Побачити тріумф. І програти?

Михайло ПОДОЛЯК,

Українська газета (28.09-04.10.2005),

28.09.05

Кримська війна: кримінально-політичні клани, скориставшись нестабільною ситуацією в Києві, спробували затіяти свій власний переворот. Адже прем'єр Анатолій Матвієнко їх відразу сильно налякав - звичні корупційні схеми рушилися прямо на очах, традиційні лобістські зв'язки між кланами та урядом безжально рвалися, тарифи на хабарі були вмить відмінені.

Проте місцеві авторитети натрапили у відповідь на грамотну гру, результатом якої повинні були стати нова конфігурація влади в Криму, розширення повноважень прем'єра, відсторонення керівників силовиків, публічне розслідування корупційних зв'язків. Але всього 10 хвилин не вистачило Матвієнкові, щоб дотиснути Крим. Чому ж переворот в автономії все-таки вдався? Про мораль однієї людини та зраду цілої партії...

Середа, 21 вересня 2005 року. Пізній кримський вечір. Тільки-но закінчилася південна злива. У затишному кафе за столиком сидить Анатолій Матвієнко. Вже колишній прем'єр-міністр автономії. Це його останні години перебування на півострові. Поряд друзі. Багато друзів. Іноді чутно слова. Рідше - сміх. Але і слова, і сміх - через нестерпний біль. Кожен розуміє, що відбулося. Розуміє це й сам екс-прем'єр. Він уже у відставці - його перспективним планам не судилося збутися. Тільки тяжкість на душі. Не камінь, а брила. Образи, зрада, самота - все це спресовано в одиницю часу. А ще - брехня. Ідеальна брехня для порятунку своїх брудних душ. Хтось бреше про Матвієнка. Але не менше тих, хто бреше, щоб виправдати себе.

Так і сидів у залі кафе Матвієнко, вже майже не думаючи про вчорашній день. Раціонального пояснення тому, що сталося, він не знаходив. Залишалися тільки емоції. Ні! Залишалися тільки найгірші відчуття. Життя прожити - це важка праця. Він добре знав це. "Але не настільки ж важка?!" - хотілося крикнути спересердя. Через якусь хвилину зазвучить фонограма російської групи "Любе", і під символічне "Як ішли ми з Криму..." Анатолій Сергійович встане і мовчки залишить кафе. Ще пізніше він залишить Сімферополь. Прекрасна і багатообіцяюча автономія залишилася у минулому - адже він уже порозумівся з нею. І обидва вони знали, що завтра буде краще, ніж було вчора. Вона (автономія) повірила у Матвієнка, він (Матвієнко) зрозумів, що автономія хоче жити іншим, повноцінним життям. А тому залишить він її з великим жалем. Усе, що можна було зробити сьогодні - було зроблено. Але сумнозвісний "людський чинник" або навіть сама "людина з її ненавистю і незламною схильністю до зради" - хіба таке можна передбачити. Не дарма кажуть: бійся не ворогів (адже ти завжди готуєшся до їхньої атаки), але бійся друзів (саме вони носять у своїй кишені кинджал, рясно змащений отрутою).

Мовчазне прощання

"Як ішли ми з Криму..." На очах у екс-голови Ради міністрів АРК справжні чоловічі сльози. Він по-дурному програв тоді, коли міг по-крупному виграти. Програв не тому, що слабкий, а тому що надто довіряв людям. Програв, тому що дрібні амбіції дрібних людей часто виявляються сильнішими за найбільш непохитну волю. Він був один (зі всією його волею), а їх (дрібних людей з крихітними амбіціями потрапити до Верховної Ради України в 2006 році) - цілий колектив. У нас все ще колективи (сіра маса) ламають людей. "Як ішли ми з Криму"... - в очах Матвієнка нестерпний смуток і жалість. Не по відношенню до себе, звичайно. Він уже добре розумів, що Крим повернувся назад у глуху і синяво-чорну тінь. Крим знову буде десь далеко від України. Крим знову буде під владою невеликих кримських політико-кримінальних угруповань. І навряд чи такий шанс (витягнути автономію з кримінального рабства та втягнути її до України) трапиться найближчим часом. Рік/два. А може, консервація затягнеться на чергові чотирнадцять років? Не кримінальні вожді зламали прем'єра Матвієнка. Не їм судилося повернути Крим у темну, колоніальну еру "кримінального накопичення капіталів". Але саме вони - місцеві вожді кримінально-політичних угруповань - тріумфували якнайбільше. Позбавилися нестерпного головного болю. І тому тепер усе буде по-старому, по-кримінальному. А іншого світу - прозорого, конкурентного, легального - їм і не треба. Між іншим, саме місцевими вождями (іноді вони - кримінальні авторитети, частіше - політичні лідери, ще частіше - депутати різних рівнів тощо) на світанку української незалежності (на самому початку хвацьких 90-х років) був придуманий універсальний і дуже живучий міф про те, що "Крим - не такий, як решта України". І хоча цей старий недобрий міф насправді не має під собою жодних об'єктивних передумов, він, як і раніше, працює. Цьому міфу вірять самі кримчани. Йому ж вірить і решта жителів країни. Адже міф тільки маскує нереформованість автономії, її архаїку. І зовсім не відповідає бажанням і надіям кримчан. Хіба люди в Криму не хочуть життєвої стабільності та зростання легальної заробітної платні? Звичайно, хочуть. Але хто в нашій країні слухає просту людину, роботягу? Крим упродовж усіх чотирнадцяти років української незалежності виконував (хай і мимоволі) роль своєрідного локального кримінального офшору. Київська влада не втручалася в тіньовий перерозподіл кримських фінансових потоків, а часто й зовсім дотувала "збитковий регіон". Сьогодні щорічні дотації Криму складають трохи менше 500 млн. гривень. Це при тому, що півострів, з одного боку, має у своєму розпорядженні прекрасну територіально-кліматичну базу для розвитку сучасної туристичної галузі, а з іншого (що набагато важливіше) - має декілька могутніх галузеутворюючих підприємств. Той же кримський "Титан", наприклад. Потенціал наявний. Чому ж автономія незмінно всі ці роки животіла в убогості? Відповісти на це питання простіше простого. Але навряд за цим ітимуть адекватні дії. Матвієнко, мало не першим, спробував не просто відповісти на риторичні кримські питання (хто краде? що робити зі злодіями?), але спробував зламати стійкий стереотип, що Крим не можна перебудувати. У результаті Анатолій Сергійович потрапив під жорсткий пресинг не тільки з боку традиційних кримських політичних маргіналів (левова частка яких засідає у Верховній Раді АРК), але навіть зіткнувся з силовою протидією нового київського лобі тіньових кримських схем. Подвійний удар (із Сімферополя та Києва), який був розбавлений несподіваною зрадою вчорашніх партійних соратників у ключовий момент для всієї України - така справжня природа скандальної відставки кримського прем'єра, що сталася в минулу середу.

Кримські клани

Трохи менше п'яти місяців тому, коли Анатолій Матвієнко, несподівано для багатьох, був призначений прем'єр-міністром автономії, по-справжньому він боявся тільки двох речей. Клани, корупція, некеровані силовики його не лякали. Хтось же повинен чистити "авгієві стайні" в Україні (у тому числі і в Криму). Його страх мав іншу природу. Матвієнко категорично не хотів лякати кримчан якимись насильницькими діями. Тільки діалог і лише поетапне вирішення проблем. Такою була філософія нового прем'єра. Другий страх Матвієнка мав дещо ірраціональну природу та все ж був незримо присутній усі ці місяці: а чи дійсно хоче Крим бути Україною? Природно, подібне питання вголос ніхто й ніколи - окрім хіба що маргіналів з "Російського блоку" - не ставить. Але все таки кримська міфологія дотепер живуча. Як тільки Матвієнко був призначений прем'єром - у Криму відразу запанувало насторожене очікування. Втім, у даному випадку говорити "в Криму" - не зовсім коректно. Насторожилися, переважно, лідери угруповань, окремі політики (особливо депутати ВР АРК), деякі радикальні громадські організації. Це їм категорично не хотілося змін. А тому питання, "що ж буде далі?", для декого перетворилося на справжню примару. Якнайбільше місцева еліта боялася саме прозорого (й однаково віддаленого від усіх місцевих політичних угруповань) прем'єра. "Нам не домовитися з ним, якщо Матвієнко не братиме хабарів", - об'єктивно міркували тіньові лідери автономії. Передчуття їх не обдурило, а тому не було іншого виходу, як майже відразу оголосити новому прем'єрові війну. Війну на знищення...

У цьому місці нам належить зробити невеликий відступ, щоб детально прояснити - як же працює корупційне павутиння у Кримській автономії. Як відомо, в АРК немає усталеної громадської думки (справжньої). Немає в автономії також великої любові до Росії. Прості люди живуть своїми проблемами і прагнуть оптимізувати власне життя. Не більше/не менше. Водночас основні грошові потоки контролює невелика група місцевих авторитетів. До системного бізнесу вони, природно, не мають жодного відношення - радше чистий кримінал. Основні напрями - землекористування (земля практично безкоштовно вилучається з громадського користування і багато разів перепродується своїм людям), транспорт, будівництво. Кожна з цих галузей працювала тільки на конкретного тіньового "куратора". Бюджет же автономії формувався за рахунок київських трансфертів - щоправда, не можна стверджувати, що всі гроші, виділені Києвом, ішли на виплату зарплат бюджетникам і на підтримку хоч якоїсь інфраструктури. Частина бюджетних грошей (причому частина істотна) стабільно йшла на сумнівні проекти. Простенька, загалом, схема розкрадання грошей і майна. Проте ця схема стабільно й упевнено працювала протягом багатьох років. Деякі відомі кримські "громадські діячі" зробили цілі маєтки й уже впевнено купували лобістське прикриття в Києві. Стабільність цієї простенької "корупційної системи" базувалася на трьох обов'язкових умовах. По-перше, необхідно було створювати певний політичний галас. Цим займалися маргінальні (за вимірами навіть самого Криму) структури - ті ж "Союз", "Російський блок", прогресивні соціалісти. Їхнє завдання завжди полягало в тому, щоб регулярно лякати Київ тотальною "русифікацією Криму з подальшим відділенням півострова". Навіть такий примітивний шантаж регулярно спрацьовував. І присмирілий Київ (котрий погано розбирався у кримських хитросплетіннях, а тому йшов шляхом щонайменшого опору), що раз по раз погоджувався на відому формулу розділення повноважень: ви до нас не втручаєтеся, ми самі формуємо вертикаль влади, призначаємо силовиків, але ми вам гарантуємо, що Крим... завжди залишатиметься у складі України. Примітивно? Звичайно. Але ж спрацьовувало ж. Усі ці "шок-програми" - зокрема, й програми інформаційної активності політичний партій - щедро оплачувалися кримінальними грошима. Взаємна потреба, не інакше. Партії беруть гроші, відпрацьовують їх за допомогою голосових зв'язок і немасштабної вуличної активності. Кримінал-спонсори одержують недоторканність своєї кримської павутини. По-друге, силові вертикалі Криму - перш за все, міліцейська і прокурорська - вже давно були вбудовані у традиційні кримські кримінально-фінансові групи і виконували роль силових прикриттів. Офіційні силовики збирали компромат на політиків і легальних бізнесменів, після чого "адекватно" й "виразно" розмовляли з незговірливими політичними групами. По-третє, сплачена медіапідтримка. Безумовно, в самому Криму ніколи і не було об'єктивних і впливових мас-медіа. Втім, це мало кого цікавило. Ще раз варто підкреслити, що громадську думку в Криму не сформовано - переважна більшість простих людей виявляє крайню соціальну пасивність і геть відмовляється вірити у те, що звична ситуація колись поміняється на краще. Замість реальної громадської думки існує так звана "думка кримських радикалів", яка потім по всіх каналах транслюється на Україну (і видається за думку громадськості). Таким нехитрим технологічним способом і формується уявлення про Крим як про специфічний регіон, який категорично не любить решту України і тому нібито чіплятиметься за свою напівкримінальну автономність щосили. Подібна штучна конфігурація відносин автономія/центр дуже вигідна сьогодні лідерам традиційних кримських кланів, оскільки забезпечує недоторканність існуючого статус-кво (у частині управління капітальними потоками). Що стосується київських журналістів, то тут ситуація ще простіша. Частина їх просто купується - і потім з номера в номер у певному ЗМІ з'являються апокаліпсичні статті про "надзвичайну складність регіону". Решта журналістів живиться виключно ангажованою інформацією, яку їм послужливо надають представники все тих же кримських кланів. За правильне читання цієї інформації знову ж таки платяться гроші. Втім, іноді (а можливо, й часто) журналістам просто не вистачає елементарного розуміння кримської політичної механіки, і при цьому немає бажання у всьому цьому дійсно розбиратися.

Одне слово, у Криму створена і ретельно продумана замкнута порочна система відносин усередині владних, силових, політичних, фінансових і навіть кримінальних еліт. Це своєрідна піраміда, на вершині якої розташовується Рада міністрів АРК. Навряд чи Радмін (до приходу туди Анатолія Матвієнка) можна було вважати реальною виконавчою структурою. Річ у тому, що впродовж багатьох років Радмін АРК формувався виключно за лобістським принципом: кожна з крупних кримських фінансово-політичних груп одержувала в уряді кілька ключових міністерств (для примітивного галузевого "доїння" на користь своїх кримінальних протеже). Групи трохи менші одержували менш впливові урядові портфелі "для годування". Крупні гравці-лобісти, зрозуміла річ, настирливо лобіювали ухвалення масштабних урядових рішень, що дозволяли забезпечити вкорінення кланів (або їхніх господарюючих суб'єктів) у цілі галузі. Представники ж дрібних груп займалися чистим зароблянням дурних грошей - хабарі, винагороди за землю тощо. Крупними групами в Криму, як і раніше, вважаються "франчуківська" (за ім'ям Ігоря Франчука), "куніцинська (Сергій Куніцин) і якоюсь мірою кримінально-силова. Саме їх боротьба (між собою) й породила традиційну конфігурацію влади. Доматвієнківську. Між собою ці групи й вибирали прем'єрів. Знову ж таки в доматвієнківську еру.

Про що не попередив Авгій?

"Як ми ішли з Криму"... Не можна виграти, якщо ти виявляєшся на самоті. Проти групи авторитетів, котрі відчайдушно чинять опір. Не можна зламати стереотипи, якщо довкруги суцільний страх. Не можна грати за новими правилами, коли проти тебе грають великі гроші й великі зв'язки. Так міркував багато хто, особисто починаючи вивчати життя Криму. У Анатолія Матвієнка зовсім інший характер. Він не бачить небезпеки там, де інші вже повертають назад. Він не сперечатиметься з рядовими виконавцями, якщо знає, хто і чому вибудовує подібну систему. Він просто зламає систему, покарає автора системи, а виконавця тільки тихенько покартає. Той, хто прийняв рішення призначити Матвієнка в Криму - вибрав ідеальну кандидатуру. Могутній характер, залізна воля, блискуча організаторська підготовка, уміння збирати ідеальні управлінські команди. Що ще потрібне, аби зламати порочну традицію в Криму?

Матвієнко взявся за роботу з великим ентузіазмом. У якийсь момент він зрозумів, що неможливе можливо, і продовжував наполегливо працювати. Він узагалі не любить займатися класичним популістським піаром. Його заяви про те, що в Криму можна побудувати трасу для гонок "Формули 1" або перетворити автономію на своєрідний український Лас-Вегас - швидше з розряду символічних стратегічних заяв, які повинні вказувати напрям не близького майбутнього, а також трохи розряджати напруженість. Не більш того. Так ось, прихід Матвієнка - людини скрупульозної, іноді надмірно в'їдливої, часто принципової - сильно налякав лідерів місцевих кланів. Домовитися з ним неможливо - це клани зрозуміли відразу. Налякати Матвієнка - не вийде. Надто цільний характер у людини. Купити його - таких грошей у Криму (і в Україні) немає й ніколи не буде. Звичне і монолітне кримське корупційно-політичне павутиння несподівано швидко почало розпадатися. Для початку були "вичищені" з уряду найодіозніші лобісти. Потім була реалізована "ідеальна (у наших нинішніх умовах) адміністративна конфігурація влади". Анатолій Сергійович виявився оптимальним "адміністративним дахом" - він легко налагодив контакт із Києвом і ніби приймав на себе всі негативні інформаційні удари, кількість й агресія яких день за днем зростали. Під таким вражаючим "дахом" працювали першокласні менеджери - перший віце-прем'єр Валерій Ясюк (який ідеально розбирається в економіці Криму й займається тактичними і фінансовими питаннями) та віце-прем'єр Вадим Гриб (котрий займається стратегічними питаннями, зокрема, питаннями інвестицій). Розподіл повноважень, чітка персональна відповідальність, проектні розробки "під ключ" (з роз'ясненням механізмів фінансування, прибутковості), формування локальних менеджерських команд у районах і галузях. Природним виглядає той факт, що в подібній конфігурації виконавчої вертикалі місцеві кримінальні лідери угледіли справжню загрозу. По-перше, вони тепер не розуміли, кому, коли і навіщо потрібно нести хабар. Питання вже було не в сумі (авторитети готові платити багато) - просто втрачалося значення прямого стимулювання конкретного урядовця, оскільки рішення ухвалювалося колегіально і прозоро. По-друге, авторитети розуміли, що в такій ситуації хабара уже точно ніхто не братиме. А інакше вони не вміли працювати. По-третє, авторитети вже знали, що в їхньому регіоні починаються системні "інфраструктурні перетворення". Це кардинальна зміна принципів відносин між владою і бізнесом, а також усередині бізнесу. Публічні аукціони і тендери, залучення пакетних інвесторів під перехресні гарантії уряду та місцевої влади, податкова оптимізація. Деякі новації вже приносили серйозну віддачу. Наприклад, радник прем'єр-міністра Петро Костенко, який узяв під свою опіку підприємство "Кримтролейбус", за лічені дні впровадив на низці міських тролейбусних маршрутів систему цілодобового відеоспостереження. Ретельний аналіз денного пасажиропотоку та порівняння кількості пасажирів і кількості проданих квитків дозволили підвищити на 25-30% прибутковість, яку підприємство отримувало з однієї "транспортної одиниці". Адже це і бюджетні гроші. Окрім прямого ефекту, відеоспостереження дозволило позначити ще чимало супутніх проблем і способів їх вирішення: вдалося, зокрема, відстежити час і місце найбільшої концентрації так званих "лівих" рейсових транспортних одиниць; вдалося вивчити поведінку несумлінних водіїв. У планах Костенка було впровадження систем відеоспостереження в усіх тролейбусах регіону. Таких прикладів багато. Щоправда, про позитив у нас говорити не звикли - тільки негатив.

На жаль, захопившись інфраструктурними перетвореннями, Матвієнко дійсно припустився двох фатальних (сьогодні це вже зрозуміло) помилок. Всього лише дві. Але цього виявилося достатньо для того, щоб зламати найідеальнішу гру. Перша помилка А.С. полягала у тому, що він не поміняв відразу керівників силових відомств автономії. Адже саме вони становили серцевину частини найагресивніших політико-кримінальних кланів. Можливо, Матвієнкові не вистачило повноважень. Можливо, не вистачило рішучості. Але саме силовики, трохи відсидівшись, почали розхитувати ситуацію. Вони намагалися накопати "компромат". Не вдавалося. Не було компромату на нову команду. Потім у дію пішли провокації. Так, одного погожого літнього дня на порозі урядових чиновників з'явилася парочка молодих людей, яка запропонувала Радміну взяти участь у реалізації проекту під загадковою назвою "Гольф-сіті". Залишимо за дужками імена цих молодих авантюристів (редакція, звичайно, має їхні П.І.Б. й точно знає, де кожний з них працює). Так чи інакше, але під свій авантюрний проект хлопці зажадали виділення 6,5 тисяч гектарів кримської землі. Правда, натомість "гольфісти" не представили ні техніко-економічного обґрунтування проекту, ні відповідних експертиз, ні навіть інвестиційної пропозиції. Але дещо корисне (для себе, зрозуміло, і для своїх кураторів) хлопці все-таки одержали - у них на руках виявився протокол засідання Радміну, на якому питання про можливість реалізації проекту "Гольф-сіті" просто... слухалось. Природно, ніхто і ніяких рішень не ухвалював і не міг прийняти. Через відсутність виразної концепції та інших гарантій. Але пронозливі парубійки з цим протоколом відправилися до людини на прізвище Хоменко (керівника місцевої міліції), а той у свою чергу звернувся до власного міністра з проханням відреагувати... на випадок корупції в Криму. Дурість? Формально - так. Але на ділі - блискуча спецоперація. І хоча у цієї інтриги не було і ніколи не буде жодних правових наслідків, кримські політики (особливо "криштально-чесний" народний депутат України Лев Міримський) із задоволенням використали уявний корупційний скандал у своїх "викриттях". Відома стратегія: якщо ти входиш на територію ворога (а в Криму дійсно правили кримінальні клани), перше, що потрібно зробити - це поміняти силовиків. Матвієнко відмовився від цього. У результаті силовики вдарили по ньому.

Друга помилка екс-прем'єра: ігнорування власного іміджу та іміджу свого уряду. Анатолій Сергійович намагався міркувати так: "Навіщо малювати якісь віртуальні мрії, коли ми займаємося реальною роботою, яка вже приносить результати?" І справді, через 8-10 місяців інфраструктурних перетворень позиції Матвієнка в Криму істотно зміцнилися б. Але, на жаль, у нашій країні все ще реагують не на реальність, а на віртуальні казки. Коли Анатолій Матвієнко, нарешті, зрозумів, що він може програти сутичку за Крим, до кризи (ключового голосування по майбутньому автономії, яке мало відбутися 21 вересня 2005 року у Верховній Раді АРК) залишалося три дні. Потрібен був радикальний, мобілізаційний і, головне, дієвий план. І такий план з'явився.

Фатальні люди

"Коли ми ішли з Криму" - за три дні до кризи Матвієнко ще не чув цієї пісні російської групи "Любе". Він узагалі нічого не чув. Анатолій Сергійович наполегливо працював. Він отримав усі дані про те, хто є хто в Криму. Він уже вивчив настрої, що панували в автономії. І зрозумів головне: проти нього (як представника центральної влади), проти Києва воює не Крим. І вже точно не Росія. Війну затіяла невелика, але добре консолідована група місцевих авторитетів (фінансових, політичних, кримінальних), а отже, з ними можна воювати. "Чому ми повинні здаватися?" - Матвієнкові вже не потрібно було себе накручувати. Він усе вирішив. Майже ідеальний план до кінця неділі (18 вересня) був покладений на папір. Залишалося тільки реалізувати його. Все йшло до того, що Крим, врешті-решт, стане українським і перестане бути кримінальним.

Хронологія майже виграного бліцкригу

Неділя, 18 вересня. 23.30. У кабінеті прем'єра зібралося всього декілька осіб, найбільш довірених і готових іти до кінця. "Антикризовий план" начорно затверджується. Потрібно уточнити деталі.

Понеділок, 19 вересня. Ранок. 8.30. Матвієнко останній раз перечитує сторінки антикризових заходів. Він сповнений рішучості. У його кабінет входять міністри - на обличчях печаль і втома. Всі вони вже не сумніваються у тому, що гра програна. Залишається тільки чекати. Матвієнко не розкриває свої карти і говорить про те, що сьогодні о 13.00 буде зроблений перший рішучий крок.

Понеділок, 19 вересня. 13.00. У малому залі зібралися журналісти місцевих ЗМІ, а також корпунктів центральних медіа. Зокрема, російських. Аншлаг, оскільки кореспонденти зібралися на надзвичайний брифінг прем'єр-міністра. Сам Матвієнко затримувався. Він не вагався. Просто в його кабінеті все ще йшла напружена робота над текстом екстреного звернення. О 13.30 брифінг почався. Анатолію Сергійовичу вистачило всього 15 хвилин, щоб точно й соковито охарактеризувати ситуацію в автономії та заявити про свої наміри. Після цього в залі запала тиша. Як і в усьому Криму.

Екстрене звернення Матвієнка подіяло, наче могутня інформаційна бомба, і геть вибило ґрунт із-під ніг його опонентів. Із заяви Анатолія Матвієнка: "З великою ймовірністю сьогодні можна говорити про те, що в Автономній Республіці Крим готується "корупційний переворот", який ставить завдання кардинально змінити принципи здійснення владних повноважень в АРК, встановити на місці конституційного Радміну закриту тіньову структуру, вибрану зі зручних для маніпуляції людей, що є зрадою інтересам Криму та України. Змушений визнати, що шляхом спроб прямого підкупу частини депутатів, шляхом шантажу Верховна Рада АРК силоміць втягується в цей переворот. За участю частини керівництва Верховної Ради АРК проводяться таємні збори, на яких розробляються юридичні основи закріплення корупційної конфігурації влади в Криму. Вимушений визнати також, що сьогодні у Криму спостерігається системне протистояння між урядом автономії та цілою низкою кримінально-фінансових груп, що мають прикриття у представницьких та правоохоронних органах республіки. Причина протистояння полягає у тому, що нинішній уряд намагається зробити економіку автономії прозорою, вивести з тіні фінансові потоки, навести лад у ключових галузях економіки. І постійно натрапляє на запеклий опір кримінальних груп, які впродовж довгих років систематично розкрадають ці галузі, перетворюючи Крим на один з бідних регіонів України. Як тільки уряд провів відповідні перевірки і приступив до ліквідації звичних корупційних схем, Радмін піддався жорстокій атаці з боку кримінального товариства та частини політичної еліти Криму. Більш того, були задіяні прийоми образливої телевізійної пропаганди, а частина кримських політиків намагалася знайти підтримку своїм корупційним планам у Києві, поширюючи явно помилкову інформацію та обіцяючи спільну участь у розподілі майбутніх портфелів і тіньових грошей".

Матвієнко явно пішов ва-банк. Але цією своєю заявою він вирішував відразу кілька принципових завдань. По-перше, А.С. переводив конфлікт між Радміном АРК та кримінальними кланами у публічну площину. А це вже зовсім інший рівень конфлікту. По-друге, А.С. жорстко контратакував кримських спекулятивних політиків - тобто тих, хто звик забезпечувати формальний дах кримінальним інтересам. По-третє, А.С. усвідомлено втягував у конфлікт (у хорошому значенні слова) центральну владу і, зокрема, президента, ніби делегуючи Віктору Андрійовичу повноваження із наведення ладу в автономії і при цьому вказуючи на той непорушний факт, що лад навести можна. І він - Матвієнко Анатолій Сергійович - це гарантує. По-четверте, прем'єр своєю заявою привертав на свій бік кримську громадську думку. Громадськість в автономії, звичайно, інертна, але все-таки давно і добре знає, хто й чому управляє краєм. Прості люди несподівано дізналися про те, що сьогодні криміналу оголошена повноцінна війна. Заява Матвієнка сильно змінила розстановку сил. Депутати Верховної Ради Криму, яких до цієї заяви активно обробляли і навіть купували, вже не хотіли світитися в усій цій кримінальній історії з відставкою Матвієнка. Київ вимушений був звернути увагу на ситуацію в Криму. Починалося найважливіше: на чиєму боці буде президент Ющенко. Річ у тому, що за переворотом у Криму стояли не тільки лідери кримських кланів (надто ризиковано). А тому вони й задіювали своїх лобістів у Києві, і ці лобісти виявилися дуже навіть впливовими людьми.

Але у понеділок ситуація кардинально змінилася. До вечора команда Матвієнка вже знала, що президент підтримує Анатолія Сергійовича. А це означало, що з вівторка в дію буде запущена решта елементів антикризового плану. Так, після того, як президент публічно повинен був виступити із заявою про безумовну підтримку антикорупційних дій кримського прем'єра, Матвієнко мав намір блискавично вдарити по криміналу. Команда готувала обґрунтування (і був сигнал, що все буде підтримано) того, що президент, по-перше, повинен наділити прем'єра розширеними повноваженнями, по-друге, усунути від виконання своїх обов'язків керівників-силовиків і прикомандирувати на їхні місця офіцерів із Києва, по-третє, ініціювати створення комплексної міжвідомчої Комісії з представників силових структур, яка б зайнялася перевіркою тіньових схем, у масовому порядку використовуваних в автономії. Окрім активної участі президента, передбачалося задіяти Верховну Раду України (відповідні домовленості вже були досягнуті). А Радмін АРК у середу на засіданні ВР Автономії повинен був заявити про створення Робочої групи для розслідування фактів корупції, повідомити про звільнення частини міністрів і голів районних адміністрацій (членів кримінальних спілок) і зачитати текст антикорупційної декларації. Одне слово, ретельно продуманий план передбачав жорстку і блискавичну війну на випередження. Навіть сьогодні цілком можна говорити про те, що Анатолій Матвієнко готовий був повернути Крим Україні. І готовий був порушити монополію криміналітету на відправлення владних повноважень в АРК. На жаль...

День шакалів

У вівторок уранці все йшло за планом. Робоча група готувала докладну доповідь президенту про ситуацію в Криму, ретельно вивчала корупційні схеми, що практикуються в Автономії. Частина міністрів бігала по урядових коридорах з небаченим досі завзяттям - вони також повірили у те, що павутиння можна порвати. Решта політичної еліти автономії була розгублена і тому за традицією намагалася публічно ображати всіх, кого тільки можна. І прем'єра, і президента. Але це вже було наслідком політичної істерики - управління конфліктом і кризою незримо, але неухильно переходило до рук прем'єра Матвієнка. Треба сказати, що опоненти прем'єр-міністра автономії діяли точно так, як це і передбачалося матвієнківським планом. Вони панічно телефонували до Києва по різних номерах, збиралися в затишних кримських кафе, робили істеричні заяви для преси. Проте колишньої єдності та впевненості у перемозі ні в кого з них уже не було. Ще менше завзяття лишилося у них після того, як по Криму поповзли чутки про те, що президент налаштований рішуче підтримати Анатолія Матвієнка. А потім трапилася трагедія. І я дотепер не знаю, хто втратив більше - Матвієнко, Крим, Україна. Втратили всі, але спокутування випало на долю екс-прем'єра...

Чи часто у своєму житті можна зустріти справжню зраду? По дрібницях - часто. По-крупному - зрідка. Ще рідше можна спостерігати за людиною, яка майже зламала Крим, майже повернула його до нормального життєвого русла - і програла велику битву через зраду близьких людей. Хвилин десять залишалося до фатального (першого) голосування у Верховній Раді України за кандидатуру Юрія Єханурова. Нічого не провіщало драми. І у цей момент Анатолій Сергійович Матвієнко несподівано повертає до нас голову. В очах - невисловлений біль і навіть сльози. Насилу він вимовляє фатальну фразу: "Зараз не вистачатиме трьох голосів. І це будуть голоси моєї партії". У це, звичайно, ніхто не повірив. Хіба таке можливо? Хіба таким фатальним буває життя? Хіба серед депутатів ВРУ - членів матвієнківської партії - не було його нерозлучних, вічних особистих друзів? Але... Трапилося саме те, про що пророчо сказав Матвієнко. Це неймовірно. У це неможливо повірити. Трьох голосів у вівторок Єхануров не долічився - і це були голоси членів партії УРП "Собор". Їхня мотивація нас сьогодні мало цікавить - адже це просто користь. У різних її проявах. Комусь відома особа пообіцяла місце в майбутньому парламентському списку. Когось узяли ще дешевше. Як би там не було - Матвієнко несподівано програв. Можливо, він і продовжив би боротьбу за Крим - але як зламати себе, як переконати себе у тому, що людина слабка? Як боротися, коли тебе б'ють у спину ті, кого ти любив і кому вірив? Ще через десять хвилин після фатального голосування у ВРУ Анатолію Матвієнкові зателефонував президент. Але що у такий момент скаже тобі людина, до якої ти звернувся по допомогу і яка звернувся по допомогу до тебе? Тим паче, що він тобі вірив і готовий заради тебе піти багато на що. Хіба у тебе - людини честі і моралі - може бути якийсь інший вибір? Матвієнко відмовився брати трубку прямого урядового зв'язку (щоб не чути печаль і біль президента) та почав диктувати... заяву про власну подвійну відставку. По правді сказати, це дійсно виявився для нього єдиний вихід зі складної ситуації. Це був справжній моральний вчинок, якого так не вистачає сучасній українській політиці. У нас прийнято або атакувати, або захищатися ціною чужої репутації та чужої кар'єри. У нас не прийнято жертвувати своєю кар'єрою заради репутації іншої людини. Матвієнко не міг залишатися далі в Криму, оскільки його партія, по суті, зрадила президента, котрий потребував політичної підтримки. Після такого партійного вчинку Матвієнко, вже екс-прем'єр (як він сам вирішив), не мав морального права вимагати у президента сприяння в наведенні ладу в Криму. Залишитися ж у партії, яка грає сама по собі і за туполобими правилами - навіщо це потрібно? І хіба моральність визначається власним політичним майбутнім? Відставка Матвієнка - це жест, яким він ніби сказав президенту, Україні, Криму: "Я - винен і тому повинен піти!"

"Як ішли ми з Криму..." Анатолій Сергійович Матвієнко дійсно йшов із Криму. Зі сльозами на очах, із щімким болем у серці. Не тому, що залишився без посади. Це не має значення. А тому, що пізнав найстрашніший вид зради. Ідейної. Це важко. Він не хотів ні з ким розмовляти. Він не знав, що можна в такій ситуації говорити. Він не розумів, чому можна так ненавидіти. А в цей час у медіа активно піарились карликові кримські політики. Ображаючи Матвієнка, вони більше нагадували шакалів, які верещали в кіплінгівському лісі "Акела промахнувся!" Але кому у наш час - час титанів духу - потрібні карлики? Що таке Міримський з піною біля рота? Мить бруду, яку ніхто не помітить. У той же час інший негативний герой нашої сумної історії - партія УРП "Собор" - прийнялася ділити щось матеріальне у зв'язку з відставкою свого лідера, навіть не задумавшись про те, що ж її члени насправді наробили. І якось уже дуже тихо був призначений новий прем'єр автономії - ним став Анатолій Бордюгов, місцевий виходець, людина старих правил. Невже Крим ніколи не зміниться?

Залишається додати тільки, що "кримська історія Матвієнка" навчила нас простим істинам. Істина перша: не всі, хто кричить про майбутнє України і про свій патріотизм, реально роблять щось для своєї країни. Тільки розмови. Інакше як зрозуміти поведінку патріотичної партії, якою до 20 вересня 2005 року керував Анатолій Матвієнко, конкретні дії якої не дозволили вирвати Крим із кримінальної вакханалії і повернути його Україні? Тим паче, що такий шанс випав уперше за 14 років, та й то - тільки тому, що дехто з місцевих авторитетів спробував спровокувати кризу. Матвієнко вдалося осідлати цю кризу і, скориставшись ситуацією, він сподівався різко змінити конфігурацію влади. Істина друга: політика не буває брудною. Брудними бувають вчинки й думки конкретних людей. Матвієнко зробив свій вибір і розміняв усі свої кар'єри (високопоставленого державного урядовця і політичного лідера) на репутацію президента. Істина третя: не дай Боже бачити очі людини, котра була по-справжньому заряджена на боротьбу, самотою виступила проти могутніх кланів, але несподівано програла через зраду близьких.

Тінь над Кримом, ніч над Кримом. Хто вірить словам, той ніколи не дізнається правди. Але... "коли ми йшли з Криму"...