Перекрій бандерії, чи нове обличчя влади

Іван БОКИЙ, народний депутат України, заступник керівника фракції соціалістів у Верховній Раді України,

Сільські вісті,

13.09.05

Всі за правду і всі грабують?

ВІКТОР ЮЩЕНКО відправив у відставку уряд і декого зі свого найближчого оточення. Таким чином він розрубав владну кризу, яка визрівала давно, але руки в Президента до неї дійшли тільки після заяви свого колишнього держсекретаря Олександра Зінченка. І відразу в хорі відгуків на цю подію визначилися дві ноти: перша зводиться до того, який мудрий і сильний хід зробив Президент, друга — славослів'я (або навпаки) на адресу збурювача спокою, себто Зінченка. Ось така чорно-біла картинка, майже графічно витончена і — далека як від правди життя, так і від абстрактної істини, якої, як відомо, в природі не існує.

Щодо сильного ходу Президента, то його, смію стверджувати, нема. Президент учинив, поза всяким сумнівом, правильно, пославши у відставку не видавцем, порціями, а разом і уряд, і звинувачене в корупції своє найближче оточення. Це — по-державному. Рядились, як пави, кричали, як ґави — разом мали і розлетітись. А от силу у цьому ході відчути важко. Бо в чому його сила? Сім місяців з волі самого Віктора Андрійовича на шиї у народу сиділа його бандерія (так на Галичині колись називали панську свиту, так що Степан Бандера тут ні до чого), а тепер прибрав? І за це мусимо дякувати і славити? Даруйте, але Президент сам зізнався у контрах у його команді, у тому, які звинувачення висували один одному люди з його оточення, — і він терся-м'явся, до останньої хвилини хотів помирити вогонь з водою, але при цьому забував, що так він зберігає тільки свій спокій, а чи подумав, на що наражає Україну? Сім місяців під тулумбаси про економічне зростання відбувалося те, про що свого часу писав Ісаак Бабель: «Усі кажуть, що вони воюють за правду, й усі грабують». За цей час відбувся аж надто відчутний економічний спад у державі, Україна за рівнем життя людей сповзла майже на десять пунктів нижче і зайняла 78-е місце в світі. Ющенко зізнається тепер, що він був нянькою у чварах спритняг із свого оточення з прем'єром, мовчки несучи цю карму. а країна мучилась у корчах стрибків цін і падіння виробництва. І як, скажіть, оцінювати цю «кармову» поведінку? Вітер мовчить, вітряк стоїть — не чекай дива, не буде млива? Це що, так Президент розуміє свою відповідальність перед народом, який його обрав? Дивна гра в піжмурки з самим собою.

З другого боку, не треба робити героя з Зінченка, хоча не варто і недооцінювати його вчинку. В Олександра Олексійовича вистачає своїх гріхів, але, безумовно, для того, щоб повстати проти корупціонерів із президентської команди, потрібні і мужність, і політична далекоглядність. Коли кажуть, що він і сам такий, я не дивуюся. Може, й такий. Хоча скажіть — який саме? Коли я читаю дорікання Хрущову, що він сам брав участь у репресіях, а звинуватив в усьому Сталіна, то запитую: а що, хіба це не мужність — переступити через себе і відкрито визнати злочини системи? Інша річ, що Хрущов систему не засудив, а щодо своєї вини у нього просто не вистачило сили волі визнати її. Аналогія, звичайно, віддалена, надто різні вагові категорії у Хрущова і Зінченка, та й часи не ті, Україна — не світова держава, як СРСР, наші події для ходу світового розвитку — нуль, але яка схожа реакція тоді і тепер. Зінченко, однак, як і Ющенко, уже тому не герой, що надто довго мовчав, знаючи, кого Президент посадив на шию народові, і, здається, зберігає ще політичні ілюзії щодо ролі Юлії Тимошенко в усій цій історії.

Чиясь уміла рука спрямовує пропагандистське забезпечення подолання владної кризи, однак, блудними дорогами. Покликавши Україну і світ на витрішки цього відьомського шабашу, і деякі політичні сили, і піар-обслуга хочуть подати Ющенка в цій ситуації як джентльмена без закиду чи принаймні Дон-Кіхота, а відтепер — копайкорча корупції в Україні, а відставлену команду — як звичайну заблукалу овечку, не більше. Сам Президент четверговою заявою поклав початок фактично реабілітації шахрайні зі свого оточення, заявивши поперед усяких комісій, що не вірить у її корумпованість, і називаючи її і далі своїми друзями. Гірше того, він звів її у ранг «великих людей», що і комічно, і обурливо водночас. На Бога надія та й на кума Матвія, що все мине, забудеться, перекір і всілякі гризоти відступлять — і далі буде тиша та гладь, та Божа благодать? Що ж, з ким живеш, у того й духу набереш, але де тут у розрахунках Україна, добробут і благополуччя її народу, а де — жадання особистого спокою, який порушила недоречна свиснява навколо оточення «месії»?

Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти

ГОЛОВНИЙ і визначальний результат вересневої кризи якраз не той, навколо якого охи та ахи. Відбулося демаскування самісінького чолопка нової української влади. Дуже неприємного, відразливого вершечка. І не треба ніякого далеко-виду, щоб побачити, що ця нова влада, як дві краплі води, в основі своїй та ж, що й стара. Влада як за Кучми, так і за Ющенка є тирлом, пристановиськом для корупціонерів, майданчиком для задоволення бізнесових інтересів своїх чільників. Замість демонтажу кучмівщини її конструкцію розорення України навіть удосконалили. Нова президентська команда за зажерливістю виявилася рівнораменною старій, а за цинічним ставленням до права навіть її перевершила. Доля народу стала лише скаковищем для амбітних власників мільйонів. У цьому сенсі Порошенко цілком римований з Тимошенко.

Чи така це вже несподіванка для українців? Незважаючи на те, що команді Ющенка вдалося підлататися до мільйонів людей, у яких у дуеті Янукович — Ющенко вибору просто не було іншого, як проголосувати за нинішнього Президента (і це зроблено правильно), ні для кого не було секретом, кого, власне, репрезентує Віктор Ющенко. Він — це він, але, як завжди, короля грає свита, чи, по-галицьки, бандерія. А бандерія Ющенка — це той сектор великого українського бізнесу, якому не дали дорости до статків Кучминих фаворитів — Пінчука, Ахметова, Медведчука, Суркіса, але який мав такі ж апетити і такий же досвід українського збагачення на ожебраченні народу і держави. Все, різниці немає, а балачки про чесний бізнес і нібито народного Президента були тільки маскою, яку після виграних виборів до владної годівнички, так і з двоїстої позиції його самого в ситуації, коли довелося їх відправляти у відставку, але нібито не за гріхи, а так, мовляв, політично склалося, бо все одно, як каже «добрий» Віктор Андрійович, вони «мої друзі». Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти...

У цьому сенсі не треба ставити великої різниці між Ющенком, Порошенком, Тимошенко. Відставлена прем'єрка, безумовно, володіє даром творити власний привабливий образ, весь час свого урядування вона працювала на нього, обіцяючи то дешеве м'ясо, то дешевий бензин, то чужий дешевий цукор, але що з того виходило, в Україні знає кожен. Після відставки на екранах телебачення леді Ю раптом постала в образі Лазаря, якому не давали працювати. Бідкало, треба визнати, з неї відмінний, хоч і фальшивий, як святого Юрія кінь, спокушати виборця вона вміє, подавати себе найчеснішою з чесних, однак тих, хто розуміє, що колишня господарка ЄЕСУ не так боролася за добробут народу, як зі своїми колишніми конкурентами, при тому не надто скрупульозно спираючись на закон, такі піар-прийоми не дадуть обманути. І Президент мав усі підстави послати такого прем'єра у відставку, аби не втягувати країну у непристойний популізм. В несоціалізованій економіці він просто небезпечний. Це все одно, що ділити одинадцять груш на дванадцять душ.

Згадайте останні вибрики цього популізму з цукром. У країні його хоч засипся, а леді Ю припекло завезти сирець із тростини. Мовляв, у спекулянтів наш цукор уряд витрусити не в силі, так ми для зниження ціни завеземо його з Бразилії. Іде ж бо, солодко пояснювала пані прем'єрка, період консервації, людям потрібен цукор дешевий. Наче й не знала Тимошенко, що тростинний цукор не годиться ні на самогон, ні на яку консервацію — банки з ним безбожно зриває навіть у найхолоднішому погребі. І це саме перед новим сезоном цукроваріння! Ця афера здатна покласти бурякоцукрову галузь України на лопатки остаточно, проте прем'єрка її провернула в обхід закону, в обхід податків і акцизів. Що це було, як не лобіювання інтересів того ж бізнесу, який так само, як і прем'єр, опікали Порошенко, Третьяков, та, власне, все бізнесове президентське оточення. Не обов'язково з цукром — ласих об'єктів і оборудок для бізнесу в Україні вистачає. Він же, як відомо, не перед неводом голіруч рибу ловить...

Тимошенко вміє присипляти пильність людей. Зараз, коли вона приском сипле на Президента і його оточення, в багатьох випадках — цілком справедливо, екс-прем'єрка замовчує той факт, що й сама доклала рук до того, що корупція в державі, бізнесовий розбій наростали в помаранчевий період з новою силою. Видаючи себе за героя в бензиновій кризі, вона, наприклад, не хоче згадувати, що саме з її «домовленостей» вибухнуло зростання цін на нього. Розсвареність, зріничкованість у президентсько-прем'єрській команді мали два центри, і один із них, далеко не найшляхетніший, — це прем'єр і її оточення. Напруга в урядовій частині команди продукувалася уже нею.

Між Юлією Володимирівною і Віктором Андрійовичем треба поділити вину й за те, що вони пригріли багатьох приплентачів з числа кучмістів, які і в центрі, і на місцях успішно відроджують традиції і суть кучмівщини. Ці пришийхвости переконливо приватизували ідеали всенародного повстання проти минулого режиму і здійснили його реанімацію. Мародерська дільба в стані верховного оточення генерувала гниття і розпад і так калікуватих регіональних «еліт», розтління і зневіру в народному середовищі. Найгірше, що ці учеписті приплентачі й пришийхвости, чіпляючись до влади, як смола до дратви, компрометують і саму цю владу, і державу, сіють зневіру у можливість відродження і держави, і самої нації.

Ось як помилки однієї людини, а саме Президента, у виборі оточення, опертя на друзів по бізнесу, кумів, сватів, земляків, людей типу Порошенка, Третьякова, Безсмертного, соратників типу Тимошенко, можуть завдати країні удару, рівнозначного серйозній економічній чи політичній кризі. Президент, щоправда, своєї вини поки що не визнає, але змушений визнати, що саме його люди послали економіку України на дно. Про моральну шкоду мови поки що нема, хоча наслідки її не менш катастрофічні за економічні.

Міни під добрими намірами

І ВСЕ-ТАКИ: ми маємо справу з новим Президентом, здатним набратися духу і готовим без вагань порвати зі своїм оточенням в ім'я України, чи з людиною, яка, мов Марко в пеклі, не може знайти виходу з ситуації, яку створила сама? І головне — це просто перекрій бандерії чи поворотний момент, коли наділений довір'ям народу Президент, відчуваючи свою відповідальність за долю України, творить нове обличчя влади — влади справді народної?

Власне, а чи є підстави сумніватися в цьому? Адже Президент уже не раз заявляв, що хоче бачити уряд прагматичним, не популістським, таким, який би справджував надії Майдану. Тобто покінчив з соціальною риторикою і торохтійством Тимошенко і творив справді новий соціальний клімат у державі.

Наміри, що й казати, хороші. Навіть дуже хороші. Але добрими намірами вистелена й дорога в пекло. Вже у заяві 8 вересня Ющенко заклав під них міну. Річ не в тому тільки, що він продовжує називати відставлених чиновників своїми друзями. Ніхто не збирається посягати на право Президента як людини мати друзів і приятелів, тим більше сварити його з кумами. Річ у глибшому. Відставивши Порошенка і компанію з посад, Ющенко залишає їх у своєму оточенні! Правду кажучи, для таких людей, як Порошенко чи Третьяков, втрата посади не така вже й біда. Вони реально залишаються найближчими до Президента і здатні справляти на нього вплив більший, ніж новий прем'єр чи хтось інший. То це, виходить, перекрій одного й того ж, а не новий формат влади? Культ непотизму, тобто кумівства, запроваджений Ющенком, в Україні триває, а за цього всі відставки можуть стати лише косметикою, а не лікуванням режиму. Особисті прив'язаності Президента, уперто нав'язувані суспільству, стають для країни вкрай небезпечними. Власне, вони вже стали такими.

Другою небезпекою було і залишається насаджування політичного холопства. Що Віктор Андрійович добирає кадри за принципом особистої відданості, ні для кого не секрет. Це з успіхом робив і його політичний «батько» Кучма. Тільки ж Ющенко йшов на вибори під демократичними гаслами. І як у цьому контексті звучать з уст його соратників запевнення, що вони — люди Президента? Це що, новий різновид кріпацтва?

Більш ніж політичне дикунство продемонструвала у дні кризи патронована Президентом партія Народний союз «Наша Україна». Створена цілком у дусі кучмівщини адміністративними методами і переповнена конформістами з кучмівського охвістя типу Романа Безсмертного, вона без тіні сумніву проголосила анафему тим політичним силам, які підуть на співробітництво з Олександром Зінченком. За сміховинністю це нагадувало комедіантську заяву депутата Зубова в парламентській сесійній залі про те, що кожен, хто скаже лихе слово про Юлію Тимошенко, матиме справу з ним — налякала коза вовка, а на додачу ще й тигра. А за політичною зухвалістю — це було воскресіння сталінщини у найнепристойнішій формі. І Ющенко від цього дикунства своєї партії не відмежувався, не дезавуював цей некротичний прояв пихатого авторитаризму політичної сили, у якої немає ще ні морального авторитету, ні будь-яких досягнень на ниві державного будівництва.

Викликає тривогу зміна уявлень Президента про відокремлення бізнесу від влади. Сьогодні він уже трактує це досить оригінально: мовляв, хай у владі будуть багаті, але треба, щоб вони не використовували її для розвитку свого бізнесу. Але його бізнесове оточення якраз це й робить! І Порошенко, і Тимошенко, повторюю, в цьому сенсі політично римуються.

Ліберал Ющенко одержав у спадок цілком ліве суспільство. Він, здається, це розуміє. Але чи здатен він принатурити-ся до такого суспільства? Мова не про пристосуванство, а про розуміння того, що з таким суспільством абсолютно ліберальна політика не пройде — вона для України придається, як віл до карети. Не пройде хоча б тому, що вона вже зруйнувала Україну, а доруйновувати її — честь невелика. Як мінімум, потрібна глибока соціалізація економіки, яка має прийти на зміну соціальному торохтійству і дешевому популізму Тимошенко. Тільки на основі соціалізованої економіки можливе зростання зарплат і пенсій. З сухої криниці дарма води брати. Подальша люмпенізація бюджету — смерть для країни. Але це означає цілком нову роль держави у регулюванні відносин бізнесу і найманої робочої сили. Держава має створити систему заохочень і спонукальних мотивів для бізнесу у підвищенні ціни людської праці взагалі і у ціні товару зокрема, чітку систему соціальних гарантій. Як це зробити, можна повчитися у Швеції, у тамтешніх правлячих соціалістів. На суто ліберальній основі це зробити важко. Президент Ющенко попри свою ліберальну заангажованість і не всупереч їй міг би стати творцем української моделі не казармового, а демократичного соціалізму на основі соціалізованої ринкової економіки і цим завдати серйозного удару соціальній демагогії Юлії Тимошенко, але чи готовий він до цього? Тим часом в умовах України для нього іншого вибору фактично не існує, якщо він не хоче стати жертвою або свого бізнесового оточення, або тимошенківських спекуляцій. Чи є у нього для цього відвага і чітке розуміння мети? Людей дуже легко умогоричити солодкими обіцянками і пожинати, скажімо, на виборах популістські лаври, як це й робить пані екс-прем'-єр, але набагато продуктивніше вибудовувати реальне життя з реальними цінностями, які називає Президент і які так важко даються, власне, поки що не даються, — робочими місцями, кращими зарплатами, кращою освітою і медициною, політичною і економічною стабільністю.

Від літургій до буденної роботи

Я НАЗВАВ би ще один урок владної кризи, який старанно обминають більшість аналітиків і оглядачів. В суспільстві надто затяглися літургії на честь Ющенка і Тимошенко, шкоди від них не менше, ніж від довгограючих панахид по Леніну і Сталіну. Можна сказати: таке ми суспільство, що йому вічно подавай як не вождів, так ідолів, як не месій, так месійок. Ця азіатчина минає. Важко, непросто, але минає. Звичайно, є фанати, яким слова лихого про їхніх кумирів не скажи, але в будь-якому фанатизмі розум ніколи не ночував. Протверезіння суспільства йому тільки на користь.

Так, Ющенко наробив багато помилок, але це зовсім не означає, що треба було обирати Януковича. Народ обрав того, кого обрав. Однак молитися не треба ні на кого. Гадаю, ні в кого немає радості від того, що Ющенко помилився в своїх соратниках. Але він міг уникнути цих помилок і менше зашкодити Україні, якби прислухався до критики, яка звучала, зокрема, і зі сторінок «Сільських вістей». Однак він, кажучи його ж словами, звик слухати, але не чути. Адже сигнали щодо Порошенка і Третьякова суспільство посилало Ющенкові і раніше. Можна поважати особисті почуття Віктора Андрійовича до них, але яке діло до цих почуттів Україні? Президент же має належати всій Україні, а не тільки його друзям. Всі знають, що Ющенко якийсь час жив у Третьякова після отруєння, але хіба це дає йому, всього лиш помічникові Президента, повторюю — всього лиш і не більше, покрикувати на міністрів і погрожувати їх зняти, - заявляти, що в цій країні правлять він і Петя, влаштовувати мордобої з охороною, а Президент, знаючи все це, спокійно реагує на такі витівки, знаючи ще й те, що Третьяков — бізнесовий партнер горезвісного Дмитра Табачника і, цілком очевидно, несе ген кучмівщини в своїй політичній крові?

Ющенкові як лікувальний засіб має піти на користь зниження харизматичності його образу. Звичайно, з його марнославством розуміння цієї користі дається важко. Але саме життя послало йому це випробування, аби він міг одвикнути від авансового лаврування і навчитися завойовувати його знову, але вже конкретними діями і ділами. Це означає почати все заново. Умови для цього в нього є: довір'я людей до кінця не розгублене, антиющенківського Майдану Юлії Тимошенко в її сьогоднішній фактичній ролі Наталки Вітренко за всього бажання організувати не вдасться, потрібно лише відмобілізуватися, відійти від образу месії, нав'язаного політтехнологами, і поринути в буденну важку президентську роботу. Він, зрештою, повинен підтвердити, що його слово, кажучи вслід за Северином Наливайком, кріпке, як олово. Пам'ятаючи, однак, що він сам у себе украв дорогоцінних сім місяців президентства на доволі непродуктивні експерименти з оточенням. А що таке оточення, що воно може робити з президентами, Віктор Андрійович знає — хай згадає, що він, будучи прем'єр-міністром, якось говорив мені на цю тему у стінах Верховної Ради...

Іще один урок має винести суспільство з владної кризи. її, цієї кризи, не було б, якби конституційна реформа уже була здійснена. Постійний громадський, парламентський, суспільний контроль, роззосередження, розконцентрація владних повноважень унеможливлюють таке посилення ролі бандерії чи, простіше, свити навколо вищих посадових осіб. Україні гостро, доконечно потрібна європейська модель влади і так само доконечно необхідно відійти від непотично-монархічної моделі, яка існує сьогодні в Україні. Подейкують, Віктору Ющенку остання дуже подобається. Але він на власному прикладі переконався, які небезпеки вона у собі таїть. Небезпеки для держави, для народу та й для нього самого. Узурпація влади в одних руках фактично завжди означає владу якогось клану. Клани уже наїлись і закусили Україною досхочу, час це свавілля зупинити і здійснити те, про що я вже не раз писав: повернути Україну її народові. А це можна здійснити тільки після повноцінної конституційної реформи, реформи системи влади від місцевого самоврядування до повного і безумовного верховенства парламентаризму і права в країні. Тоді їй не страшні будуть ніякі бандерії, тоді Україна перестане бути футбольним м'ячем в цинічних іграх політиканів і свит. Поки що ж навіть після всіх відставок вона реально є таким м'ячем, який можна посилати куди кому заманеться.

Хочеться вірити в краще. Зрештою, як казав Нечуй, ніхто собі не ворог, наш Президент, треба думати, теж. І він зуміє взяти уроки з каші, яку сам заварив, але розсьорбувати змусив усю Україну.