Дорогою Кучми

В.Золоторьов,

Контракти,

25.07.05

Конфлікт уряду і парламенту здатний перерости в затяжне протистояння гілок влади і стати першим кроком до авторитаризму.

Сьома сесія парламенту, яка проходила спочатку в "спокійній, дружній атмосфері", несподівано закінчилася скандальними бійками і ще скандальнішим пікіруванням уряду та Верховної Ради. Нагадаю, що Кабінет Міністрів написав парламенту листа, у якому звинуватив його у всіх смертних гріхах. Рада в боргу не залишилася і написала послання у відповідь, у якому попросила Кабмін більше так не робити. Подія обростала емоціями, як снігова куля. Кожен більш-менш значущий політик вважав своїм обов`язком прокоментувати ситуацію й запропонувати своє розв`язання проблеми. Варіанти звучали різні, аж до відставки Кабінету і розпуску парламенту, що, до речі, було б цілком логічно.

Схоже, що епістолярний скандал є вибуховим виявом дедалі зростаючого незадоволення поточною політикою. Протиріччя, що загострилися за півроку правління нової влади, стали очевидними й набули характеру конфлікту. Звісно, за час відпусток скандал утратить гостроту, але конфлікт не зникне. При цьому сам конфлікт, його учасників і зміст описати доволі складно. Це швидше цілий набір конфліктів різного рівня і різної важливості, але те, що весь цей букет набув форми "протистояння гілок влади", є показовим.

Нагадаю, хвороба протистояння була типовою для всіх пострадянських країн і скрізь закінчувалася однаково — поразкою парламенту. Леонід Данилович Кучма зробив у цей процес величезний внесок, намагаючись приборкати законодавчий орган з перших днів свого приходу до влади. Слід зазначити, що боротьба за формальні повноваження була лише частиною, до того ж неголовною, конфлікту гілок влади. Радянський державний механізм виглядав, як матрьошка з представницьких органів, у якій парламент був головним. Виконавча влада у тому вигляді, в якому вона передбачалася радянською моделлю, була прямою похідною від представницької влади кожного рівня. Натомість реальну державну владу мала КПРС, що була своєрідним стрижнем усієї хитромудрої конструкції. З її відходом з відкритої політичної сцени споруда почала тріщати й розвалюватися, ніхто не міг зрозуміти, хто за що відповідає і кому куди бігти у разі чого. Вищий законодавчий орган справді мав повноваження, які жодному парламенту світу навіть не снилися і які виходять далеко за межі принципу розподілу влади. Нагадаю, що Верховна Рада здійснювала у нас грошову емісію і запросто приймала по кілька поправок до Конституції на день. Тому відновлення, точніше, формування нормальної виконавчої влади було цілком актуальним завданням.

Щоправда, за, здавалося б, цілковитої перемоги виконавчої гілки над законодавчою це завдання так і не було вирішено. В Україні досі існує роздвоєння виконавчої влади на прем`єрську і президентську, та й сама вона далека від класичної ієрархії. Крім того, не зайвим буде пригадати й те, що ще на зорі конфлікту Леонід Данилович Кучма зумів відібрати в парламенту частину його основних функцій — законодавчих. Уряд Кучми дістав право видавати декрети, що мають силу закону, але нічого хорошого з цього не вийшло. Де-факто справжній конфлікт гілок влади розгорівся вже після того, як одна з них спробувала у повному обсязі те, що змогла б отримати лише у разі остаточного зникнення іншої. Інакше кажучи, слід припустити, що суттю конфлікту гілок влади була все-таки не боротьба за формальні повноваження.

Не був конфлікт влади і протистоянням між, умовно кажучи, парламентськими і урядовими політекономічними угрупованнями. Більшість цих угруповань зосереджені навколо виконавчої влади, а парламент був полем, на якому вони конкурували між собою, і способом обстоювання своїх інтересів перед виконавчою владою. Вочевидь, суть конфлікту гілок влади можна визначити як наступ держави на парламент, як інститут, що дає можливість зберігати певну політичну та економічну незалежність. Не випадково наприкінці президентства Леоніда Кучми, коли в країні існував режим, близький до авторитарного, жодного конфлікту влади вже не було.

Якщо на епістолярний скандал подивитися з урахуванням цього досвіду, він видасться вельми небезпечним симптомом. Особливо коли пригадати всі супутні обставини. Якщо повірити в те, що Кабмін справді образився на парламент, то слід визнати, що зробив він це даремно. Передусім, вносячи на розгляд проекти законів, що стосуються вступу до СОТ, уряд чудово розумів, з чим має справу. Позиції депутатів і фракцій з цього приводу відомі давно, і якщо вже перед Кабінетом стояло таке термінове завдання ухвалити ці закони, з депутатами мала бути проведена відповідна робота. Понад те, не можна було залишати опозиції жодного політичного козиря, полеміка мала вестися лише в межах проблеми — квоти, мито, протекціонізм і т. ін. Інакше кажучи, не вирішити досі питання сумісників, особливо коли ще свіжа в пам`яті боротьба з цим явищем деяких колишніх опозиціонерів, було просто безглуздо. Кабінет Міністрів відверто провалив роботу, і замість того, щоб зніяковіло піти, в нього вистачає нахабства писати викривальні листи.

Можна не повірити прем`єру і вважати, що основна мета листа Тимошенко лежить у площині виборів. Справді, за збереження 3% бар`єра БЮТ має непогані шанси на проходження в Раду. Як, до речі, і партія Володимира Литвина. Блок, у який пропонує вступити президент, помітно послаблює БЮТ, а відтак і саму Тимошенко. Відбувається це тому, що відтепер парламентська фракція є непорушною одиницею, і вже не має значення, це фракція партії чи партійного блоку, — вихід з неї означає втрату мандата. Таким чином, у разі блокування Тимошенко отримує менше своїх депутатів у спільній фракції і проблему постійного пошуку порозуміння з колегами. Понад те, своя фракція дає можливість брати участь у формуванні уряду на рівні парламентського торгу, а "спільна" передбачає вирішення цих питань всередині фракції. Інакше кажучи, торгуватися з Віктором Андрійовичем у майбутньому парламенті куди зручніше, маючи нехай невелику, але окрему фракцію.

Тимошенко не може заявити президенту, що їй не подобається ідея блокування з таким величезним динозавром, як Наша Україна, і тому удар отримує інший учасник передбачуваного блоку — Володимир Литвин. Заодно Тимошенко списує із себе відповідальність за провали Кабміну на "поганих" депутатів, що дісталися нам з часів "злочинного режиму" Кучми.

Якщо дотримуватися цієї версії і вважати, що метою акції уряду є розв`язання політичних питань, слід визнати, що ситуація ще гірша, ніж у випадку, якщо він всерйоз звинувачує депутатів у тому, що ті не ухвалили пропоновані ним закони. Адже виходить, що, виконуючи заповіти Кучми, Кабмін здійснює підміну одних конфліктів іншими, виставляючи козлом відпущення Верховну Раду. При цьому уряд пішов набагато далі, ніж Кучма за всі десять років свого правління, адже колишній президент докоряв парламенту лише на словах, до офіційних документів справа не доходила. Тут хотілося б зазначити, що жоден парламент за визначенням не може бути самостійним політичним суб`єктом, до якого міг би звертатися з листами Кабінет Міністрів. Парламент, що складається щонайменше з провладної партії та опозиції, за своєю природою не може мати спільного довгострокового інтересу.

Таким чином, гіпотеза, яка пояснює те, що відбувається, може виглядати так. Зникнення авторитарності у виконавчої влади призвело до того, що політекономічні групи знову усвідомили свої інтереси й перестали соромитися їх висловлювати і навіть обстоювати. Ця ситуація незвична для нової влади, яка зросла і змужніла в епоху Кучми і якій відомий лише певний набір прийомів розв`язання політичних проблем. Одним із цих прийомів є експлуатація легенди про протистояння гілок влади, чим, власне кажучи, і є лист уряду до депутатів. Використання цього прийому небезневинне, адже конфлікт влади можна вирішити лише двома способами — інституціональними змінами, тобто наданням гілкам влади властивих їм функцій і повноважень, або поверненням до авторитаризму. Перший спосіб набагато кращий, але ним у нас ніхто не бажає користуватися. Показово, що навіть формального приводу для "наїздів" на парламент не існувало б, якби в країні було реалізовано політреформу і уряд залежав від більшості. У такому разі всі урядові ініціативи проходили б через залу Верховної Ради "автоматом", а якби не проходили, то це означало б відставку Кабінету. Звинувачувати парламент у тому, що він чогось не прийняв, і при цьому відкрито виступати проти політичної реформи, яка й покликана раз і назавжди усунути таку-можливість, означає як мінімум лицемірити.