Що непокоїть українців

Ігор ЗАВОРОТНИЙ,

Сільські вісті,

21.07.05

А поки що український народ і обрана ним влада продовжують існувати незалежно одне від одного. Небезпечна ситуація.

Чимало інститутів та центрів соціологічних досліджень із гучними назвами бралися дати відповідь на це непросте питання. Для вирішення задачі залучалася армія дослідників, витрачалися значні кошти. Пригадуєте, яка боротьба точилася між тими центрами та інститутами під час торішніх президентських виборів? Як керівники цих державних і недержавних установ наполегливо переконували український електорат у високому власному професіоналізмові та абсолютній точності отриманих ними результатів соціологічних досліджень? Я теж вирішив з’ясувати, як і чим живуть українці в оновленій, так би мовити, Україні. Тільки пішов значно простішим шляхом, бо саме життя мені допомогло.

Виконуючи журналістські обов’язки, мені доводиться багато подорожувати, зокрема електричками, котрі курсують за маршрутами Ніжин — Київ і Гребінка — Київ. Щоранку до столиці України прибувають ущерть забиті пасажирами (навіть у тамбурах ніколи не буває вільних місць) електропоїзди, виготовлені ще за радянських часів. Користуються цим видом транспорту, як правило, ті, кому поталанило знайти бодай якусь роботу в Києві, а також студенти, селяни та ін. Майже всі мої супутники однаково вбого вдягнені, в усіх однаково стомлений вигляд і сумні очі. Здебільшого це жителі Полтавської, Черкаської, Сумської, Чернігівської та Київської областей. Різні за віком, статтю і заняттями, вони мають одну спільну ознаку — майже всі вони українці, тобто представники титульної нації, об’єднані безправ’ям і злиденним існуванням на рідній землі. У той же час вони є найкращим, найоб’єктивнішим джерелом інформації. Їх треба тільки вміти слухати, а головне — розуміти. Гадаю, мені це вдалося.

Серед моїх супутників особливо вирізняються селяни. Від постійної роботи під пекучим сонцем та дощем їхній одяг практично втратив свій колір, але ввібрав у себе пахощі землі і всього того, що на ній вирощено. Дивлячись на їхні руки, доводиться ховати власні: через відчуття сорому перед цими працьовитими, надзвичайно вихованими і вкрай невибагливими людьми. Біля них завжди стоять мішки з картоплею, кошики з цибулею, кропом, щавлем, петрушкою та іншою сільськогосподарською продукцією, яку вони везуть продавати на столичних базарах.

Отже, що турбує цих людей, чим вони живуть і чого прагнуть?

Перш за все, мушу сказати, що вже давно відійшли у минуле запеклі суперечки, які, здавалося б, ще зовсім недавно точилися між прихильниками Віктора Ющенка та Віктора Януковича. Не відчувши ніяких суттєвих змін у державі і власному становищі, лишившись однаково ошуканими, колишні супротивники змушені тепер примиритися. Безробіття, злидні, безправ’я та відсторонення від участі у державотворчих процесах знову єднають українців. Сприяють такому єднанню також низький професійний рівень та величезна кількість помилок, допущених тими, хто 2004 року на Майдані запевняв людей, що знає, як поліпшити їхнє становище. На жаль, сьогодні усе менше чути позитивних відгуків на адресу нової влади.

Найбільше ж, як з’ясувалося, турбує українців стан боротьби зі злочинністю, розпочати яку палко обіцяли лідери помаранчевої революції. Громадян цікавить, коли ж нарешті ця боротьба з розряду гасел перейде у практичну реалізацію? Адже злочинність, за словами людей, не тільки досі не приборкана, а навпаки, активізує свою діяльність, змінивши лише тактику. Дедалі більше нахабніють ті, кому Віктор Ющенко пообіцяв не переглядати законність приватизованої ними у 90-х роках народної власності. Але ж український народ, ошуканий «прихватизаторами», нічого їм не пробачив на відміну від Президента. Отже, правовий безлад і нездатність (чи небажання) протистояти організованій злочинності — це те, що найбільше непокоїть рядових українців сьогодні.

Немає меж людському обуренню, коли розповідають, як нова влада, відмежувавшися від своїх виборців товстими стінами урядових будівель та армією охоронців, ніяк не реагує на звернення, в яких українці засвідчують систематичні порушення своїх конституційних прав чиновниками та інші беззаконня. У зв’язку з цим у людей логічно виникають сумніви: а чи була насправді помаранчева революція, чи це їм тільки здалося?

Додає лою до вогню людського невдоволення і так звана кадрова політика, яка вже не витримує жодної критики взагалі. Ніхто з простих людей не може збагнути, чим же керуються Віктор Ющенко та його найближче оточення, залишаючи на відповідальних державних посадах представників старої влади? А за якими критеріями призначаються нові, так би мовити, керівники, які не тільки не знають, чим живе український народ, але й не хочуть цього знати. Цікаво, з чим же «нашоукраїнці» збираються йти на парламентські вибори 2006 року? Невже гадають, що громадяни й цього разу бездумно підтримають їх?

А почули б наші урядовці, яку поінформованість і мудрість виявляють безробітні робітники і безземельні селяни, коли висловлюються стосовно стану нашої економіки. Вони, між іншим, національні інтереси ставлять вище від зовні привабливих пропозицій так званого цивілізованого світу. Українців мало цікавить, чи приймуть Україну до НАТО, СОТ, ЄС та ЄЕП, їх більше турбує, коли вони нарешті стануть господарями на своїй землі, яка сьогодні звузилася до розмірів і меж присадибних ділянок. Інша ж частина української території залишається, як відомо, поки що чужою як для селян, так і для інших категорій трудового люду. Адже ні для кого не є таємницею: і земля, і велика частка українських промислових підприємств сьогодні в руках неукраїнців. Селян і робітників також цікавить, чому це нова влада приділяє таку велику увагу працівникам бюджетної сфери, постійно підвищуючи їм заробітну платню? А коли ж вона повернеться обличчям до народних мас? Чи, може, наші зверхники, плазуючи перед Заходом, готують собі плацдарм для відступу? Чого доброго, як кажуть люди, чкурнуть собі після виборів 2006 року, кинувши напризволяще Україну з усіма її проблемами.

На жаль, сьогодні, за свідченням простих українців, урядовці добре дбають про простий люд лише на словах. Було б краще, якби вони ще й жили життям народу. Проїхали б хоч раз у електричці та почули б на власні вуха, що говорять про них та про стан справ у державі, то, можливо, тоді б менше нарікали на труднощі, які лишила їм стара влада, а спільно з народом намагалися долати їх.