Хто кого зрадив?

М.Олейник,

День,

03.02.06

Лариса Скорик, заступник голови Громадянського форуму "Об`єднаймо Україну": "У помаранчевій команді, як на мене, не одне одного зрадили, а ...звичайних українців і інтереси держави".

Слово "зрада" в лексиконі вітчизняних політиків завжди було одним із найуживаніших. Іноді, щоправда, зрадниками називали не тих, кого слід би... Останнім часом це слово звучить особливо часто. Рекламні телеролики суворо закликають виборців "не зрадити Майдан". Опозиція інкримінує владі — через підписану на початку січня з Росією газову угоду — "зраду національних інтересів". Частини колись єдиної помаранчевої команди обвинувачують одна одну в зраді у зв`язку з її розвалом...

Обвинувачують "президію" Майдану і ті, без кого помаранчева революція була б неможливою. "... Після другого туру на вулиці та майдани багатьох міст Сходу вийшла рекордна кількість обурених людей, — читаємо на форумі сайту www.maidan.org.ua. — Вони, можливо, не захоплювалися трипільською культурою та не вішали на стіну портрет Шевченка, але були українцями в нормальному, європейському значенні слова, тобто громадянами своєї країни. Це був кадровий резерв "помаранчевих" після перемоги, якби вистачило розуму або хоч би тямущості цим резервом скористатися. Не вистачило... Зараз Схід який завгодно, але настільки не "помаранчевий", що ситуація здається набагато катастрофічнішою, аніж у 2004-му... Отже, якщо хтось не знає, "помаранчевих" у російськомовних регіонах України зрадили. Чи будуть наслідки? Обов`язково. Чи будуть вони катастрофічними? Дуже можливо. Чи можна якось це виправити? Звісно, але нікому. Не дійдуть руки в націонал-демократичних хлопців до "совків" і "креолів"...

Цей "крик душі" зміцнив нашу думку провести невелике власне дослідження феномену зради в історії, літературі та політиці. Що можна, а що не можна називати зрадою? Хто кого зрадив? На цю тему розмірковують експерти "Дня" — історики, політологи, політики, громадські діячі.

Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень "Софія":

— Поняття "зрада" прямо пов`язане з такими поняттями, як "віра" і "відданість справі". Зраджують Віру, зраджують Справу. Разом із тим Віра і Справа є двома сторонами однієї медалі. Історичний стереотип зради, як правило, пов`язаний не просто з якимись абстрактними цінностями, від яких люди відмовилися, а насамперед із відмовою від Справи, в якій реалізовувалися ідеали. Найвідоміший і вже перетворений на історичний архетип зрадник — це Іуда, який зрадив справу Христа та віру Христа.

Для нас, напевно, ближчі та зрозумілі приклади зради з новітньої історії. Наприклад, велика та дуже змістовна дискусія й боротьба, що розгорнулася між Сталіним і Троцьким. Троцький абсолютно обґрунтовано вважав, що Сталін зрадив справу та цінності революції. Він обвинуватив його в термідоріанстві, в перевороті не просто стосовно спадщини вождя або якихось абстрактних положень теорії марксизму-ленінізму, — йшлося про зраду Справи.

Те саме можна сказати і про численні конфлікти вже перебудовних, реформаторських команд, коли на зміну ідеології та практиці ліберальних реформ приходили державники, патерналісти тощо. Ця історія більш заплутана, і причина в тому, що, на жаль, останнім часом панує низький (у моєму розумінні) технократичний рівень організації політичного процесу.

І коли тепер помаранчева команда зіткнулася з проблемою внутрішніх розколів і звертається до термінології "зради", "віри", ігнорується один важливий аспект: у помаранчевої команди за фактом перемоги Ющенка насправді закінчилася спільна справа. Вона полягала в подоланні старого режиму, в перемозі на президентських виборах. А що стосується спільної справи реалізації завдань, то тут їм треба було ще сформувати спільну платформу, спільне бачення. Тобто, грубо кажучи, помаранчева команда в 2004 році об`єднувалася на одному, досить формальному, орієнтирі — забезпечити перемогу Віктора Ющенка, який був на той час втіленням деяких очікувань, ідеалів тощо. Але для команди це не було розгорнене як система цінностей і Справи. І в цьому потім була проблема формування уряду Тимошенко, кулуарного та неконцептуального для помаранчевої команди. Це, в принципі, було головною причиною всіх конфліктів помаранчевих. І вони досі плутаються, в чому одне одного обвинувачувати.

Я ж вважаю, що в їхній дискусії обвинувачення в зраді є некоректними та фальшивими. Насправді на етапі, коли владу отримали, коли Ющенко прийшов до влади, говорити про зраду просто немає сенсу: Ющенко для більшості учасників помаранчевої коаліції виявився дуже вигідним і вдалим політичним локомотивом, що забезпечує їм майбутню політичну кар`єру. Для багатьох із членів помаранчевої команди кучмівська система була непереборною перешкодою для самореалізації — для когось бізнесовою, для когось політичною, для когось у сенсі державної кар`єри. І ніхто з них, як я розумію, не мав наміру реалізовувати "справу Ющенка" та "цінності Ющенка" з тієї простої причини, що їх не було. Можливо, якби Віктор Ющенко був більш креативним і концептуальним політиком, він зміг би протягом року запропонувати нову платформу, на якій могли б об`єднуватися його союзники по коаліції "Сила народу". І зараз ми б мали іншу ситуацію, ми б побачили оновлену та реорганізовану помаранчеву команду. Але цього не сталося. І кожен зайнявся своєю справою, щоб не виглядати в очах виборця дрібним кар`єристом або силою, що йде по "політичних кістках" партнера, застосовуючи моральну зброю — обвинувачення в зраді. Психологи знають, що дуже ефективним є інструмент професійної дискваліфікації та моральної дискредитації — те, чим користуються помаранчеві. Але я вважаю, що вони не мають підстав, і тому морального права, обвинувачувати одне одного в зраді. Спільна справа не була сформульована після президентських виборів.

Андрій ОКАРА, політолог (Москва):

— Упродовж усієї української історії були проблеми із національним проектом. Коли немає власного проекту, тоді немає усвідомлення свого місця в історії. Як наслідок — відсутність певних критеріїв і певних орієнтацій у політичному житті та загалом. Тому Україна є не повноцінним суб`єктом політичного процесу, а місцем, де змагаються інші суб`єкти. Через те в країні завжди знаходяться фракції, партії, які готові один одного зрадити. Виходить, що зрада — неодмінна складова української історії. Без зради не буває й української політики. Я думаю — що гірше: $50, але вчора чи післязавтра, чи $95, але сьогодні? Кого називати зрадником? Тих, хто відстоює оті $50, але вчора або післязавтра, чи $95, але сьогодні? Я би не став клеїти ярлики, надто в газовому питанні, яке зараз жваво обговорюється. Там є конкретні інтереси зацікавлених осіб і, на превеликий жаль, не все можна пояснити національними інтересами чи ідеалами. В одному і в іншому випадку є певні зацікавлені юридичні особи, які так чи інакше мають свою користь і з $50, але вчора і післязавтра, і з $95, але сьогодні...

Крім того, в Україні є різні геокультурні ідентичності. Їх принаймні три: західноукраїнська, центральноукраїнська і східно-південна. І, з точки зору Львова і Донецька, це будуть різні України, з різними історією і майбутнім. З точки зору Львова і Донецька, навіть зрада по-різному сприймається.

Тарас КОМПАНИЧЕНКО, кобзар:

— Зрада національних інтересів — це значно більше, ніж зрада жінки чи друзів. Вважаю, щоб закидати це, треба мати вагомі аргументи. У революцію 1917—22 років один одному часто приписували це. Пам`ятаєте, у творі Юрія Яновського "Вершники" брат докоряє іншому, що той Росію галичанам продає, а у відповідь чує, що сам він москалям служить. Третій же брат, махновець, каже, що взагалі за селян... Влучною характеристикою цьому всьому будуть слова славного гетьмана Івана Мазепи: "Всі покою щиро прагнуть, але не в один гуж всі тягнуть".

Ми можемо замислитися над тим, наскільки вмотивованими були патріотичні заяви тих чи інших персонажів української історії, коли одні браталися з Москвою, інші — з Річчю Посполитою, а хто — з Кримським Ханством. І кожен робив це з благими намірами — на користь України.

Тому, коли у фінському чи німецькому посольствах я виконував пісню доби Руїни про те, як українська шляхта сама себе звоювала, присутні там дипломати і представники української влади сказали, мовляв, а зараз хіба не так?..

За часів Кучми ми всіма фібрами, сенсорикою відчували, що Україну "здають" Росії. А що тепер відбувається? Як на мене, це чітко виражена економічна війна між Києвом та Москвою. Мені б хотілося, щоб Україна не тільки зберігала своє цивілізоване обличчя, а й адекватніше, можливо, професійніше реагувала на такі прояви північного сусіда.

Лариса СКОРИК, професор архітектури, член-кореспондент Академії мистецтв України, заступник голови Громадянського форуму "Об`єднаймо Україну":

— У помаранчевій команді, як на мене, не одне одного зрадили, а вони самі усім гамузом зрадили звичайних українців і інтереси держави. Тому що між ними йде тільки боротьба за владу: хто буде вищий, хто буде мати більше повноважень, і у жодному разі не йдеться про боротьбу за Україну. І не треба пані Юлії Тимошенко розповідати наївному електорату байки, що коли вона була в уряді, то робила все так, як треба. Я добре пам`ятаю, як нас усіх трусило від її так званих "реформ", і її дефініцію "зговору" щодо дій російської сторони. Можна мати багато претензій до будь-якої держави, яка хоче бути наддержавою, але треба завжди, в першу чергу, мати претензії до своїх власних амбіцій, які переважають над інтересами держави. Тут варто загадати великого політика усіх часів Черчилля, який говорив приблизно таке: для мене не існує в політиці жодних друзів, для мене існує тільки інтерес держави. Вся ця помаранчева команда — оптом і вроздріб — ніяким чином не являється втіленням людей, які борються за інтереси держави. Політика не можливо зрадити, якщо він дбає про загальнонаціональний інтерес. Як вони можуть говорити про зраду чи незраду якихось загальних ідеалів, якщо вони сьогодні заявляють виборцям: ми сьогодні йдемо вроздріб, а оптом будемо, коли прийдемо до парламенту. Це елементарні політичні хитрощі, тому що вони розуміють, що їх рейтинг упав "завдяки" їх діяльності. Не йдеться про зраду між ними — ці хлопці і дівчата завжди один з одним домовляться, якщо домовляться про процентне співвідношення своїх владних повноважень. Вони всі разом і кожен окремо готові зрадити національні інтереси заради своїх власних.

До речі, на совісті цих людей уже була одна зрада — страшна зрада, коли так звані "націонал-демократи" зрадили Леоніда Кравчука і зробили все для того, щоб привести до прем`єрства Леоніда Кучму, проти якого вони в позаминулому році на Майдані нібито боролися. Це була зрада національних інтересів, і опосередковано — президента Леоніда Кравчука.

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:

— На мою думку, можна говорити не про феномен зради в українській історії, а скоріше про феномен орієнтації політиків України на ту чи іншу добу. Скажімо, ми маємо фігуру Івана Мазепи, якого донині в Росії вважають зрадником Петра I й тим самим Росії. Я гадаю, що поняття зради в політиці — це не те ж саме, що поняття зради в нашому буденному житті чи в житті якихось автономізованих структур суспільства. Загальновідомо, що в історії існує поняття союзників та тимчасових союзників. Якщо ми під цим кутом зору подивимось на українську історію та, наприклад, на фігуру Богдана Хмельницького, то побачимо проблему насамперед орієнтації. Поведінка Хмельницького не означала, що він зрадив поляків та пішов в обійми Росії. Це була проблема кон`юнктури на тому чи іншому історичному повороті. Якщо ми розглянемо поведінку українських лівих есерів уже в ХХ столітті, які пішли й віддали величезну частину культурних сил більшовицькому режимові, то це можна банально потрактувати як зраду своїм самостійницьким ідеалам. Але, з іншого боку, це можна трактувати як абсолютно реалістичну позицію, яка мала на меті реалізувати ідею української культури і духовної автономії в рамках того утворення, яке називалось УРСР. Отже, я категорично проти реалізації самого поняття зради. Я думаю, що сучасні політики в Україні часто використовують це кліше з дуже банальною метою. Вони просто хочуть відштовхнути конкурентів, а ще краще — їх знищити, затаврувати за допомогою такого роду дефініцій. На мою думку, якщо в уже незалежній Україні й існувала зрада, то це була зрада стосовно самої України, власного народу, а не зрада, яка мала місце між тими чи іншими угрупованнями політиків. Що ж стосується національних інтересів України, чесності політиків, то цього Україні справді завжди бракувало. Я думаю, що це і є ключова проблема нашої держави. Не будемо забувати, що коли Віктор Ющенко, ще будучи прем`єр-міністром, говорив про пан-українські інтереси, це викликало бурю протестів, брутальної критики. А він казав дуже прості та зрозумілі речі про те, що кожна країна керується, насамперед, своїми власними інтересами. І на завершення я б хотів розповісти читачам "Дня" наступний смішний епізод, який, я гадаю, є хорошим зразком того, як слід не зраджувати свої національні інтереси. Не так давно я був в Єгипті в одному нубійському селищі, дуже колоритному, але мало привабливому для мене. Там я зустрів двох стареньких німкень. Ми розговорились. Я запитав, звідки вони. Отримавши відповідь, що вони із Дюссельдорфа, я отримав таке ж зустрічне запитання. "Ви, напевно, не знаєте моєї країни. Я з України", — сказав я їм. На що отримав наступну відповідь: "Вашу країну ми знаємо, тому що через неї у нас були проблеми з газом". Оці бабусі дали мені дуже хороший урок того, як треба розуміти свої національні інтереси. І ніколи, навіть у нубійському селі в Єгипті, їм не зраджувати.

Тетяна ЩЕРБИНА, доцент кафедри української та світової літератури Київського міжнародного університету:

— Національним зрадником називали нашого романіста Володимира Винниченка та героя його роману "Хочу!" (1915 рік) Андрія Халепу за те, що український письменник писав російською мовою. Великий меценат Євген Чикаленко з цього приводу казав Винниченкові: "Краще ший чоботи, але не йди служити своєму ворогові". І до сьогодні це питання для українського культурно-політичного життя не втратило своєї актуальності. В радянські часи зрадниками були оголошені два покоління української інтелігенції, які опинилися на Заході після Жовтневого перевороту 1917 року та Другої світової війни. Саме ці покоління, творча інтелігенція зокрема, в Україні пострадянській провели велику справу державотворчого, гуманітарного та культурного характеру. Ці покоління, яких називали зрадниками в радянські часи, виводили і виводять Україну в цивілізований світ, показують його переваги, особистим прикладом вчать благодійної жертовності заради національної ідеї та національної справи. Сьогодні туман над феноменом національної зради розвіявся. Сьогодні національними зрадниками України є ті люди, завдяки яким Україна не може пишатися добробутом європейського рівня, цивілізованим ставленням до нашої природи та української людини, яка є центральним образом українського світу та, зокрема, української літератури, в якій такою і залишається.

Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ, завідувач кафедри теорії та історії політичних наук Волинського державного університету:

— У нашій історії доволі багато сюжетів, які ілюструють зраду. Візьмімо, для прикладу, українську революцію 1917—1920 рр. Тоді було зроблено багато тяжких помилок, які можна назвати зрадою народу, країни та ідеалів. Володимир Винниченко, який був особою номер два в політикумі, тоді просто покинув Україну, а Симон Петлюра, пішовши з партії, все-таки залишився вірним народові. Нині в Україні словом "зрада" просто спекулюють, вживаючи його безвідповідально та образливо. Але, в принципі, ця тема дуже цікава та широка. Це пояснюється тим, що наші політики не бажають шукати істину. Це є, перш за все, неповагою до пересічних громадян. Хоча, якщо хочете, така безвідповідальна точка зору і є певною мірою зрадою. А зараз поведінка людей, які були провідниками помаранчевої революції, і застосування ними цього терміну надзвичайно ображає. Складається враження, що їм просто ліньки розібратися між собою і тому вони закидають подібні суто емоційні оцінки. Раніше за зраду Батьківщині людей розстрілювали (не будемо зараз давати оцінку тому, правильно це було чи ні). Але однаково, за цим словом стоїть дуже тяжке звинувачення. Відтак я не хотів би, щоб слово "зрада" злітало з вуст політиків сучасності, бо це дуже загострює ситуацію. Краще, наприклад, застосувати вираз "помилковий курс".

Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії Національної Академії наук України:

— Якраз в українській літературі проблема зради якось не фігурує. Проте українцям в російській літературі постійно ставилося в вину, що вони зрадники, починаючи ще з постаті Івана Мазепи. Це було пов`язано з цілою концепцією, за якою пояснювалося, чим є Україна і чим є Росія. Вважалося, що Україна і Росія — це різні батьківщини, які мають одну Вітчизну. Наприклад, у російській літературі не звинувачували поляків у тому, що вони зрадники, оскільки у поляків інша Вітчизна. Вони просто повинні були слухатися Російську Імперію. А українцям, щойно вони обирали собі шлях самостійності, це ставилося в провину і характеризувалося як зрада. Взяти хоча б поему О.С. Пушкіна "Полтава". Там яскраво описана ця ідеологія. А в українській літературі мені невідомі описи і аналіз феномену зради. Мені здається, що це взагалі для нас невластиве. Нині, дійсно, український політикум зловживає подібною термінологією. Я сказав би, що тут справа не в слові "зрада", а, скоріше за все, в невизначеності національних інтересів. В нашому політикумі можна зустріти такі речі, які кваліфікувалися б як зрада в західному світі. У нас терпляче ставляться до таких речей, таких звинувачень і таких проектів для України, які, по суті, є зрадою національним інтересам. Я маю на увазі не розмови про те, скільки платити за кубометр газу — сюди слово "зрада" взагалі не підходить. Це торгівля. А коли мова йде про серйозні речі, деякі політики бувають надзвичайно легковажними. І тут, власне, не встановлені елементарні рамки, що є неприпустимим. Проте крики про зраду — на кожному кроці. Я вважаю, що є три групи цінностей, які зобов`язані захищати всі політики, якщо вони їх не захищають, вони зраджують наші національні інтереси. Перша — це самостійне існування нашої держави. Друга — це демократія і свобода, оскільки Україна є не просто наша Матінка, а вона є демократичною державою. І всілякі спроби зліквідувати демократію в країні є зрадою наших національних інтересів. І, нарешті, третя група цінностей — це добробут наших громадян. Спроба принести в жертву добробут народу для досягнення якихось часткових політичних цілей — це вихід за рамки українських національних інтересів. У всіх інших випадках слово "зрада" — абсолютно ні до чого.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор Національного університету "Острозька академія":

— Національна міфологія кожної країни мусить мати і героїв і зрадників. Перші, зрозуміло, оцінюються позитивно, другі — вкрай негативно. Однак міф про зрадника далеко не завжди відповідає справжнім реаліям. В українській національній міфології можна виявити дуже багато таких прикладів. Для мене одним із таких репрезентативних сюжетів виступає Ієремія Вишневецький як своєрідна опозиція до Богдана Хмельницького. Принаймні, постать Вишневецького в свідомості багатьох українців сприймається як національний зрадник, який не підтримав боротьбу українського народу під проводом Хмельницького. Відповідно, в українській літературі він трактується саме з таких позицій. Взяти хоча б роман Івана Нечуя-Левицького про Ієремію Вишневецького. Але далеко не завжди така оцінка є аргументованою. Ми бачимо, що Вишневецький не був такою однозначною фігурою, як іноді її подають наші історики та письменники. Очевидно, що і в діяльності Богдана Хмельницького, і в діяльності Ієремії Вишневецького були моменти позитивні й негативні. Але можна впевнено стверджувати, що становище Вишневецького, який зараз в українській міфології займає позицію зрадника, є далеко не справедливим. Загалом же поділ діячів на героїв і зрадників часто залежить від політичної кон`юнктури. Що ж до своїх політичних сучасників, то я б уникав таких серйозних заяв, в яких міститься слово "зрада". Політична боротьба, яка ведеться в Україні і так уже вкрай загострена. І слід було б у цій ситуації поводитися більш толерантно. І знову-таки, як показує нам історія, звинувачення у зраді не завжди є заслуженими. Буває так, що це більш суб`єктивні оцінки, а не раціональні та достатньо обґрунтовані. Тут всіх розсудить тільки історія. Хоча й історія не завжди спроможна достатньо об`єктивно це зробити, що яскраво й ілюструє нинішній статус "зрадника" Ієремії Вишневецького.

Віктор КОТИГОРЕНКО, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:

— Для мене зрада і в політичних, і в міжособистісних відносинах має однаковий вимір — це коли люди декларують одні цілі й характер відносин, а в кінцевому результаті чинять інакше, керуючись якимись тимчасовими інтересами.

Якщо говорити про те, що хтось зрадив когось в "помаранчевій" команді, то навряд чи є підстави для подібних стверджень. Тому що, "помаранчева" команда ніколи не була власне, командою. Це був ситуативний союз людей із різним баченням майбутнього країни й, головне, з різними бізнес-інтересами. І коли вони стали на чолі влади, коли зник спільний "ворог", ці відмінності й призвели до того, що вони розійшлися по різних "квартирах". Тому що в тієї групи політиків, які об`єдналися проти Кучми, не було бачення спільних програм і перетворень у країні. Тому що концептуальні підходи у Ющенка одні, в Юлії Володимирівни — інші, в Мороза — треті. Тобто тут говорити про зраду просто неможливо. У них просто не було спільної платформи для подальшої діяльності. Цю платформу ще тільки потрібно виробляти.