Камо грядеші, пані мас-медіа?

Б.Грищук,

Літературна Україна,

31.03.05

Журналістика, з одного боку, отримала нібито безмежну свободу слова, а з другого — ця колишня "дворянка" обернулася в жебрачку на паперті: "Подайте, Христа ради, панове! Подайте мас-медіа, бо я також хочу їсти! Я ж не винна, що втрапила у таку залежність од вас!".

Автор свідомий того, що цей матеріал ніби й не для літературної газети. Але, з іншого боку, скільки нині письменників працює в редакціях газет, на радіо та телебаченні? Не помилюся, коли скажу: кожний третій — член НСПУ! В штаті або поза штатом...

І ще одне слід зауважити: цю статтю я написав понад рік тому, але у місцевих мас-медіа, яким я пропонував матеріал, мені було сказано: "Вибачай та голоблі завертай. Ти що, хочеш нас із торбами по світу пустити?"

Спершу мені хотілося написати — "мадам мас-медіа", але подумав: навіщо, крім старослов`янського словосполучення ("камо грядеші" означає "куди йдеш"), крім імпортного "мас-медіа" (тобто "засоби масової інформації"), вживати ще й французьке "мадам"?

Хоч, якщо вже на те пішло, то й "пані" тут ні до чого. Бо ж яка вона "пані"? Скажімо, газета — один із цих "засобів".

Так, зовсім недавно газети (радіо, телебачення) були своєрідними володарками людських душ. І взагалі, мас-медіа ще донедавна вважалися "четвертою владою" (після влади законодавчої, виконавчої, судової).

А що ж маємо тепер?

Внаслідок того, що держава залишила майже всі засоби масової інформації без будь-яких засобів існування, без будь-якої підтримки (фінансової, матеріальної, моральної), себто покинула мас-медіа напризволяще (мовляв, заробляйте на прожиток самі, виживайте як хочете!), — внаслідок цього журналістика, з одного боку, отримала нібито безмежну свободу слова, а з другого — ця колишня "дворянка" обернулася в жебрачку на паперті: "Подайте, Христа ради, панове! Подайте мас-медіа, бо я також хочу їсти! Я ж не винна, що втрапила у таку залежність од вас!"

У цих трагічних умовах наші журналісти перекваліфікувалися в... колишніх заготовачів сільпо: тільки й того, що мандрують містами й весями та збирають данину (подаяння) у вигляді цукру, яблук, цибулі, сала-м’яса. І прочая, і прочая. Тільки ж якщо сільповці-заготовачі якось там оплачували втілену в товарі людську працю, то газетярська (як і телевізійна, "радійна") братія метикує усе це добути "на халяву", задарма (та ще — аби керівник господарства автомобіль їй заправив бензином на зворотний шлях). А ми, кореспонденти, мовляв, розхвалимо вас за щедре подаяння в якійсь газетній публікації (за що, звісно, отримаємо від вас окрему плату, вже у вигляді грошей за рекламу), або привітаємо з професійним святом чи ювілеєм пісенькою у телеконцерті чи по радіо під сльозливо-зворушливою рубрикою — приміром, "Від серця до серця" чи "Від печінки до селезінки".

Чи не тому місцеві газеті публікації, радіо-, телепередачі стали нецікавими, нудними, суто споживацькими, розрахованими не на масового читача (глядача, слухача), а призначеними тільки тим людям, про яких ідеться в матеріалі, тим, "у кого ми брали цибулю, помідори", тим, хто заплатив нам за рекламу того, як ця цибулька чи ці помідори вирощуються. Тож якщо у телестудії сидить навпроти напівнімого та напівсонного кореспондента керівник якогось КСП, чи фермер, чи директор підприємства, чи бізнесмен, і до зубного глядацького болю розводиться об тім, скільки він давав "органіки" на гектар угідь, в які саме строки сіяв, збирав, або якщо ви, читачу (глядачу), побачите-почуєте, як співбесідник того кореспондента жує "тягомотину" про успіхи підприємства, фірми з необмеженою безвідповідальністю, — якщо все це ви читаєте, чуєте, бачите в газеті, на телеекрані чи по обласному радіо, то так і знайте, люди добрі: за цей "матер`ял" заплачені гроші, "відпущено" цибулю, борошно, сир, фарбу, цеглу, накрито скатерть-само-бранку та налито добру чарку кореспондентам, заправлено "на зворотний посошок" і їх, і редакційне авто й ще бозна-що зроблено з метою реклами та вдоволення фізіологічних потреб кореспондентів-прохачів...

То, скажіть мені, про яку творчість, про який "вогонь в одежі слова" в таких умовах говорити! Яка вже там творчість, коли не думаєш, як би то глибше й цікавіше розкрити тему, віднайти оте єдине, неповторне творче СЛОВО, а тільки в гонитві за заробітком прагнеш: скоріше б дописати "лівою ногою" та й братися за інший об`єкт заробітку, випередити колегу, відвоювати в нього газетну площу, радіо-, телеефір, більше від колеги втовкти жаданих гривень, адже за кожну таку публікацію (передачу) журналісти отримують до 20 відсотків рекламних грошей. (Знаю, що кажу, бо сам свого часу очолював головну обласну газету).

І, хоч як це дивно, редактори засобів масової інформації вітають саме ось такий підхід до справи, всіляко заохочують пишучу братію до ось такого "методу" заробітку та ще й ставлять писарчуків-заробітчан у приклад тим журналістам, які справді працюють творчо, небайдужо, піднімають проблеми, що дуже хвилюють суспільство — одне слово, живуть і пишуть "на нерві". І... нічого за це не мають. Крім копійчаного гонорару. Солідні ж премії заробляють усе ті ж писарчуки, ті, хто, як вважає редактор, приносять найбільшу користь, бо вони, мовляв, "працюють на добробут редакції". (Один із редакторів казав таке: "Ставай на коліна, вмовляй грошодавця як хочеш, руку цілуй, носки черевиків облизуй, а щоби був платний матеріал!").

А хто нині у першу чергу отримує звання заслужених журналістів, дипломи "Золоте перо"? Оті звання та дипломи нині анічогісінько не варті, абсолютно девальвовані. Бо отримують їх ті ж енергійні та малограмотні заробітчани, які пишуть "залізна дорога" замість "залізниця"!

Таким ось чином зі сторінок газет, із ефіру, з телепрограм щезає те, задля чого, власне, й створені мас-медіа. Щезає покликання журналіста як такого. Зникає почуття відповідальності кореспондента за написане. Зникає гордість за свою професію. Бо журналіст уже став споживачем. Він уже засвоїв головний закон цього споживача: що більше друкованої продукції — то більше грошей припливе тобі й редакції. Чим гірше написано — тим краще, скоріше, вигідніше. І ще одна вельми важлива обставина випливає з отакого підходу до справи: як же згодом, коли виникне потреба, критикуватимемо в газеті чи на радіо керівника трудового колективу, від якого ми торік щось мали! Як же критикувати голову енного КСП, ми ж у нього брали безкоштовно гречані крупи! Він же нас так щедро частував! Унаслідок цього в редакціях, бажають вони того чи ні, з`являється довжелезний "список недоторканих", людей, на яких годі кому-небудь скаржитися, писати критичні статті, навіть штатному (а тим більше - позаштатному) кореспондентові. Бо подібної статті ніхто не надрукує, не пустить і на поріг редакції.

І який же підрозділ за таких обставин вважається провідним у редакції — відділ економіки? державного будівництва? соціальних питань? національного відродження? культури?

Ні, ні і ще раз — ні! Провідним вважається один підрозділ: бухгалтерія. Ну й, звісно, відділ оголошень та реклами. Тобто — не названі вище відділи, задля яких і має існувати періодичне видання, задля яких юно, власне, й створене, завдяки яким воно й живе (має жити!), задля якого й працює творчий журналістський колектив (має працювати!), а, повторюю, — бухгалтерія, ота кімната, в яку й стікаються доходи за рекламу, за всі оті нездарні хвалебні публікації, за куплену кимось газетну площу для тих публікацій — статей, нарисів, репортажів і навіть... віршів! Певна річ — бездарних. Бухгалтерія, отже, найдорожчий, наймиліший, найулюбленіший підрозділ редакції!

Бухгалтерію, звісно, завжди шанують, так було за всіх часів, у всіх народів. Але коли вона, обертаючись на якогось редакційного монстра, примушує увесь редакційний колектив працювати тільки на неї, а не на газету, радіо, телебачення, коли вона стає водночас ідолом, дияволом і богом, самоціллю, основою основ, святая святих, коли вона розбещує нездарних, зате пробивних, рекламних ділків-борзо-писців і, разом з тим, позбавляє заробітку справді талановитих, вдумливих, але непробивних кореспондентів, то... Ви зрозуміли суть, шановний читачу. Так-так, відбувається ганебна підміна понять. Усе ставиться з ніг на голову. Те, що вважалося білим, — стає чорним. І навпаки. Щезає журналістська безкорисливість, справедливість, чесність. Дискредитується високе звання та покликання журналіста, і навіть коли припустити, що описана мною практика колись і припиниться, то такий журналіст (письменник) уже ніколи не зможе вернутися на круги своя! Він уже уражений вірусом наживи, він уже

втрачений для суспільства, знищений як журналіст. Бо він призвичаївся "качати" гроші з повітря, він уже звик, що редакція перетворена достоту на товариство з обмеженою відповідальністю, придаток до власної бухгалтерії.

(У цьому зв`язку мені пригадується публікація в "Известиях" сорокарічної давності. Суть її така. Десь на Уралі кореспондент газети розкопав дивовижний факт: на якомусь відкритому руднику працювали крокуючі екскаватори, робітники вантажили сировину на самоскиди, ті самоскиди везли сировину до залізниці, там руду засипали у вагони і відвозили до міста, де був мартен і завод крокуючих екскаваторів, а звідти уже готову продукцію екскаватори вагонами доправляли в ту саму відкриту копальню. І все. Замкнутий цикл. І так тривало кілька років, машиністи отримували солідну зарплату, виробники екскаваторів — також, справно працювали бухгалтерії заводу і рудника, фіксуючи щомісячне перевиконання планів. Директори обидвох підприємств, звісно ж, знали про це, отримували фантастичні премії, надбавки і навіть урядові нагороди!).

Але повернімося до нашої теми.

Які ж наслідки чекають періодичне видання, що, забувши про своїх читачів, про долю держави, істинну свободу слова, переслідує лише одну-єдину мету, вузьку, егоїстичну, хоч ніби й цілком умотивовану, зрозумілу: немає грошей, мусимо ж за щось жити, мовляв? Куди юно, це видання, котиться? Камо грядеші?

А "грядеші" воно до власної катастрофи. До неодмінного банкрутства. Рано чи пізно, але саме це чекає його там, у кінці тунелю, де мав би світитися кволий вогник надії. Незалежно від того, який тираж має нині отаке видання, мізерний чи цілком пристойний. Такий же фінал чекає і радіо, і телебачення (місцеве), яких ніхто не слухає, ніхто не дивиться.

...Чи треба говорити, що я довго вагався, перш ніж запропонувати комусь до друку цей матеріал. По-перше, вважав, що це не зовсім етично — піддавати критиці власних колег, плювати в криницю, з якої ще не раз доведеться пити. По-друге, сильно сумнівався, що будь-яке видання візьме цю статтю до друку. По-третє, вже написавши матеріал, подумав: на дідька воно тобі, дядьку, треба!.. Тому я кинув оцю свою писанину в шухляду та й... забув про неї. І лише оце тепер, через рік із гаком, випадково натрапив на свої гіркі нотатки. Сів, перечитав ще раз, дописав дещо. І вирішив: нехай ображаються колеги. Нехай. Але якщо вони ще не втратили бажання займатися "чистою" журналістикою, ще прагнуть гордитися власною професією... тоді вони зрозуміють, що стаття моя написана в їхніх інтересах! Не шкурних, а творчих. Можливо, ця публікація наверне колег до роздумів про стан справ у важливій сфері людської діяльності, якою і є журналістика як така. Бо описаний вище "беспредел" безконечно тривати не може. Все одно колись настане край заробітчанству в засобах масової інформації, рано чи пізно читачі збагнуть, "камо грядеші" наша журналістика.

І тому — шановні юнаки та дівчата (це я маю на увазі письменників, у тім числі й пенсіонерів, які працюють у засобах масової інформації)! Будьте ласкаві, відгукніться в "ЛУ" на мою статтю. Якщо я не маю рації, то розгроміть мої міркування, викладіть свої. А до тих юнаків та дівчат, які працюють безпосередньо в "Літературній України", у мене такого роду пропозиція. Цими днями віце-прем`єр з гуманітарних питань Микола Томенко на всю Україну заявив, що уряд має намір скоротити державні газети як такі, що не виправдовують власного призначення. Вони, мовляв, неперспективні.

Десь ми це слово вже чули — неперспективні. Але ж і в селі, і в газеті працюють люди! От і хотілося б, аби на моє "камо грядеші" відгукнувся і віце-прем`єр. Чи у вигляді власної статті, чи в інтерв`ю журналісту "ЛУ", яке б той журналіст узяв у Миколи Томенка. Якщо це, звичайно, можливо. Якщо моя пропозиція не буде розцінена фразеологізмом "от куди метнув!"

Хоч, власне кажучи, "метнув" я в той город, за який і покликаний відповідати віце-прем`єр.