Заперечення беззаперечного

Ольга Загульська,

"2000" (24.02.-02.03.06),

24.02.06

О.Рибачук: "Ця справа є знущанням не тільки над мамою, не тільки над пам`яттю Гонгадзе, але й над Україною загалом".

"Ця справа є знущанням не тільки над мамою, не тільки над пам`яттю Гонгадзе, але й над Україною загалом", — іменем Президента незвично самокритично оцінив перебіг судового процесу над звинувачуваними у вбивстві Георгія Гонгадзе голова його Секретаріату Олег Рибачук. Щоб озвучити цю просту і для багатьох давно зрозумілу істину, владі треба було дочекатися, щоб Леся Гонгадзе у відчаї заволала: "Це є не суд, а судилище".

І справді не суд, — погодився Олег Борисович. А що йому залишалося робити, коли навіть дуже лояльні до влади журналісти не пишуть про досконалість слідства та торжество правосуддя, а Президент стурбований коментарями? Зате ввечері повна ідилія — телеканали один поперед одного демонструють один і той самий сюжет (а кажуть, що в Україні з ужитку вийшли "темники"): глава держави обурюється свавіллям судової гілки влади. Про вплив на неї начебто не може бути й мови.

Ніби незалежна вона у нас. Слідство також. Але ж тиск на нього з боку Віктора Ющенка був тотальний і неприхований. І розпочався ще тоді, коли Віктор Андрійович перебував у статусі кандидата у президенти. Як випливає зі слів Святослава Піскуна, перша розмова про "розкриття злочинів" в обмін на місце у списку "Нашої України" відбулася 11—12 грудня 2004 р. "У мене була зустріч з Генпрокурором, де я висловив бажання, щоб у справі Гонгадзе найближчим часом була поставлена крапка", — поділився сокровенним Ющенко на сесії ПАРЄ в Страсбурзі на третій день після інавгурації. Навіть на думку не спало, що висловлювати бажання Генпрокурору і визначати терміни, у які той має завершувати кримінальні справи, не входить до переліку європейських демократичних цінностей. Так само дисонують з ними спішно направлені до суду дві справи, які стосуються зниклого журналіста (тим більше, коли на момент складання присяги "папка справи Гонгадзе була порожня", а "весь матеріал був знищений").

Ющенко — експерт з держтаємниць

Минуло трохи більше місяця — ще гучніша сенсація. "Затримані конкретні вбивці Гії Гонгадзе, вони дають покази", — тріумфально повідомив Ющенко 1 березня. "Вчора (28 лютого 2005 р. — Авт.), коли робили відповідні розробки операції, я ознайомився з обставинами останніх годин Гії Гонгадзе", — з гордістю розповів він про втручання в роботу правоохоронних органів. Незрозуміло тільки, навіщо ж свідчення. Президент і без них присудив затриманим бути винуватими. Залишилось тільки переконати їх у цьому і простежити, щоб слідство не звернуло з окресленого шляху: "Кожен день я присвячую інформації, як іде справа. Кожен глибокий вечір я з`ясовую, що зроблено у цій справі!" Багатогранний у нас Президент у своїх іпостасях по "справі Гонгадзе": і ідеологічний наставник, і розробник операції, і її куратор, і суддя. Особливо суворий з тими, хто не бажає "йти на співпрацю з судами". "Суд над собою" — їхня доля. А тепер Віктор Андрійович виступив і в ролі експерта з державних таємниць. Усі "досить повно володіють тим матеріалом, який, на мою думку, можна було віднести до державної таємниці", — сказав він 14 лютого, вкотре анонсуючи наміри просити суд про відкритий процес.

Минулого року говорили, що главу держави підставив Генпрокурор Піскун. І жила б така ілюзія, якби сам Ющенко в інтерв`ю телеканалу УТ1 4 травня не прояснив ситуацію: "Мій хід заключався в тому: якщо я з першого дня відкрию публічно цю справу, а ті люди, які біля мене, після мене вийдуть і це публічно повторять, це вже формує певні імунітети — якщо ти публічно засвітився, відступати тобі вже буде важко. Це вже достатньо сильна опора, щоб через 2—3 місяці не відступити назад".

Ініціатива оголошення про розкриття вбивства журналіста, як бачимо, належить Президентові. І мета її зрозуміла — спонукати до аналогічного кроку представників слідства. Публічно підтримавши президентську позицію, органи дізнання стали заручниками його уявлень та побажань. Назвав рік тому Ющенко затриманих конкретними вбивцями, і вся правоохоронна система працювала на те, щоб під сказане підвести фундамент. Аналогічну місію, очевидно, виконує й інтерв`ю першого заступника начальника головного слідчого управління Генпрокуратури Романа Шубіна у "Фактах" за 23.12.05. Звинувачення оприлюднило своє бачення подій і цим обумовило рішення суду. Інші версії, судячи з усього, забуті. А прорахунки того, що видають за розслідування, ховають за зачиненими дверима судової зали.

Та цього, виявляється, замало. 17лютого в. о. міністра юстиції Сергій Головатий звернувся до Генпрокурора Олександра Медведька, щоб той на виконання рішення Європейського суду з прав людини відкрив карну справу проти тих працівників прокуратури, котрі залишали без належної уваги можливу причетність до зникнення та смерті журналіста вищих посадових осіб держави, до грудня 2004 р. намагались довести відсутність їхньої провини. Треба розуміти, що це невдоволення з приводу інформації, оприлюдненої начальником відділу підтримки державного звинувачення у судах ГПУ Володимиром Шиловим у "КоммерсантЪ-Украина" за 8.02.06. Він, зокрема, сказав, що в "списку звинувачувального висновку нема таких людей", як Кучма, та інших високопоставлених чиновників. Недопрацювало слідство!

З іншого боку, заяву Головатого можна розцінити як попередження теперішнім прокурорам: не досягнуть заданого результату — самі перейдуть у категорію звинувачуваних. Не допоміг навіть емоційний виступ Шилова на судовому засіданні 16 лютого, де той назвав клопотання Андрія Федура про відкрите проведення засідань необґрунтованим та безглуздим і закликав порушити карні справи проти тих, хто, вимагаючи оприлюднення всіх матеріалів справи, підбурює до розголошення державної таємниці.

Що приховує суд за зачиненими дверима

Рівень публічності процесу — окрема історія. Спочатку — суцільні обіцянки щодо відкритості й можливості кожного спостерігати за судовою процедурою. Та досить було 19 грудня 2005 р. колегії суддів Апеляційного суду Київської області призначити розгляд кримінальної справи по суті, як наступного дня тональність Президента змінилася. Від зобов`язань бути прозорим він, звичайно, не відмовився. Просто перекрив їх натяками про можливість часткової закритості засідань.

І причина знайшлася — необхідність дотримання державної таємниці. Судячи з того, що адвокати потерпілої сторони документів у справі з грифом "секретно" не зауважили, ідея народилася напередодні судових слухань. Навіть зараз, як запевняє Андрій Федур, у переданих до суду матеріалах засекречених даних немає. Це нещодавно підтвердив і Святослав Піскун, під патронатом якого проводилось і завершувалось розслідування. Окрім того, як звернув увагу захисник матері журналіста, суд спочатку вирішив провести окремі засідання в закритому режимі, і лише потім надумався з`ясувати, що, власне, треба утаємничувати.

Мабуть, тому й зволікали з літа з судовим розглядом, що шукали правдоподібну зачіпку, аби окремі епізоди (а як тепер бачимо, найважливіші — оголошення обвинувального висновку, допит підсудних, допит низки свідків, розгляд окремих матеріалів) приховати від громадськості.

Іншого, з огляду на реакцію Президента на висвітлення мас-медіа подій початку минулого року, не варто було й сподіватися. Треба зібратися "у своєму колі" і "добре визначити точки, де ми знаходимося по цій справі", розібратися, що у ній є "публічність", — навчав Ющенко пресу. "Ви потрібні як партнери! Як партнери!" — розтлумачував він журналістам їхню місію. А піддавати ревізії рішення і слова глави держави, кидати їдкі репліки — це бунт, нерозуміння того, що робить влада по справі Гонгадзе. "Запишіть так, питання (про відставку Піскуна. — Авт.) не стоїть", — остаточно приструнив журналістів Президент.

У контексті українських реалій дисонує й мотив, яким обґрунтували заборону на відеозйомку або пряму трансляцію. Не можна, мовляв, щоб особа, яку викликають для з`ясування певних обставин, дізнавалась про це публічно. З морального і кримінально-процесуального погляду до тези заперечень нема. Але чому саме для резонансної "справи Гонгадзе" "оранжева" влада зробила виняток? Багато свідків по інших справах, як ми знаємо, про запрошення на чашку чаю дізнавались саме з телебачення.

Генпрокуратура теж невдоволена. Особливо дратує поведінка Федура, який начебто що хоче, те й говорить. Натомість ГПУ для оприлюднення своєї позиції не має ні власних телеканалів, ні коштів, щоб оплачувати багатогодинні ефіри. Насправді проблем жодних. Досить допустити до судової зали пресу, і думки прокурорів будуть озвучені в повному обсязі. За власними коментарями теж справа не стане. Нема в Україні ЗМІ, яке б не вважало за необхідність подавати відповідну інформацію з перших уст. Отож заборона публічності — свідчення незавершеності розслідування, відсутності у його результатах послідовності й логіки.

Влада не залишає без опіки і суд. Особливо безцеремонною вона була напередодні скандального засідання 8 лютого. Його закритий характер президентський секретаріат устами заступника голови Анатолія Матвієнка благословив ще 3 лютого. Свою позицію мотивував тим, що допити представників секретних підрозділів МВС потребують спеціальної процедури. Відтак "суд у цій частині не вартує переводити в інший режим слухання", — резюмував він.

Якщо суддям з найвищих кабінетів країни підказують, як їм діяти, тиск це чи не тиск на них? Нехай справді підстави вагомі й законодавчо обумовлені, й суд відповідно визначив процедуру перебігу процесу. Але чому ж тоді Президент піддає обструкції його закритий характер і вимагає максимальної прозорості? Це вже подвійне порушення з боку глави держави.

До тиску на судову гілку влади додається спонукання до виходу за межі правового поля. І це 16 лютого підтвердив державний обвинувач. Якщо цього вимагає закон, суд зобов`язаний вберегти країну від розголошення державних таємниць. Примушувати до протилежного — злочин. Суд начебто опирається. Але вибірково. До Президента в нього претензій нема. Не прозвучало його ім`я і з уст Шилова, коли той погрожував усім порушникам карними справами. А от нардепів-соціалістів, які 2 лютого знімали засідання на любительську відеокамеру, ймовірність потрапити під кримінальне розслідування, судячи з усього, не мине. Суд до ГПУ з відповідною заявою уже звернувся.

Під тиском перебуває і сама Генпрокуратура. Ющенко, намагаючись виглядати непричетним до переведення слухань у закритий режим, перекладає відповідальність за непопулярні дії на ГПУ. Як повідомив Матвієнко, Ющенко ініціював розмову з її представниками і доручив їм давати "відповідь і роз`яснення" розбурханій громадськості. І ГПУ до процесу виправдання й обґрунтування обмеженого доступу ЗМІ до судової зали долучилася. Іншого виходу й не було. Суспільство не сприйняло і не йме віри мотивові у вигляді погіршення (аж до гіпертонічного кризу) стану здоров`я Миколи Протасова. 23 січня до нього додалась болісна реакція на відео-і фотозйомку і спроби взяти інтерв`ю. Саме ці причини лягли в основу задоволеного згодом клопотання адвоката Леоніда Ладана "не допустити журналістів до слухання справи".

Далі притримуватись такої лінії поведінки — очевидне безглуздя. Тому його розбавили правдоподібнішими підставами. 1 лютого той же Протасов вимагав закритого засідання, посилаючись на очікувані свідчення стосовно осіб, котрі ще працюють в органах, а також на інформацію про методи й об`єкти їхньої роботи. Валерій Костенко і Олександр Попович його позицію підтримали. Невже державні таємниці й доля колишніх колег — головне, що хвилює на лаві підсудних осіб, котрі ні за що ні про що позбавили людину життя? Звідки такі припливи людяності й патріотизму? Невже власна доля поступається перед суспільними інтересами, навіть якщо припустити, що у своєму каятті підозрювані дійшли до стадії, за якою готові нести всю повноту покарання? З іншого боку, злочин начебто скоїли примусово. Природно, що в такому разі всі зусилля спрямовують на те, щоб добитись пом`якшеного вироку для себе, а не думають над тим, як уберегти інших.

У цьому зв`язку звертає на себе увагу інтерв`ю адвоката Поповича Миколи Лаптєва. Потребу в закритих засіданнях він пояснив не інтересами свого клієнта, а турботою про долю 20 з лишком нині діючих офіцерів спецслужб, які можуть "засвітитися" в результаті свідчень його підзахисного. Часткову засекреченість процесу схвалив і адвокат іншого звинувачуваного Юрій Григоренко. Можна було б подумати, що у такий спосіб захисники оберігають екс-міліціонерів від додаткових порушень закону. Але збереження державних таємниць у ході судового засідання — не клопіт підсудних, бо вони — за статусом — не можуть його регулювати. Для цього є державне звинувачення і судді.

Останнім перейматися й тим, щоб не завдати шкоди родичам підозрюваних і свідків. Бажання адвоката Лаптєва вберегти від негативних емоцій та наслідків сторонніх щодо його функцій осіб похвальне. Незрозуміла тільки логіка. "Те, що вони скоїли, вони будуть відповідати за законом. Суд їм дасть свій вирок, але при чому їх діти, батьки?" — запитує він. І справді! Прямо нести на собі тягар визначеного судом покарання вони не будуть. Але морально вже потерпають. Прізвища та посади тих, хто на лаві підсудних, а також частину обвинувальних документів Генпрокуратура через ЗМІ оприлюднила задовго до початку судових засідань, тоді як інші, тією чи іншою мірою дотичні до злочину, і далі залишаються інкогніто. У чому ж тоді рівність усіх перед законом? Не враховувати різної міри провини, звичайно, не можна. Але й покарання буде диференційоване. Проте сама по собі утаємниченість імен від розголошення оперативно-розшукових секретів не рятує. Не розкажуть про них у залі суду, запросто можуть поділитися поза нею. І ще треба буде довести, що це їхніх рук справа.

Отож, чітко вимальовується погодження дій прокуратури, суддів і підсудних разом з адвокатами, як і їхня мета — будь-якою ціною забезпечити закриті судові засідання. А оскільки важко повірити, що ініціатива турботи про державні таємниці належить звинувачуваним, то напрошується висновок, що вони виконують відповідне "прохання" ГПУ. Вторинність Генпрокуратури у поданні подібних клопотань від таких припущень не рятує. Лише поглиблює абсурдність ситуації. Виходить, що протести звинувачуваних проти застосування технічних засобів запису і їхні раптові розлади зі здоров`ям — вагоміший мотив, ніж можливе оприлюднення імен співробітників МВС і методів та форм їхньої роботи. Не було б вимог підсудних, Генпрокуратура промовчала б зі своїми.

А першістю поступилася вона недаремно. Влада, як завжди, захотіла залишитися чистою і прозорою в каламутній воді. А судді, виходить, змову між тими, хто звинувачує, і тими, кого звинувачують, покривають і підтримують? Інакше б звернули увагу на порушення судової процедури, а саме на відсутність змагальності у процесі та взаємне перебирання сторонами чужих функцій.

Однак цього не сталося. Не перешкодив "знущанню" й Олег Рибачук. У приміщення суду він прибув після закриття слухань. Відтак подія, заради якої акція "закрите засідання" була запланована, відбулася. Як стало відомо з інтерв`ю державного обвинувача на процесі Володимира Шилова газеті "Сегодня" за 10.02.06, того дня підсудним пред`явили підготовлений слідством Генпрокуратури обвинувальний висновок. Двоє з підозрюваних визнали провину повністю (за власними джерелами газети, це Микола Протасов і Валерій Костенко), а один (Олександр Попович) — частково. Особливу увагу прокурор звернув на те, що звинувачувані, як це нерідко буває, не оголосили, що невинуваті, що їх оббрехали або вирвали зізнання тортурами. Мабуть, вони не лише надмірно чутливі, а й сором`язливі. А тому, щоб зізнатись у своїх "подвигах", чекали моменту, коли не буде зайвих свідків. Заразом не буде й ґрунту, на якому можуть прорости сумніви.

Найважливіший етап судового розгляду, отже, пройдено. Звинувачувані своїми зізнаннями підписалися під результатами розслідування. Президент тепер може вимагати максимально прозорого процесу без будь-яких застережень, що він мало не щодня й робить. Але анатомії того, що сталося за зачиненими дверима судової зали 8лютого, дослідити вже не можна. Чого, власне, влада добивалася і добилася. І процедура начебто витримана, і без зайвих вух та очей визнана провина. Попереду замайоріла фінішна стрічка. Заодно підтверджена правомірність позиції та дій Президента.

Таємниць, як випливає із заяви Ющенка від 14 лютого, також відразу не стало: "Вже всі поіменно знають — ті люди, які сидять, і з когорти журналістів чи інші, я думаю, досить повно володіють тим матеріалом, який, на мою думку, можна було віднести до державної таємниці". Заднім числом прозріло й Міністерство юстиції. Того ж дня Сергій Головатий визнав, що принцип гласності судового процесу неодноразово був порушений, що неприпустимо для держави, яка проголосила верховенство права. Отож маємо ще й власноруч названу ціну, яку Україна руками "оранжевої" команди платить за звільнення від "справи Гонгадзе" хоча б на рівні виконавців.

Як і слід було сподіватися, подобрішала й Феміда. Почула голос Президента і 16 лютого пустила журналістів до судової зали. Та послухати вони могли лише розгляд клопотань адвокатів. Честі спостерігати за допитом Олександра Поповича їх так і не удостоїли. І зрозуміло чому. Будь-яке не так сказане ним слово може вщент зруйнувати конструкцію раніше виголошеного зізнання. Щоб цього не трапилося, засідання знову відклали. 8 лютого, нагадаємо, це сталося через скаргу Поповича на погіршення стану здоров`я.

Процес прямує у безкінечність

Треба віддати належне винахідливості тих, хто вигадав причину. Її віднайшли у клопотанні адвоката матері журналіста про повну відкритість процесу. Наполягання Федура на відсутності секретних матеріалів у справі обернулось тим, що її відправили на експертизу на предмет наявності державних таємниць. Це дало змогу, по-перше, завершити засідання, а, по-друге, не назвати дати наступного, що забезпечує можливість подальших маневрів з продовженням слухань. Генпрокуратура тут же заявила, що тепер їх початок залежить від спеціалістів з МВС. Їхня оперативність, втім, проблеми не розв`язала, оскільки одержаний від них дозвіл на відкритість засідань повністю нівелюється нагадуванням про необхідність дотримуватися закону про державну таємницю.

Окрім того, вже заклали міну, щоб засідання зірвати. Руками того ж Федура. Йому відмовили у безпосередньому ознайомленні зі змістом листа експерта з державних таємниць. А відтак — зведено фундамент для подальших суперечок з судом, що само по собі віддаляє розгляд справи по суті. З огляду на можливу присутність на наступному засіданні спеціального представника ПАРЄ це має чималу вагу. Реакція ж адвоката перевершила всі сподівання. Він оголосив про намір відвести чинну колегію суддів. Тобто спрямував рух процесу в безкінечність.

Пошук організаторів і замовників злочину теж можна проводити у цьому режимі. Тим більше, коли є обставина непереборної сили — відсутність Олексія Пукача, який, з одного боку, начебто розпорядився знищити журналіста і сам брав у цьому участь, а з іншого — є містком щонайменше до безпосередніх замовників. Знайшли й спосіб, щоб перекласти відповідальність за затягування процесу з влади на інших. І адвокат Мирослави Гонгадзе Валентина Теличенко, і Федур, і навіть прокурор Шилов звинувачують у цьому міфічні політичні сили, рейтинг яких не витримає правди.

Але це іміджу Генпрокуратури не покращує. Її позиція і поведінка у "справі Гонгадзе" відверто хистка, суперечлива й алогічна. Наприклад, питання щодо голови зниклого журналіста. Як дослідженого об`єкта в справі її нема. Державне звинувачення вважає, що цю прогалину компенсують інші дані та експертизи. Всі речові докази, які підсудні викинули після вбивства, як запевняє куратор справи, заступник Генпрокурора Віктор Кудрявцев, слідство знайшло. Саме там, де показали звинувачувані ("Сегодня", 11.02.06). До речі, консервація речдоків протягом 5 років малоймовірна, що підтвердив Роман Шубін. Він сказав, що пошуки, які тривали протягом березня — листопада, дали небагато — один черевик і лопату. Мирослава Гонгадзе і Олена Притула взуття начебто впізнали. Та як воно опинилось в озері, якщо його залишили на узбіччі дороги? Георгій, напевно, носив добротні речі, і їх би у воду не кидали, а, не розпаровуючи, забрали б собі; або ж якби викидали, то обидва черевики.

Голову ж, на думку Володимира Шилова, відчленували спеціально як таку, що містить у собі певні підтвердження ("КомерсантЪ-Украина", 8.02.06). Тривалий час говорили, що у такий спосіб ховали сліди від пострілів. Та присутні на лаві підсудних показали, що Георгій помер від удушення. Пукач спочатку душив руками, а завершив справу ременем, який зняв з жертви. Потім тіло викинули в яму, облили бензином і підпалили. Коли полум`я згасло, труп засипали землею.

Не відрізали, як бачимо, тоді голову! Припустимо, що це зробили під час перепоховання. Але з якою метою? Щоб не можна було впізнати жертву? Хіба у цьому була потреба після того, як тіло палили? І чому ж тоді у таращанському лісі труп лежав майже на видноті? Нехай тому, що без голови і значною мірою розкладеного, його не було сенсу маскувати. Але тіло видавали оригінальні ювелірні прикраси. Їх перевезли разом з тілом. Хоча, як запевняє Шубін, усе решту викинули: ключі від квартири, куртку, черевики, парасолю, мобільник, сумку з паперами. Через залишені на жертві речі Пукач начебто обізвав співучасників "охломонами". Та їхній огріх він мав змогу виправити. Оскільки, згідно з результатам розслідування, труп перезахороняв він сам.

Не менше дивує й інше. Одяг і непотрібні німецькі номери від авто залишили на узбіччі дороги недалеко від місця злочину. А сам злочин скоїли коло села, де живе тесть генерала. Там же покинули й лопату, яку пізніше підібрали місцеві мешканці. 5 років вони пам`ятали, де саме, а підсудний Олександр Попович її впізнав. Які ж такі специфічні ознаки вона мала, щоб уночі в умовах стресової ситуації вбивства вони запам`яталися настільки, що й через роки не стерлися з пам`яті?

Оскільки Попович був лише водієм, то у багатьох виникли сумніви, що його також треба допитувати в закритому режимі. Шилов, однак, переконує, що і він є носієм державної таємниці, бо називав кількох осіб, які займалися оперативно-розшуковою діяльністю. А присутня на процесі Валентина Теличенко розповіла, що його свідчення не містили секретної інформації. Він говорив про деталі вбивства, які йому запам`яталися, а "про роботу спецпідрозділів, судячи з показів, мав лиш загальне уявлення".

Не роблять честі Генпрокуратурі й інші оприлюднені нею речі. Складається враження, що злочин проти Георгія Гонгадзе на усіх його стадіях скоювали неосвічені й навіть певною мірою недалекі початківці з МВС. Сліди своєї роботи вони не те що не замітали, а виставляли напоказ. Ніби мали справу з бомжем, якого ніхто ніколи не шукатиме. Припустимо, що присутні на лаві підсудних, як виняток, ні інтелектом, ні професіоналізмом не вирізняються, саме тому й влипли в цю історію. Але з ними у їхніх свідченнях солідарні топ-керівники Генпрокуратури України!

Хіба можна після цього дивуватися приводам, через які судові засідання або закривають, або переносять! Хіба випадає із загального контексту поведінки правоохоронців історія з визнанням (невизнанням) належності таращанського тіла Гонгадзе? Нагадаємо, 8 лютого Володимир Шилов у "КоммерсантЪ-Украина" говорив, що "не має права стверджувати, чиє це тіло", оскільки ще до кінця не вислухані свідчення хоча б одного підсудного, не досліджені матеріали експертиз, не допитані експерти. А за три дні, правда, уже з іншого видання, ми почули протилежне: "Тут сумнівів нема — це тіло Георгія". Про це переконливо свідчать висновки чотирьох експертиз. Очікувати ще однієї, призначеної на прохання потерпілої Лесі Гонгадзе, недоцільно.

Виконавців злочину, судячи з усього, найближчим часом таки узаконять. Чи постануть перед судом його організатори і замовники, значною мірою залежатиме від політичних розкладів після парламентських виборів. Переважатимуть теперішні опоненти влади, слідство доведеться розпочинати заново, оскільки очевидно, що зараз судять невинуватих, інакше б момент їхньої покути не ховали від громадськості. Чому Костенко, Протасов і Попович погодилися виконувати цю роль, треба ще з`ясувати.

Один з варіантів припущення — злочин, за який вони постали перед судом, набагато менший за той, який вони скоїли насправді. Адже по "справі Гонгадзе" екс-міліціонери безпосередньо не вбивали, а лише спостерігали і допомагали. На довічне ув`язнення чи навіть на максимальний термін їхня участь не тягне. Ще більше пом`якшує вирок щиросердне зізнання і допомога слідству. Отже, сенс у тому, щоб взяти провину на себе, є. Якби не фактор обізнаності. Таких свідків не залишають. Або їхні сліди невдовзі сховаються в одній із країн дуже далекого зарубіжжя (що малоймовірно). Або ж їх спіткає нещасний випадок з летальним кінцем. Незалежно від того, залишиться на місці теперішня влада чи ні.

А якщо вона одержить перевагу ще й у ВР, то повториться ситуація початку минулого року, коли суспільство заціпеніло від страху і покірно (за незначними винятками) в усьому погоджувалося зі своїми керманичами. Можливі два варіанти розвитку подій. Або на виконавцях слідство завершиться, або як замовники злочину постануть Кучма і Литвин. Судячи з заяви Головатого, перші кроки до такого розвитку подій уже зроблено. У будь-якому разі правда буде захована. Перешкодити цьому може лише опозиція, негайно взявши перебіг судового процесу під свій контроль.