Звичайна ригідність

С.Рахманін,

Дзеркало тижня (11-17.02.06),

11.02.06

Протягом року Ющенко демонстрував те, що психологи називають ригідністю — тобто нездатністю змінити лінію своєї поведінки, привести її у відповідність до зміни ситуації.

У політиці не прийнято беззастережно вірити сказаному вголос. Недарма Володимир Путін нещодавно відверто зізнався: "Я не зважаю на заяви, які робляться для преси. Я керуюся тією інформацією, що з`являється під час особистих дискусій". Однак публічні висловлювання лідерів завжди стають предметом ретельного детального розбору. Від офіційних спічів керманичів не чекають особливих сенсацій, досвідчені слухачі не надто вірять у щирість ораторів. Проте навіть гладко причесані заяви дають допитливим умам багату поживу для роздумів.

Президентське послання, адресоване депутатському корпусу, завжди вивчається особливо старанно. Адже воно сприймається як своєрідний план дій глави держави на поточний рік.

Послання парламентарям — жанр дуже специфічний і досить складний. Текст документа складається різними групами авторів, куди входять зазвичай вузькопрофільні фахівці. Якщо редагування здійснюється не дуже вправно, послання виходить не зовсім цілісним. Перебір цифр робить його занудним, недобір — недостатньо глибоким.

Існує і набір серйозніших вимог. По-перше, автор послання має продемонструвати те, що психологи і філософи називають рефлексією. Тобто оратору доведеться публічно осмислити власні дії за минулий рік і співвіднести їх із реаліями життя. Простіше кажучи — стримано відрапортувати про успіхи, обережно покаятися в гріхах, коротко повідомити про результати роботи над помилками, поділитися деякими сумнівами й окремими планами. Ця частина президентського виступу не повинна нагадувати ні вихваляння, ні самобичування. Адже і в тому, і в другому разі у слухача можуть з`явитися обґрунтовані сумніви у спроможності оратора тверезо дивитися на речі й адекватно оцінювати власні сили. Будь-який перекіс неминуче позначиться на ставленні до сказаного.

По-друге, послання передбачає наявність чіткого аналізу існуючих у державі проблем і не менш чіткого переліку заходів, спрямованих на їх розв`язання. Інакше кажучи, президент має спробувати відповісти на запитання "Хто винен?" і "Що робити?".

По-третє, глава держави має окреслити стратегічні завдання, які стоять перед країною, розповісти про далекі плани і поділитися своїми уявленнями про те, як їх треба втілювати в життя.

Четверте, і, мабуть, головне. Читання тексту послання з парламентської трибуни матиме вигляд пустопорожньої політичної забавки, якщо в документі відсутнє головне посилання, адресоване не лише депутатському корпусу, а й суспільству загалом. За безумовної важливості всіх перелічених президентом цілей одна має стояти окремо. Добирати завдання номер один необхідно особливо виважено. Має колосальне значення, що саме гарант визначає головною турботою — своєю і державною. Саме це зазвичай є квінтесенцією послання. Саме це є об`єктом найретельнішого розбору політиками, політологами, журналістами і дипломатами. Саме від цього насамперед відштовхуються численні експерти, котрі прогнозують розвиток політичної ситуації у країні.

Обов`язковим елементом послання вважається збалансованість. Обсяги критики і самокритики, кількість раціонального й емоційного, список ворогів і перелік союзників — усе має бути математично вивіреним і логічно пов`язаним.

І, нарешті, останнє. Послання приречене на провал, якщо воно позбавлене конкретики й енергетики.

Чи відповідало всім переліченим вимогам послання президента Віктора Ющенка Верховній Раді, зачитане ним із парламентської трибуни 9 лютого? Завдання, поставлене перед ним, Віктор Андрійович, очевидно, розумів. Свідчення цього — фраза, вимовлена на самому початку промови: "Як президент України я хочу дати оцінку ситуації і задати орієнтири подальшого розвитку держави". Критики Ющенка відразу ж заявили, що сказано це було занадто самовпевнено для людини, котра вже позбулася вагомої частини повноважень, а незабаром має втратити ще певну кількість владних важелів. Із ними можна погодитися, але тільки почасти. Пореформений президент усе одно залишається:

— всенародно обраним главою держави;

— гарантом конституційних прав і свобод;

— главою Ради національної безпеки;

— верховним головнокомандувачем;

— законодавцем;

— особою, яка безпосередньо впливає на всі гілки влади і здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави.

Людина, за якою закріплено такий розлогий перелік функцій, безумовно, має право давати оцінки і задавати орієнтири. Наскільки вміло він цим правом скористався?

На наш суб`єктивний погляд, не надто вміло. Проблеми були і з конкретикою (про це трохи пізніше), і з енергетикою. Фраза "Для мене велика честь бути сьогодні в цьому залі, мати можливість звернутися до народних депутатів" виглядала як ритуальна ввічливість, не більше. Президент усім своїм виглядом демонстрував, що він відбуває тяжку повинність.

Монотонне читання не дуже вдало скомпонованого тексту явно не сприяло безболісному засвоєнню почутого. З емоційністю у президента в цей день щось не склалося. З об`єктивністю і самокритичністю, очевидно, теж. Про це свідчили перші ж рядки послання — "Рік тому Україна відкрила нову сторінку своєї історії. На місці колишньої радянської республіки, держави з невизначеним політичним обличчям і непевним майбутнім, з`явилася політично зріла нація..."

Почнемо з того, що держава і нація — терміни аж ніяк не тотожні, і друге аж ніяк не може з`явитися на місці першого. Як, наприклад, не може з`явитися пасажир на місці паровоза. Навіть якщо пасажир сучасний, а паровоз застарілий.

Проте це так, філологічні тонкощі. Набагато цікавішим є зміст пасажу. Стверджуючи таке, Ющенко, власне, заперечує все важливе, значуще і позитивне, що відбулося в історії країни за півтора десятка років, — ухвалення Декларації про суверенітет, проголошення незалежності, затвердження Конституції, перші паростки свободи слова, перший досвід ринкових реформ, перші спроби сформувати багатопартійну систему. Безумовно, Україна може похвалитися небагатьма досягненнями. Але перекреслити все, чим не тільки можна, а й треба пишатися, — безумовно, недоцільно. Це виглядало актом неповаги не лише до окремих депутатів, причетних до успіхів держави, а й до всіх громадян країни.

Нація (за словами Ющенка) стала політично зрілою лише рік тому. Взявши до уваги той факт, що саме рік тому Віктор Андрійович був обраний президентом, багато хто зробив висновок: президент трохи перебільшує роль своєї особи в загальнодержавній історії. Мають вони рацію чи ні — не дискутуватимемо, зазначимо тільки, що такий початок навряд чи можна вважати вдалим.

Як і весь текст послання загалом. Який, утім, трохи відрізнявся від традиційних промов президента. Займенники "я", "мій", "мої" траплялися набагато рідше, ніж зазвичай, практично не було традиційних нескінченних згадувань всує Майдану. Протягом року Ющенко демонстрував те, що психологи називають ригідністю — тобто нездатністю змінити лінію своєї поведінки, привести її у відповідність до зміни ситуації. Вибори давно залишилися в історії, а Віктор Андрійович продовжував поводитися не як глава держави, а як лідер опозиції.

Спічрайтери явно постаралися , щоб автор послання постав в іншому образі — політика, більше наближеного до реалій. Проте це не зовсім вдалося. По-перше, намагаючись проаналізувати зроблене за рік, Ющенко поставав в образі стороннього спостерігача, а не активного політичного гравця. Глава держави не вдався до самокритики. Об`єктивно розібратися у власних помилках — кадрових, законодавчих, зовнішньополітичних — президент так і не спробував.

По-друге, відрапортувавши про успіхи (явні й вигадані), Ющенко залишив поза увагою безліч проблем, із якими зіштовхнулися країна і він як президент. Не було звинувачень у корупції на адресу авторитетних членів оточення глави держави. Не було відставки уряду. Не було газової кризи. Не було історії з маяками. Про російсько-українські відносини було сказано мимохідь. Скупа фраза про необхідність диверсифікації джерел надходження енергоносіїв навряд чи була адекватною відповіддю на конкретний історичний виклик, навряд чи відповідала справжньому масштабу проблеми.

Жодного слова не було сказано про розкол між Сходом і Заходом. Можна сперечатися про те, наскільки він глибокий, наскільки небезпечні наслідки такого внутрішнього конфлікту. Проте не помічати його взагалі неможливо. Ющенко його не помічає. Він говорить про цю проблему в минулому часі: "Так тривало доти, доки народ не об`єднався й не вирішив долю держави".

Відповіді на запитання "Хто винен?" і "Що робити?" не прозвучали, оскільки не було дано відповідь на запитання первинне — "Що сталося?"

По-третє, слухачі так і не дочекалися аналізу роботи державного апарату. Просто не було чіткої оцінки діяльності губернаторів, прокуратури, СБУ, митників, податківців, фонду Держмайна і багатьох інших інституцій. Висновок про роботу уряду вгадувався у розкиданих по тексту фразах.

Дивне відчуття залишив рапорт про досягнення.

Звіт про деякі перемоги був густо приправлений статистичними даними, що справляли враження на непідготовленого слухача, але (за певними відомостями) викликали здивування, наприклад, у міністерствах фінансів і економіки. Інші проголошені досягнення залишалося брати на віру. "Істотно звужено коло бідності. Практично знищено зубожіння". Слава Богу, коли так. Та де цифри, які б це підтвердили? "Українська культура, українська культурна політика перестала бути попелюшкою". Знову ж таки, віват. Проте за умови, що існує підтвердження цього. А його немає — ні в житті, ні в посланні.

Конкретики і реалістичності не вистачало не тільки у спогадах про минуле, а й у роздумах про майбутнє. Частина планів президента Ющенка акуратно перекочувала з виступів на Майдані, хоча так і залишилося загадкою, що заважало втілити їх у життя за минулий рік. Розробити й ухвалити закони про Кабінет міністрів і про президента у

2003-му закликав лідер парламентської фракції Ющенко, у 2004-му — кандидат у президенти Ющенко, у 2005-му — президент Ющенко. Закликає він до цього й сьогодні. Чому глава держави досі не скористався правом законодавця, яким він володів усі ці роки, незрозуміло.

Протягом року мусується тема реформи силових структур. Проте навіть контури її не визначено й досі. Нині Ющенко обмежився лише нагадуванням про перехід у 2010-му до професіональної армії і необхідність перетворень у оборонно-промисловому комплексі. Як, коли, ким, за які кошти й у які терміни реформуватимуться СБУ, прикордонна, податкова і митна служба — жодного слова. Зате маємо чудову ініціативу — винести "на розгляд громадськості... стратегію національної безпеки і стратегію воєнної безпеки". Чому глава держави не пропонує винести "на розгляд громадськості", наприклад, дисконтну ставку Національного банку, незрозуміло. Незрозуміло й те, навіщо в нас у такому разі президент, парламент, Рада безпеки і Конституція, яка наділяє їх усіх певним набором обов`язків.

Реформаторські ініціативи президента видаються занадто абстрактними. Він за поглиблення свободи слова, але вже навіть не заїкається ні про громадське мовлення, ні про роздержавлення ЗМІ. Він за захист української мови і розвиток української культури, але немає навіть згадки про конкретні програми, немає навіть натяків на створення спеціальних фондів або, скажімо, впровадження податкових преференцій.

Президент ставить у заслугу державі приватизацію "Криворіжсталі", але при цьому нікому незрозуміло, куди ж усе-таки підуть виручені кошти і який узагалі вигляд матиме приватизаційний процес.

Президент сподівається на оздоровлення економіки, але він не говорить про напрями розвитку промисловості (він узагалі ігнорує цю тему), не говорить про реальні програми з підтримки середнього бізнесу, не говорить про можливу амністію тіньового капіталу, не говорить про суть майбутньої податкової реформи. Він лише повторює стару істину: "податки мають бути зрозумілими, стабільними і низькими". Проте такі податки нам уже обіцяв не тільки кандидат у президенти Ющенко, а й президент Кучма.

Президент обіцяє реформу охорони здоров`я. Проте він уже добрих півроку називає пріоритетними завданнями посилення боротьби з раком і СНІДом. І за півроку не було зроблено жодного конкретного кроку в цьому напрямі, не відбулося жодної профільної наради або засідання, не акумульовано жодної копійки, ні розроблено жодної програми. Чи все-таки щось зроблено, просто ми про це не знаємо? Тоді чому президент жодного слова не сказав про успіхи в цій сфері?

Президент говорить про інновації, про цільові гранти для молодих учених, про створення вітчизняної Силіконової долини. Однак ні звуку — про те, хто й за які кошти розроблятиме безумовно необхідні програми, спрямовані на модернізацію науки. Від Ющенка ніхто не вимагає деталей — для цього є спеціальні нормативні акти і спеціальні люди. Проте для того щоб мета не мала вигляду прожекту, необхідно називати виконавців і вказувати механізми реалізації завдання.

Чіткий термін і чіткий механізм був передбачений лише в одному випадку. Президент заявив, що після виборів упритул займеться ревізією Конституції. У цьому разі алгоритм мав більш ніж виразний вигляд — створити конституційну комісію, розробити проект нового Основного Закону, ухвалити його на референдумі.

Саме новій конституційній реформі було відведене ключове місце в президентському посланні. Саме це, власне, було відзначено як головна державна турбота.

Кожен, хто обізнаний із характером претензій Віктора Андрійовича до політреформи, має право дійти висновку: пріоритетом для президента на найближчий рік стане війна за повернення повноважень. А така війна зазвичай залишає надто мало сил і часу на реалізацію інших завдань.

Ще одним важливим завданням (наскільки можна судити з тону президента) Ющенко вважає затвердження єдиної помісної церкви. Більше того, глава держави повідомив, що, "з огляду на стратегічне значення цього питання, держава має право його активно порушувати, і, не втручаючись у внутрішні церковні справи, сприяти його вирішенню". На підставі якого такого права держава може "порушувати" таке "питання", Ющенко не уточнив. Як не уточнив і того, яким чином у даному, дуже конкретному випадку можна "сприяти", при цьому "не втручаючись".

Можливо, він забув, що церква відокремлена від держави? Можливо, він також не знає, що жодна конституційна комісія не має права розробляти проект нового Основного Закону? Можливо, він не знає, що і те й інше записано в Конституції, про неухильне дотримання якої він кілька разів заявляв 9 лютого?

У політиці не заведено беззастережно вірити сказаному вголос. А тому важко сказати, які з накреслених президентом планів буде реалізовано. Ще важче сказати, що саме і як саме зміниться у країні за наступний рік. Очевидно одне: політики в цій країні змінюються набагато повільніше, ніж суспільство. Можливо, реформована медицина винайде ефективний засіб від ригідності.