Невже лікарю Поліщуку це байдуже?

Леонід ПОКРИШКА, головний лікар Луганської обласної лікарні № 2,

2000,

01.07.05

Відкритий лист головному редактору газети «Ваше здоров'я» М. П. Бернику

Копія: редакція газети «2000»

Вельмишановний Миколо Петровичу!

Співпрацюючи з Вашою газетою, читаючи її від першої до останньої сторінки, усвідомлюючи, що Вам нині також непросто, водночас здається мені, що редакція стала відходити від основного девізу усіх незалежних журналістів: «Або усе, або нічого» й почала підтримувати точку зору Міністерства охорони здоров'я на чолі з щирим борцем із застарілою системою охорони здоров'я заради нової, у нас незнаної.

І усе б нічого (стільки тих реформ було за нашої пам'яті), коли б дії міністра не носили такий (як би сказати, аби не вживати слово «агресивний»), скажімо, наполегливий характер.

Але і це ще нічого.

Читаю в №9 «ВЗ» в статті Н. Данюк «В охороні здоров'я — як на фронті» про прес-конференцію, проведену міністром охорони здоров'я 24 травня 2005 р. Тональність, коментарі з приводу подій в Закарпатті мене приголомшили!

Враження таке, що то не лікар говорив, оскільки забув і про деонтологію, і про лікарську етику. Людина найвищого статусу в медицині побудувала речення так, неначе вона знаходиться на нищому щаблі культурного розвитку: «... у нього (нардепа Шуфрича. — Авт.) ознаки старої травми лобних часток мозку (мабуть, це натяк на те, що у народного депутата не все гаразд із здоровим глуздом. — Авт.)... як нейрохірург я можу це стверджувати цілком достовірно (проте в лікарському середовищі відомо, що достовірно в таких випадках лікар незалежно від посади може щось стверджувати лише тоді, коли висновки робить спеціальна комісія — ЛКК чи консиліум і бажано за участю того, хто це доводить. — Авт.)... Ця людина (колишній голова облдержадміністрації Різак. — Авт.) кричала як різана, коли її всього-на-всього відковували від ліжка... крик призводить до гіпертонічного кризу (але як ще може поводитися в такій ситуації людина, коли спеціальними кусачками перекушують на тобі металеві наручники? Мабуть, було страшно і боляче, добре, що кістки не потрощили. Це новина для терапевтів, що крик сприяє гіпертонічному кризу, адже всі знають, що стрес, біль, викид адреналіну, глюкокортикоїдів призводить до різкого підвищення артеріального тиску, до коронарної хвороби, її гострої стадії, яка часто закінчується фатально. — Авт.)».

Після таких слів що повинна думати про міністра медична (і не тільки) громада? Невже лікарю Поліщуку це байдуже? А тут ще проблема з Охматдитом. Я співчуваю гендиректору цієї установи і вірю його словам, коли він каже, що, без сумніву, через незгоду з позицією міністерства до нього з перевірками прийшла комісія. Я особисто через це проходив неодноразово.

Мене дивує, чому медична газета не пише, що наш міністр ще й порушує закон про статус народного депутата, будучи водночас і міністром, і нардепом? Невже обидві посади настільки нескладні, що можна впоратися з роботою на них без побоювання за її неналежне виконання? Тоді чому, завітавши до лікарень з перевірками, контролери КРУ насамперед перевіряють сумісництво? Я не заздрю тому головному лікарю, у якого знайдуть, що хтось працює більше, ніж на півтори ставки: адміністративне покарання гарантоване. Мабуть, слова, повторювані з часів Риму, ще довго будуть актуальними: «Що можна богам...»

Часто чую, який наш міністр хороший спеціаліст-нейрохірург, до того ж нещодавно про це читав у «2000» в статті одного щирого його прихильника.

Добре, коли ми маємо кваліфікованого спеціаліста, який допомагає хворим. Але ніхто з медичної громадськості сьогодні нічого втішного для міністра, оцінюючи його як людину чи як організатора охорони здоров'я (через те, що ним була прийнята низка необачних рішень, в тому числі усім відомий наказ №81, дію якого призупинив суд), сказати не може. А якщо так, то, мабуть, варто йому віддати перевагу практичній медицині чи політиці? А з проблемами в сфері охорони здоров'я впорається той, кого поважають медпрацівники. Тих, кого не можна замінити, немає.

Але я не вірю, що це трапиться. Самостійно міністр нікуди не піде, тому що не для того він приходив, щоб так просто залишити посаду, а медична громадськість, як завжди, промовчить. Тоді для чого я усе це написав?

З однією метою — щоб люди знали.

Колись Ален Далес записав у своєму щоденнику: «Аби щось в ідеології політичних супротивників змінити, потрібен час, але якщо його немає — кажи правду, і цей час прийде швидше».