Мізерніємо, хлопці?

Іван БОКИЙ, народний депутат України,

Сільські вісті,

21.07.05

Відомий анекдот радянських часів дуже добре передає здрібніння номенклатури найвищого владного ешелону. Зустрічаються два професори Академії суспільних наук при ЦК КПРС і намагаються пригадати, хто кого змінював на посту міністра культури (з урахуванням Наркомосу, який, як відомо, «поглинав» і мистецьку сферу). І ось якого вигляду набрала ця їхня розмова. «На чиє місце сів Демічев?» — «Фурцевої». — «А вона?» — «Михайлова, комсомольського вождя, що, кажуть, згорів на актрисах і поїхав спокутувати гріхи послом в Індонезію». — «Михайлов, здається, сів на місце партизана і цілинника Пономаренка?» — «Так, так». — «А Пономаренко ж на чиєму місці був?» — «Та ж Александрова, філософа, що з чужого списував — сам Сталін його спіймав на плагіаті, а потім на жінках попався». — «Ти диви, мода в культурі така чи що — на жінках горіти? А Александров же на чиєму місці був?» — «Храпченка». — «А Храпченко?» — «Здається, Потьомкіна». — «А Потьомкін?» — «Бог його знає, це ж були якраз роки репресій, там керував хто під руку потрапляв». — «Ну, а перед цим?» — «Та хто ж — Бубнов, відомо». — «А перед ним хто?» — «Луначарський, батечку». — «А він на чиєму місці?» — «Луначарський був на своєму місці!»

Може б, і не згадав цієї коронної фрази з анекдоту про радянських міністрів культури, якби не події останніх днів. Ні, я не про нинішнього українського міністра культури — вона точно на своєму місці, все ж таки кума коронованого Президента і некоронованого Прем’єра, а це вам не якийсь Луначарський з головою-енциклопедією і світоглядом, що вмістив цілий світ. Пані Білозір до нашого випадку не має ніякого відношення, залишимо її в спокої. Ми — про Романа Безсмертного, котрий став героєм дня навиворіт.

Історія вже всім скрипить на зубах, хоча зовсім свіжа. Уродженець села Мотижин Макарівського району на Київщині і водночас віце-прем’єр з адміністративно-територіальної реформи, Роман Безсмертний вирішив ощасливити земляків і приїхав агітувати їх у Макарів за своє дітище. Своє дітище — може, й не дуже точно сказано, бо реформа все-таки не його, він просто до неї приставлений Президентом. Колишній і ще недавній сільський учитель історії взявся доводити краянам, яку нову, багату для них історію започинає новий переділ на громади і райони. Люди слухали і на вус мотали: ага, так це он скільки шкіл закриється, он скільки лікарень згасне, он скільки сільрад випарується, і це, виходить, благо?! Вони вже пережили і неперспективні села, і укрупнення колгоспів, сільрад та районів, і кожного разу то була катастрофа. Село без школи — зникле село. Не особливо шануючи вибір Президента, земляки показали віце-прем’єрові на двері. Мовляв, реформуй самого себе, а ми якось поживемо без нових переділів. А захочете піти по нас силою — кістьми ляжемо, а себе захистимо. Щоб до нових віників пам’ятали, як проти людей іти.

Розгніваний пан віце по-школярськи кинув землякам: «Ну, якщо так, то сьогодні ж подаю у відставку. Але якщо Президент її не прийме, то ми до цієї розмови ще повернемося». Правда, потім він списав усе на підступи номенклатури проти Президента, але то вже говорив не віце-прем’єр, а історик, котрий знає що то таке — тридцять сьомий.

Пан Безсмертний знав, що казав. Звісно ж, не вистачало ще, щоб Президент прийняв відставку головного реформатора. Прем’єр порадила йому не гарячкувати. Права рука Ющенка і його ж двічі кум Петро Порошенко взагалі заявив, що Роман Петрович на своєму місці. Новий Луначарський тобто. Це треба розуміти так, що куцому зовсім недалеко до зайця. І це означає, що хто б там і де не збирався кістьми полягти, реформа все одно буде. А чим же ще прославитись, вибачайте? Накажете, може, ще краще життя дати? Дамо реформу — її і їжте, смокчіть, нею насолоджуйтесь і нею нас славте!

Воно, звичайно, не тільки в реформі річ. Весь секрет у тому, що Роман Безсмертний ще й голова ради партії «Наша Україна». Найзатятіший донедавна кучміст за кучмівською схемою і з використанням адмінресурсу з потроєною кучмівською енергією і за кучмівською методою вибудовує нині партію Віктора Ющенка. Позбавити його поста віце-прем’єра — означає забрати у нього, головного партійного зодчого, важелі впливу на губернаторів і міністрів. То на Юрія Луценка Президент може покрикувати, що «до Мороза бігає» (на збори соціалістів з органів виконавчої влади — міністрові туди ходити, виявляється, зась), хоч Луценко на сесії уже до своєї фракції не підходить, а до себе самого і своєї партії Віктор Андрійович ревнувати Романа Петровича не буде. А що не зумів загітувати рідні Макарів і Мотижин, так хай агітує всю Україну. Нерідні, може, й послухають.

Ну, а сама реформа... Дивно якось виходить: рвемося на всіх парах у Європу, а хочеться повернутися до часів царської Росії з волостями і повітами. У демократичній Європі так кортить створити щось схоже на уламок дореволюційної монархії. Щось би нове вигадати, але де взяти енциклопедистів луначарських, коли довкола самі безсмертні, здатні хіба що йти по чужих слідах — чи в партійному, чи в державному будівництві. Та ще яких слідах!

Мізерніємо, хлопці? Так недовго й до рівня Журавського скотитись. Чули, подав голос, щоб соціалістів із виконавчої влади вигнали? Нагадує про себе, щоб не забули, хоча навряд чи хтось пам’ятає, що такий колись був чи є. Якщо не чули такого, нагадаю: це той, що колись Тичину з п’єдесталу генія знімав. Дрібноті завжди заважає велике.