Правда нікому не завдає кривди

І.Бокий, народний депутат України,

Сільські вісті,

01.03.05

Навколо четвергового інтерв’ю Олександра Мороза «Сільським вістям»

Опубліковане минулого четверга в «Сільських вістях» інтерв’ю Олександра Мороза «Справа Гонгадзе як дзеркало української влади», як і треба було сподіватися, наробило шелесту. Поза увагою коментаторів чомусь залишилися ключові моменти того, про що говорив Мороз, зокрема про «найбільше питання до слідства» — «чому затягується повторна експертиза записів Мельниченка» і «чому прокуратура не звертається за результатами експертизи записів, котрі провели спеціалісти американського ФБР», обурення Олександра Олександровича словами генпрокурора Піскуна, що необхідності у повторній експертизі він не бачить. Зате всі вхопилися за твердження, що записи Мельниченка — «скриня Пандори української політики», яка, крім справи Гонгадзе, містить дані з багатьох незаконних «операцій старої влади», та про те, що «оприлюднення цих записів побоюються дуже багато, в тому числі й ті, хто входить нині в оточення Ющенка».

Одна річ, коли такі твердження коментують журналісти, не посвячені в тонкощі справи, інша — коли на них відгукуються державні діячі. Президент Віктор Ющенко мало того, що вважає безпідставними заяви Мороза про те, що деякі його соратники нібито не зацікавлені у визнанні достовірності плівок майора Миколи Мельниченка, а й заявив: «Я можу сприйняти це як образу», мовляв, розкриття убивства Георгія Гонгадзе — це для нього справа честі. Звісно, погано, коли Президент ображається. Образа руйнує любов — говорили древні римляни, хоча відомо, що в політиці любові не буває, у ній душу з душею не зливають, отож такі образи — свідчення поганого тону.

Ніхто, зокрема й Олександр Мороз, не сумнівається в щирості намірів нового Президента довести справу з розслідуванням убивства Георгія Гонгадзе до кінця. Ющенко перед Європою виставив цю справу як заставу не тільки честі України, а й своєї честі, і це належно оцінено як у нас, так і в світі. Хтось явно докинув хмизу у жар президентської образи, бо, якби він уважно прочитав текст інтерв’ю, то помітив би, що Мороз розширив контекст справи Гонгадзе до справи режиму Кучми, який перетворив Україну у кримінальну зону, і у зв’язку з цим назвав ряд імен соратників Ющенка, котрі є фігурантами чи учасниками розмов у кабінеті Кучми, причому розмов далеко не безвинних, яких не спишеш звичним ющенківським: забудемо, що було, почнемо з чистого аркуша.

Показовою в цьому сенсі стала реакція президентського держсекретаря Олександра Зінченка, котрий порадив Морозові не брати на себе роль судді і довести його, Зінченка, участь у справі Гонгадзе документально. Але до убивства Гонгадзе ні Мороз, ні хтось інший Зінченка не «шив», йшлося лише про «міру відповідальності за сказане у кабінеті Кучми». А що говорив Зінченко у кабінеті Кучми, із записів Мельниченка та ще з кількох джерел добре відомо, повний текст розмови в Інтернеті опубліковано. Якщо коротко — це нацьковування Кучми на «Сільські вісті», поради «довести до кінця» їх задушення «економічними методами», наставляння, як нахиляти до служіння режиму популярних журналістів. Це робилося якраз тоді, коли прем’єр-міністр Ющенко — свідчу! — робив спроби умовити Кучму не закривати «Сільські вісті». Зінченко наставляв Кучму у ранзі першого заступника голови СДПУ(О) і голови парламентського комітету (притишіть емоції) зі свободи слова. Відтоді Олександр Олексійович жодним словом ніде публічно не покаявся, навпаки, закривав рота авторові цих рядків, коли я з трибуни сесії нагадав про ту розмову. А що, як йому, сьогодні правій руці Ющенка, захочеться реанімувати методи, які він пропонував неповні п’ять років тому Кучмі? А він же, даруйте, права рука не абстрактної лівої ноги, а Президента! Час таких речей не скасовує.

Мав право нагадати про це Олександр Мороз? Не тільки право, а й громадянське сумління підказало йому обов’язок нагадати, що суспільство вправі сьогодні запитати з усіх, хто був і залишається при владі, про минулі гріхи, щоб ці гріхи не ожили в Україні і не осквернили духу і суті того, що започав Майдан. Якщо за таке ображатися, то що, маємо знову говорити манівцями?

Правда нікому не завдає кривди, якщо людина готова дати полегкість совісті, розважити серце. Ніхто нікого не рокує на жертву, тим більше, що правда, як олива, уже наверх вийшла, але й повернути суспільство до часів, коли за добрий тон вважалося не дмухати проти вітру і проти гори піском не сипати, уже не вдасться.

І така загострена реакція на сказане Морозом в інтерв’ю «Сільським вістям» тільки нагадує: наші зверхники — як і всі ми, вихідці з минулого — ще не навчилися сприймати критику як допомогу, як голос суспільства, отож небезпека реанімації кучмівщини у її звироднілих виявах зберігається. Це треба казати без підхідців, так, як воно є. В надії, що всі ми проходимо школу демократії, включно з Президентом, і зуміємо перейти від образ до надолужування демократичних підходів ділом. Сподіваюся, що хоч у цьому Віктор Андрійович не відчує прихованої кривди.

А щодо справи з розслідуванням убивства Георгія Гонгадзе, то тут самих обіцянок і доручень Президента замало. Олександр Мороз своїм інтерв’ю якраз і хотів підштовхнути Генпрокуратуру до діла і цим допомогти виконати дане Ющенком слово Європі. Ніхто, зрозуміло, не агітує слідство летіти ковбасою чи пускати його, як камінь з пращі, на невинних. Однак ось уже п’ятий рік слідство рухається, як у приказці: як поїхав в об’їзд, то буде і на обід, а як навпрошки, то увечері. Зрозуміло, чому так було за Кучми. А чому зараз — той же Савка, та на других санках? Створюється враження, що Юрій Луценко з його «непрофесійністю» просунувся набагато далі від Піскуна з його багатим слідчим стажем. Якщо слухати його інтерв’ю, якщо знайомитись із матеріалами, які надає Генпрокуратура слідчій парламентській комісії, — так і вчора куліш, і сьогодні куліш. Зроблено з заячий хвіст, і при цьому для Піскуна плівки Мельниченка — ніщо. Для ФБР — доказ, для нього — ні. Так довго й нудно крутити кучмівську катеринку про недостовірність мельниченківських записів після експертиз ФБР, після даних під присягою свідчень Бориса Олійника, Олександра Турчинова, Тараса Чорновола — як це називається?

Безумовно, плівки — не фетиш, потрібні інші слідчі дії й докази, але хто ж заважає їх сьогодні добувати? Мимоволі спадає на думку чиясь незаінтересованість у доведенні слідства до суду і змичка прокуратури з тими, хто цього не хотів би. Бо ж — вівцю стрижуть, а друга дивиться: і її це жде?

Хіба Мороз сказав щось більше? І хіба це може розглядатися як образа? Одна київська газета дописалася до того, що Мороз, мовляв, наговорив цього у помсту за те, що не став Президентом. Дурнішого і смішнішого й вигадати важко, це можна припустити хіба що у випадку, якщо вважати політику за дитячу гру. Або — якщо носити в собі багато жовчі. Те, однак, що прощається журналістові, для політика згубне. Мороз ніколи не опускався до особистих випадів чи до помсти. Та й за що, даруйте, помщатись? Олександр Олександрович був і залишається у політиці незаперечним моральним авторитетом. Недарма і зараз, коли він не займає ніяких посад у виконавчій владі, до нього звертаються за підтримкою як до найвищого авторитету і рядові українці, і керівники регіонів та великих підприємств, і зарубіжні політики.

Україна йде в політичну Європу, а у неї без Соцінтерну, де представлені глави держав і урядів провідних європейських держав і де Мороз сприймається як незаперечний лідер української лівиці, і без його складової — Соцпартії України дороги нема — це реальність, яку не перебити і з якою доводиться рахуватися. Аніж влаштовувати «дикі танці» навколо абсолютно мирного і абсолютно лояльного, але пройнятого турботою про долю демократії в Україні інтерв’ю, чи не ліпше зайнятися тим, щоб у ній швидше зникали позначені Морозом проблеми? Тим більше, що соціалісти не тільки вказують на них, а й підставляють плече там, де найважче і де ніхто не береться за виполювання суспільного куколю — хай це у приватизації чи на ниві правопорядку, в корумпованій наскрізь освіті чи в занедбаному селі, на роздертому кланами Півдні чи пошматованій ними Донеччині. Власне, так і чинять європейські соціал-демократи і соціалісти як люди відповідальні і чесні перед своїми народами.

Мороз просто нагадав: помаранчева революція минула, але вона має знищити Дракона в кожному з нас. Процес цей непростий: один раз цюкнеш — дерево не впаде. Викорчовувати Дракона в собі найперше мають ті, хто підняв народ на революцію і хто відповідає за народну долю. Марно баламутити душу, краще утихомирити духа образ і братися за діло. Але передовсім мають бути покарані ті, хто леліяв і насаджував в душі українців Дракона страху і переслідувань. Тому справа Гонгадзе є для нинішньої влади дзеркалом, у якому вона має побачити і себе, і суспільство без прикрас. І передовсім у ньому побачить владу народ. Це — непросте випробування, де цінуватимуться не заяви, а діла.

Р. S. У неділю на п’ятому каналі у зв’язку зі справою Гонгадзе народний депутат України першого скликання Валерій Івасюк звинуватив О. Мороза і фракцію соціалістів у тому, що вони, мовляв, не добиваються виконання рішення Європейського суду у Страсбурзі про поновлення М. Мельниченка у виборчому списку СПУ і його депутатство. Пан Валерій, м’яко кажучи, попав пальцем у небо. О. Мороз звертався з цього приводу і у Верховний суд, і в Центральну виборчу комісію, і в Міністерство юстиції, виконавча служба якого і повинна виконати рішення Євросуду. Але і за Кучми, і за Ющенка ці інстанції ні кують ні мелють. Вони ж, зрозуміло, Морозові не підпорядковані. Його ж за його жито ще й побито. Чи не ліпше в цьому випадку апелювати до Президента? У даному разі це дало б певний результат. До речі, Віктор Андрійович добре знає, чому Мельниченко не довіряє долю своїх плівок Піскунові, а знаючи, міг би ефективно допомогти слідству у справі Георгія Гонгадзе. І не тільки... Бо позавчора вже здійснено спробу вбивства одного з важливих свідків у справі Гонгадзе. Він працював якраз у МВС.