Юрій Бойко: "Наша економічна програма амбіційна, але реальна"

М.Рубан, О.Сафронова, В.Вернодубенко,

Робітнича газета,

22.02.06

Ю.Бойко: "Можна зробити припущення, що... у влади знову з`явиться спокуса продати і Укртелеком, і багато інших підприємств. А розраховуватися доведеться майбутнім поколінням за невміле наше господарювання".

На запитання читачів і журналістів "Робітничої газети" відповідає один із лідерів "Опозиційного блоку НЕ ТАК!", глава Республіканської партії України Юрій Бойко.

"НЕ ТАК!" обіцяє економічний прорив за 5-7 років

Читачів "Робітничої газети", які додзвонилися з Донецька, Харкова, Львова та інших міст, цікавила програма Республіканської партії "Новий економічний патріотизм", автором якої, до речі, є сам Юрій Бойко. Вона передбачає економічний прорив України завдяки модернізації промисловості й запровадженню 100 інновацій у різних галузях, що дасть змогу Україні протягом 5—7 років увійти до "великої двадцятки" найбільш індустріально розвинених країн світу.

Одне із запитань наших читачів прозвучало так:

— Шановний Юрію Анатолійовичу! На чому конкретно ґрунтується ваш оптимізм?

— Наша програма справді амбіційна, але вона реальна. Вважаю, якщо не ставити перед собою великої мети, то нічого не доб`єшся. Перш ніж писати партійну програму, ми ознайомилися з досвідом Кореї, Японії, Сінгапуру і, звичайно ж, США. Кожна з цих країн мала свою "родзинку" виходу з кризи. Скажімо, Америка, коли виходила з Великої депресії у 20—30 роки минулого століття, вибрала автомобілебудування, куди й були спрямовані кредити, надані податкові пільги. І ця галузь, вирвавшись уперед, потягла за собою суміжні.

Японія досягла успіху завдяки наукомістким технологіям. В японців навіть було гасло — "експорт або смерть". Прибуток тут вкладали в розвиток виробництва і йшли вперед. Таким шляхом має іти й Україна, виділяючи дешеві кредити машинобудуванню, селу, оборонці, вугільній галузі.

"Р.Г." — Був час, коли в Україні заговорили навіть про створення банку реконструкції та розвитку для промисловості, але потім благополучно про це забули. Розмови про дешеві кредити ініціює вже не один уряд, а віз, як то кажуть, і нині там.

— Щодо проривних галузей, які дають великий ефект, таких як автомобілебудування, для них треба б створити окремий банк, надавати цільові кошти, установлювати окрему ставку Нацбанку і т.ін.

Стосовно дешевих позик, то я твердо переконаний, час ламати практику кредитування, що склалася не на користь промисловості, коли відсоткові ставки сягають 20 і більше відсотків, до того ж і даються вони лише на два-три роки. Тут уже про випуск складної наукомісткої продукції, що потребує і часу, і витрат, годі й говорити.

Тільки Америку нам відкривати тут не треба. Необхідно лише поставити фінансово-кредитну систему з голови на ноги. Подивіться, як працює весь Захід, де для промисловості банки видають кредити під 3-5 відсотків річних. Навіть у часи колишнього Союзу оборотні кошти підприємств на 80 відсотків формувалися за рахунок кредитів під 2-3 відсотки річних. Що заважає нам чинити так само? Відповім — банківське лобі. Його й треба побороти.

Не варто продавати прибуткові підприємства

"Р.Г." — Минулої осені було продано комбінат "Криворіжсталь". Але ви ще раніше попереджали, головне — з якою метою підприємство продається, чи не підуть виручені за нього кошти на проїдання. Як ви ставитеся до продажу прибуткових підприємств-гігантів?

— Прецедентів, коли б продавали держвласність, що успішно працює, у світі практично немає. Помилка і минулої влади, і нинішньої, що цей завод було все-таки продано. А от прості люди здебільшого не розуміють, навіщо це треба було робити. До того ж гроші пішли в основному на латання дір у бюджеті. І, звичайно, всі прорахунки в економіці було покрито за рахунок цих коштів.

Можна зробити припущення, що при подальшому погіршенні економічних показників, при непрацюючій економіці, а соціальне навантаження високе, у влади знову з`явиться спокуса продати і Укртелеком, і багато інших підприємств. А розраховуватися доведеться майбутнім поколінням за невміле наше господарювання.

— Телефонує вам працівник Харківського тракторного заводу. Наш завод стоїть третій місяць. Невже трактори зовсім країні не потрібні. А в Росії після газового скандалу теж нашу техніку не беруть. Що нам робити?

— Стосовно скандалу, вважаю, що із сусідами ми маємо жити мирно, у злагоді, й налагоджувати мости. Цей скандал — на рівному місці. Щодо конкретно долі ХТЗ, то, наскільки я пам`ятаю, ваш завод викупив Укрсиббанк. Допомогти заводу може держпідтримка сільського господарства. А селянин уже сам вирішить, яку техніку йому купувати.

А стосовно падіння експорту продукції ХТЗ, то тут відіграла свою роль не конкуренція, а, ймовірніше, політика. Якщо Україна і Росія посварилися, харківські трактори в Росію не йдуть, зате зріс туди експорт білоруських тракторів.

Газові війни населенню не загрожують

— Вас турбує Львів. Мене звати Світлана Коваленко. Наша міська рада прийняла розпорядження, згідно з яким тепер можна буде відключати квартири від теплоелектроцентралі, але не окремих мешканців-боржників, а відразу весь стояк житлового будинку і навіть увесь під`їзд. Можливо, є резон установити автономне опалення? Але чи не вийде так, що гроші на переобладнання опалення ми витратимо, а газова війна з Росією загостриться, і виявиться так, що газ для нас стане "золотим". Порадьте, будь ласка, як нам бути в цій ситуації?

— Хочу Вас заспокоїти. На потреби населення надходить газ, який добуває сама Україна, і який, як відомо, дешевший за російський.

— Тобто ціна на газ не зростатиме?

— Ціна зростатиме, але поступово. А отже, робіть своє автономне опалення.

Ви знаєте, що у Львові плата за газ нараховується залежно від навантаження на будинок.

— Опалення у Львові — це проблема номер два після водопостачання. І все-таки , стосовно встановлення котлів для автономного опалення, то ще раз хочу підтвердити, встановлюйте їх, газ для населення надходить вітчизняного виробництва і він дешевший.

— Дуже вдячна вам.

"Р.Г." — У зв`язку із цим розкажіть, які взагалі на сьогодні справи з добуванням газу в Україні?

— Пік видобування газу в нашій країні припав на кінець 70-х років, коли Україна видобула 80 млрд. кубометрів газу і 20 млн. тонн нафти. Відтоді відбулося значне падіння, оскільки виснажилися родовища. 2000 року становище стабілізувалось і видобуток поступово почав зростати — у середньому на три відсотки на рік. Це нормальні темпи зростання.

— А які загалом перспективи зростання видобутку енергоносіїв у нашій країні?

— Щоб одержати відповідь на це запитання, ми створили спеціальне наукове підприємство "Наука Нафтогазу". Зібрали науковців, пов`язаних із галуззю, які залишилися в країні. До нього ввійшли 1200 співробітників, у тому числі 18 докторів наук, більш як 100 кандидатів наук. Завдання було таке: розробити план, який би дав відповіді, на що можемо розраховувати, в яких регіонах можуть бути запаси сировини, куди краще вкладати гроші.

Відповідь була така: якщо на рік вкладати по 500 млн. доларів на геологорозвідку, у збільшення видобутку, в нові технології, то через 3-4 роки вийдемо на видобуток 30 млрд. кубів газу, при тому що зараз видобуваємо 20 млрд.

2003 року було відкрито родовище біля Керчі. Загалом найбільш істотні запаси вуглеводнів у нас на прибережному шельфі Чорного моря. Це приблизно 1,2 трильйона кубометрів умовного палива. Про ці родовища знали ще за часів Радянського Союзу, але тоді якраз було відкрито великі запаси енергоресурсів у Сибіру і про Чорне море забули.

Але зараз ситуація інша. Однак становище ускладнює те, що поклади знаходяться на глибинах понад 600 метрів, а тому потрібні такі платформи, як у Північному морі. Ми почали переговори з Норвегією щодо закупівлі такого устаткування й доставки його на Чорне море.

Але при цьому завжди відстоювали чітку позицію, щоб видобування вести самим. Вважаю неправильним рішення уряду стосовно того, що на шельфі Чорного моря працюватимуть й іноземні інвестори з правом спільної експлуатації наших небагатих родовищ.

"Р.Г." — Будучи головою "Нафтогазу", ви запустили перспективні проекти, коли українські нафтовики й газовики працювали в Лівії, в Росії, заробляючи не тільки валюту, а й енергоносії для країни. Про ці проекти нинішня влада не дуже схильна згадувати.

— Справді, для нас найцікавішим був лівійський проект, яким займалися два роки. Відповідно до умов тендера Україні виділили 4 блоки із сумарним запасом нафти понад 100 млн. тонн. Ми підписали документи в жовтні 2004 року. Потім у нас помінялася влада, і проект заглух. Прикро, що стільки зусиль було витрачено марно. А могли б уже через 3-4 роки після початку робіт отримувати до 3 млн. т лівійської нафти. Саме стільки становить нині власний видобуток нафти в Україні. Думаю, що до таких перспективних проектів ще доведеться повернутися.

"Р.Г." — По суті, це і є та сама диверсифікація енергопоставок.

— Це реальна диверсифікація, а не декларації, якими так і сиплють деякі політики.

"Р.Г." — Днями президент Туркменістану знову згадав про газовий борг України. То є в нас перед цією країною борг чи його немає?

— Так, Україна не повністю розрахувалася товарами за 2005 рік. Не бажаючи образити, скажу, що у туркменської сторони останнім часом уже увійшло в практику, як тільки що — нагадувати про борг. Мовляв, спочатку розрахуйтесь, а потім будемо з вами говорити. Ми все заплатили в лютому 2004 року. Але спрацьовує колишній принцип: змусити українську сторону виправдовуватися, тобто будь-яка навіть найменша поступка з боку Туркменістану здаватиметься нам несказанним благом.

Туркменістан дуже складний перемовник і його в нас недооцінили. Але ж головна загроза йде саме звідти. З Росією домовитися можна. А там усе набагато складніше. Ми одержуємо від них дуже великий обсяг газу. У нас був контракт, який, напевно, не має аналогів у світі. 36 млрд. кубів газу — половина споживаного, доставляється за 2000 кілометрів з Туркменістану. Зустрічний потік — розрахунок товарами на 800 млн. доларів на рік. Звичайно, цей контракт капіталомісткий і дуже непростий, але якщо він зривається, то летить усе. Що, загалом, зараз ми й бачимо. Складно буде нашим новим перемовникам.

Народ втратив упевненість у завтрашньому дні

"Р.Г." — Юрію Анатолійовичу, ви зараз багато їздите по країні. Ті реформи, які були проголошені, пробуксовують, у тому числі це стосується адміністративно-територіального, місцевого самоврядування. Які настрої у зв`язку з цим переважають у людей?

— Реформи людей не надто хвилюють. Як правило, на сході країни люди частіше ставлять економічні запитання стосовно тарифів ЖКГ, пенсій, освіти, охорони здоров`я, зарплат, розвитку промисловості. На заході країни — навпаки, більше питають про політику. Причому дуже лають Ющенка. Схід за Ющенка переважно не голосував, тому там від нього нічого й не чекали. А от захід вкрай розчарований.

Народ втратив упевненість у завтрашньому дні. Люди відчувають, що стало гірше. Причому їх не цікавлять офіційні показники інфляції, вони оцінюють життя через призму походів на базар.

— Якби у вас з`явилася можливість приймати владні рішення, з чого б ви почали?

— Коли приходить нова влада, треба людям показати: політичну, соціальну, економічну програму. От стільки нам треба часу, от стільки треба потерпіти. Ось такі будуть результати, ось такі закони парламент має ухвалити. І всім цим на ділі займатися, розповідати людям про те, що зроблено. Треба заспокоїти економіку, знизити ціни. Ознака стабільності суспільства — коли ціни стоять на місці, коли народ навіть при малій прибавці до зарплати впевнений у майбутньому. Треба нарешті виробити одну модель розвитку. У нас же зараз усе перетворилося на поділ залишків влади, на власну саморекламу. Вперед ніхто не дивиться. Зараз треба навести елементарний порядок і припинити порожню балаканину по телевізору.

Із досьє"РГ"

Значущих фактів у біографії цієї людини вистачило б для кількох, як говорять сьогодні, відомих VІР-персон-технократів. Родом з невеликого українського містечка, без зв`язків, він вступив і закінчив престижний Московський хіміко-технологічний інститут імені Менделєєва, з 1981 по 1999 рік працював в оборонній промисловості, пройшов шлях на хімічному заводі "Зоря" в Луганську від майстра до генерального директора, потім керував Лисичанським, згодом Кременчуцьким НПЗ. А з 2002 по 2005 рік очолював (зауважимо, довше за всіх своїх попередників) одну з найбільших у країні компанію "Нафтобаз України".