – тоді вона злочин і зрада перед Україною.

Цим актом насильства тепер пропонують гордитися. В ранг державного свята звели, вихідним пропонують зробити. Днем Свободи від диктаторів та тиранів нарекли. Хоча ті у своєму диктаторстві та тоталітарності так і не додумалися дату своєї перемоги на виборах щорік народним гулянням відзначати.

Так і 22 червня можна святковим днем оголосити. За початок звільнення від тоталітаризму одна зі сторін його теж видавала. Тільки розділив він воюючих на окупантів та окупованих. 22 листопада теж лінія поділу пролягла. Одним у той день нагадують, що вони переможці, а іншим, – що переможені. Для одних Президент найкращі слова як батько підбирає, інших лайкою як злий вітчим криє. "Це наше свято, і я його не віддам ні Шуфричу, ні Медведчуку, ні Януковичу, ні рудому таракану (Президентові Кучмі. – Авт.)", – без всяких умовностей розкриває суть всенародного свята колишній польовий командир, а нині міністр ВС Юрій Луценко.

Новонародженій свободі перші президентські слухання присвячують. І недаремно. Волі дали так багато, що сам час Меморандум про відповідальність політичних сил у виборчій кампанії 2006 р. підписувати. А ще на громадянське суспільство всю свою управлінську неспроможність перекласти. Після року безсистемної владної роботи тільки й породили, що виклики самим собі. Тепер усім миром їх треба долати і стратегію розвитку державної політики виробляти. А коли йшли до влади запевняли, що все знають і все можуть. Наша ж справа – лише вірити.

Здобутки теж є. Свобода слова, вибору і політичної конкуренції. Позбавлені їх були ми, виявляється, до приходу визволителів. "Наша Україна", БЮТ, СПУ і кандидат у президенти Ющенко з небес на київський Майдан спустилися і Божим духом в усі урядові установи були занесені. Не знали й не чули про них ніколи. Більшість за партійними списками опозиційних КПУ, СПУ, "Громади" і 5% провладної НДП у парламенті зразка 1998 р. – міраж, як і міраж близько 20% "НУ" та КПУ і 12% провладної "ЗаЄУ" у ВР 2002 р. Не конкуренція це. А ось підвищення прохідного бар`єру у ВР хоча би до 5% її створює.

Президент Кучма, котрий весь час говорив, що вибори виграє той, кого обере український народ, – диктатор, а Президент Ющенко, який не допускає іншого варіанту, як перемога оранжевих – демократ. Якщо ж вони у парламенті не складуть більшості, його тут же розпустять, – відкрив таємницю 27 листопада на "Інтері" Роман Безсмертний.

Підстава вагома. З одного боку, не буде забезпечене співробітництво з Президентом, з другого, непомаранчеві – не більше, ніж реваншисти, котрі "не змирились зі своєю поразкою" і "не шкодують ані сил, ані коштів для повернення тоталітаризму". Це політичні аутсайдери, які шукали спасіння в розколі нації, психічно нездорові люди, прикре непорозуміння у вигляді "явища Януковича" та "явища опозиції. Ганебні та непристойні до того, що без вибачення за сквернослов’я ні назвати, ні описати. Голова РНБО Анатолій Кінах задля того, щоб не допустити їхнього повернення у владу, свою всесильну партію під опіку президентському блоку віддав. Микола Мартиненко антидемократами Юлію Тимошенко лякає. Не об`єднається з НСНУ до виборів, і пропали спільні демократичні завоювання разом з представництвом в парламенті.

Усі разом прямо чи опосередковано дотичні до влади у такий спосіб атмосферу чесних виборів створюють, рівність виборчих прав та можливостей забезпечують.

Не відстають і прихильники. Звіту за підписаний з бандитами "Меморандум" вимагають. Доводиться Віктору Андрійовичу своїми відкриттями ділитись. Виявляється, це теж громадяни України. Обмежені, правда, дуже. Окрім горілки нічого не мають, на об`їдки з оранжевих столів поглядають. І при тому чомусь інші політичні сили підтримують. І не хотів би з ними рахуватись, та мусить, бо бюджет 2006 року треба підтримувати і з ним жити, вибори чесно проводити (без пильного ока опозиції самим не до снаги), до СОТ вступати. Як тут без єдності обходитись? Можна було б, як і раніше, на неї начхати, але ж серед своїх 226 голосів не знаходимо. Відтак нічого іншого не залишається, як закликати: "Хлопці, ми ж громадяни України. Над нами єдина Україна". Підсобіть! Ненадовго. До виборів. А там ще раз переможемо, і ви нам знов хіба що для заробітку грошей в український бюджет будете потрібні.

Перемогти ж будь-що треба. Інакше обжитий олімп доведеться залишити. Є всі ознаки того, що освистаними і під вигуки: "Ганьба!" У владу прийдуть інші. Прозрілі українці захочуть сатисфакції. Щонайменше правдиву історію про "12 місяців українського достойного, красивого, цікавого життя" напишуть.