Выборы 2006 – грубые нарушения Конституционных прав граждан

 

Манипуляции с демократией

начало | архив | темники | политреформа | эксклюзив от ГУИП | референдум | RSS 2.0
  18.05.2024
  Статьи

Версия для печати


10 криз помаранчевої влади

Микола Рубанець,

Україна і світ (03.-09.02.06),

07.02.06

Україна стоїть на порозі системної кризи, коли економіка продовжує падати (за рік — з 14% до 2% зростання ВВП), а влада втрачає всі важелі управління й авторитет серед народних мас.

Рівно рік тому український Майдан завершився передачею керма виконавчої влади помаранчевій команді. Після інавгурації Віктора Ющенка було сформовано уряд на чолі з Юлією Тимошенко, до якого увійшли представники пропрезидентської коаліції "Сила народу" — переможниці виборів-2004. Сповнені надій українські громадяни, які в горнилі революційних подій переплавились у політичну націю, очікували, що нова влада виконає обіцянки, дані на Майдані, й вірно служитиме інтересам народу. Тепер же, рік по тому, коли знову наближаються вибори, логічно запитати: чи виправдалися сподівання більшості українців? Що зробила для країни помаранчева влада? Відповідь очевидна: вона принесла Україні щонайменше 10 великих криз.

Першою, котра вразила й здивувала як нашу державу, так і весь світ, була кадрова криза. Замість усунення від влади тих, хто заплямував себе зловживаннями, корупцією, організацією масових фальсифікацій на виборах, почалися тотальні звільнення всіх керівників, фахівців-управлінців, державних службовців. Найбільше постраждали не ті можновладці, які "нажилися" за минулої влади, а десятки тисяч фахівців, які чесно тягнули державного воза. Замість них на всіх рівнях державного управління посади почали надавати кумам, братам, сватам, племінникам і навіть колишнім водіям, охоронцям, секретаркам нових висуванців. Тому зовсім не дивно, що в державі невдовзі почався безлад, який поглиблюється й досі.

Другою, що спалахнула услід за кадровою, стала бензинова криза. Вона була закономірною уже хоча б тому, що всі найбільші капітали в Україні робилися й робляться на енергоносіях. Спроба переділу нафтового ринку на користь наближених до влади помаранчево-своїх завершилася зупинкою найбільших нафтопереробних підприємств. Загрозу транспортного колапсу, зриву весняно-польових робіт, розвалу всього народного господарства вдалося відвернути лише надзвичайними заходами — терміновою закупівлею світлих нафтопродуктів скрізь, де тільки можна. До чиїх же кишень потекли потоки прибутків від цих нових нафтобензинових доларів? До "бензинових королів" старої чи нової влади? Втім, не будемо рахувати мільярди у чужих гаманцях. Поставимо логічне запитання: що отримали ми всі? Ми отримали стрибок цін на бензин майже у два рази, а відтак подорожчання всіх транспортованих товарів. Ці гроші витягували й витягують досі з наших з вами кишень.

Третім загуркотів ранній травневий грім реприватизаційної кризи, що переріс у перманентні літні грози довкола "Криворіжсталі", Нікопольського феросплавного заводу, Сєверодонецького об`єднання "Азот", "Укртелекому", донецького універмагу "Білий лебідь", дніпропетровського базару "Озерка" й навіть місцевих базарчиків, магазинчиків, які почали переходити переважно до рук нових можновладців, їхніх сімей, родичів, оточення тощо. Що дав Україні цей "великий переділ"? Відлякав інвесторів, поставив під сумнів законність і стабільність у державі. Результат — гроші почали втікати від нас, виробництво й робочі місця скорочуватись, а мільйони людей відчули зменшення зарплати, а то й почали втрачати роботу. I ці негативні процеси продовжують набирати обертів.

Четверту — так звану м`ясну кризу — ми відчули не лише гаманцями, а й шлунками. Спроба помаранчевого уряду "врегулювати" й "здешевити" м`ясний ринок до обіцяних 17—18 грн. за кг цього важливого продукту харчування закінчилася за відомою приказкою: хотіли як краще, а вийшло як завжди. Як завжди — це, з одного боку, удар по наших з вами інтересах, доходах, здоров`ю, врешті-решт. А з іншого — нові надприбутки м`ясних олігархів та перекупників, що знайшли спільну мову з новою владою.

Де обіцяне тодішньою чарівною прем`єркою дешеве м`ясо на кожному базарі й у кожному магазині на виділених тоді спеціальних торгових місцях? Там, де й сьогодні: за цінами, що збільшилися тоді удвічі й так і не повернулися назад.

П`ята криза — цукрова — постала в літній сезон, коли хазяйновиті українці сподівалися, замість примарного м`яса, законсервувати побільше овочів і фруктів, закатати варення, джемів, соків. Чому ж вона виникла? Тому що саме тоді нова влада взялася "врегулювати" наш цукровий ринок і завалити Україну начебто дешевим тростинним цукром. Знову знайома схема, як було і з бензином та м`ясом: паніка, ажіотажний попит, ціни підскакують у два рази. Всі "солодкі" обіцянки уряду залишаються обіцянками-цяцянками, а народ отримує лише гіркий присмак нового витка дорожнечі та втрати кревно зароблених. Куди ж потекли солодкі для цукрових, шоколадних та інших "баронів" і гіркі для "маленьких" українців сотні мільйонів доларів? До помаранчевих "кумів" та інших друзів, котрі вміло зрежисували цукрову аферу.

Шоста криза — валютна — виникла у банківській сфері, в якій, як кажуть, наш "верховний керманич" — великий дока. В одну мить оголошується ревальвація — зміцнення гривні, і все просте населення, що давно звикло не довіряти державі й тримати тяжко зароблені "вічнозелені" у своїх "банках" (панчохах, матрацах тощо), втратило одну чверть своїх заощаджень. Прощавай, нова справа чи нова домашня покупка, прощавайте, відкладені на "чорний день" чи на смерть гроші. Куди ж потекли ці ріки фінансових збитків для простих смертних і надприбутків для обраних (поінформованих, при владі) банкірів та інших "грошових мішків"? Навряд чи буде відповідь на це запитання від новоявлених українських морганів і ротшильдів, бо вони теж знають, що мовчання — це золото.

Сьома криза настала для помаранчевої влади як кара за все скоєне й отримала назву корупційної. Причому в ролі обвинувача й судді одночасно виступив не хтось чужий, а чи не головний ідеолог правлячої коаліції, права рука Президента в його Секретаріаті, бунтівний Олександр 3інченко. Його звинувачення найближчого оточення Ющенка в корупції та здирництві, штучному створенні криз у державі задля власного збагачення приголомшили не лише помаранчеву команду, а й усю президентсько-виконавчу владу, підірвали залишки довіри до неї як у суспільстві, так і за межами України. Про справедливість цих звинувачень свідчило те, що Президент змушений був усунути від виконання обов`язків свого першого помічника, секретаря РНБОУ та відправити у відставку уряд. I справа не в тому, що довів чи не довів наш "найчесніший у світі" Печерський райсуд. У помаранчевій владі прорвало не чиряк, а гнійний вулкан, який міг знищити всю систему виконавчої вертикалі. Щоб локалізувати катастрофу, Ющенко відсік усіх, хто "засвітився" в цих аферах і протистояннях, включаючи харизматичну та небезпечну для нього в майбутньому прем`єрку.

Як наслідок цих подій тут же розгорнулася восьма криза — урядова. Відставка уряду Тимошенко — це вже був політичний землетрус, який знищив коаліцію "Сила народу" як таку й настільки розхитав усю виконавчу владу та конституційний устрій в Україні загалом, що зупинити ці процеси не вдається й досі. Адже змінилися не лише керівники низки міністерств, а й віце-прем`єр-міністри, майже весь склад РНБОУ, Секретаріату Президента, голови таких важливих відомств, як Служба безпеки, Національна телерадіокомпанія, губернатори кількох областей, посли в низці держав тощо. Прямим наслідком ослаблення влади, урядово-кадрової чехарди й загальнодержавної нестабільності стало проростання метастазів конфлікту в судову та законодавчу гілки влади, силові структури тощо. В державі перестав функціонувати Конституційний Суд. Після поновлення на посаді через суд Святослава Піскуна у країні де-юре з`явилися два генеральних прокурори, один з яких не визнається таким де-факто ні Президентом України, ні владою загалом. Апофеозом цих протистоянь у владі стала відправка Верховною Радою у відставку уряду Єханурова, що також не хочуть визнавати ні Президент, ні сам уряд.

Нездатність помаранчевої влади до конструктивного вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем особливо наочно проявилася і в дев`ятій кризі — газовій, яка виникла в українсько-російських відносинах наприкінці минулого — на початку нинішнього року. За наявності всієї необхідної міжнародно-правової договірної бази на поставку блакитного палива до 2009 року, влада раптом почала проявляти "ініціативу" щодо вдосконалення систем розрахунків за російський газ. Фініш є вельми сумним — тепер Україна буде абсолютно залежною від поставок не лише російського, а й середньоазіатського газу через посередництво "Газпрому" й РФ, та ще й за т. зв. європейськими цінами. Це може мати вельми далекосяжні наслідки не лише для України, а й для енергетичної безпеки Європи, стривоженої можливими наслідками газового конфлікту між Києвом та Москвою. Чимало аналітиків висловлюють припущення, що вся ця газова війна виникла лише через намагання помаранчевої влади замінити прокучмівських газових "принців" і "принцес" у спільному підприємстві "РосУкрЕнерго" на своїх "кумів". Навіть у Білокам`яній та в усьому світі кажуть, що йдеться про переділ непрозорих корупційних схем постачання газу, від чого постраждають бюджети обох держав, а виграють лише сімейні, наближені до влади енергетичні клани. Заради свого зиску вони готові поставити на карту всю економіку України, виживання народу й держави загалом.

Однак наймасштабніша — десята — конституційна криза загрожує Україні нині, після настання нового року, коли Президент України, що має бути гарантом Конституції, фактично не визнає змін, внесених до неї пакетом законів про політичну реформу. Нова редакція нашого Основного Закону набула чинності з 1 січня, однак Віктор Ющенко заявляє, що начебто виникла потреба ще раз звернутися до суспільства, провести якийсь референдум, чи хоче народ цієї політреформи. Це — пряма зневага до нашої Конституції та грубе невиконання своїх обов`язків як її гаранта. Якщо до цього додати ігнорування ним інших рішень законодавчої та судової гілок влади (відставки уряду Єханурова, відновлення на посаді Генпрокурора), то можемо констатувати, що в державі наявна не лише криза президентського управління, а й більш масштабна — криза конституційного устрою загалом.

Отже, Україна стоїть на порозі системної кризи, коли економіка продовжує падати (за рік — з 14% до 2% зростання ВВП), а влада втрачає всі важелі управління й авторитет серед народних мас. Суттєво скоротилися інвестиції в промисловість і бізнес, що сповільнить темпи розвитку економіки в найближчому майбутньому. Фактично знищено такі точки зростання економіки, як вільні (спеціальні) економічні зони й території пріоритетного розвитку. Соціальний популізм призвів до встановлення драконівських податків, коли половина прибутків господарюючих суб`єктів просто "конфіскується" до бюджету. Це призвело до зростання їхньої збитковості та переходу в "тінь". Щомісячні цінові цунамі й інфляція з`їли зростання зарплат, пенсій та інших соціальних виплат. Декларованого владою підвищення рівня життя не відчуває жодна сім`я, яка живе на трудові доходи. Ось чому всі фахівці в один голос твердять про економічну стагнацію та балансування на межі кризи.

Який же вихід із такої соціально-економічной ситуації, що продовжує погіршуватись? За рік помаранчевої влади вже змінилися два уряди, склади Секретаріату Президента, РНБОУ та інших органів управління. А результат? Україна продовжує котитися до прірви. Очевидно, що хоч би як пересідали у владних кріслах ці "друзі народу", музикантами держуправління їм не бути — не годяться для такої справи. Втім, про народність нинішньої влади годі й казати. Всі спровоковані нею кризи показали, що ці "друзі" "маленьких українців", і передусім з оточення глави держави, діяли виключно задля власного збагачення. Як писав Тарас Шевченко, люблять на братові шкуру, а не душу. Тому висновок очевидний: радикально змінити політику держави можна лише за однієї умови — негайно усунути від влади всю помаранчеву команду, яка показала свою нездатність керувати країною. Добра нагода зробити це — березневі вибори до парламенту, органів місцевого самоврядування та міських, сільських і селищних голів. Обрані народом законні його представники сформують парламент, більшість у ньому, а відтак і коаліційний уряд та всю вертикаль влади. Україна стане парламентсько-президентською державою відповідно до нинішньої політичної реформи.

На завершення хотілося б висловити сподівання, що у нашого народу, який ще добре пам`ятає часи правління лівих сил і вже пізнав, що таке влада помаранчево-правих, вистачить здорового глузду проголосувати 26 березня передусім за представників центристських, демократичних сил. Саме такою силою є Народно-демократична партія, яка 24 лютого відзначить своє десятиліття, та її союзники по Блоку народно-демократичних партій. Разом з іншими представниками демократичних сил вони готові сформувати в Україні справді народну владу та взяти на себе відповідальність за майбутнє нашої держави.

начало | архив | темники | политреформа | референдум | RSS 2.0