Демократія вимагає жертв? Або Роздержавлення преси на честь ненародженої дитини

Л.Болеславів,

Україна плюс політика (№ 1-3, 2005),

30.03.05

Віце-прем`єр із гуманітарних питань Микола Томенко пообіцяв державним ЗМІ скорочення бюджету і роздержавлення в недалекому майбутньому. Альтернатива бюджетному фінансуванню - вчитися виживати самим. Кричали б державні газетярі "ура!" і в повітря оргтехніку кидали, одержуючи остаточну і повну свободу, якби умови для виживання з`явилися одразу після віце-прем`єрової заяви.

Одна з можливостей самостійно заробляти гроші - надходження від реклами - для новачків рятівною соломинкою якщо й стане, то дуже нескоро. Бодай мінімального досвіду у цій царині вони не мають. І найперше тому, що друкованим виданням, які утримуються за рахунок держбюджету, заборонено надавати рекламні послуги. Вже не згадуючи про такі деталі як давно поділений ринок реклами.

Досі на державних харчах ЗМІ пожирувати не вдавалося. Це навіть тоді, коли гроші з бюджету надходили вчасно, а не з двомісячною затримкою, як зазвичай. Середня журналістська зарплатня в районних "вісниках", "кур`єрах" і "голосах" рідко зашкалює за 300 гривень, в обласних вважається престижною, якщо трохи перевищує 500.

Цілком нереальним тепер виглядає вихід у світ лічених україномовних громадсько-політичних видань у російськомовних Харкові чи Криму. Вони чи не найбільше розраховували на підтримку держави, коли до влади у ній прийде нова команда. І не тільки тому, що намагалися об`єктивно висвітлювати її діяльність ще тоді, коли влада була опозицією. Йдеться і про елементарний захист друкованого слова державною мовою там, де її державний статус є суто номінальним. Микола Томенко, до речі, в часи свого головування парламентським комітетом з питань свободи слова та інформації переймався, було, незавидною долею нечисленної української періодики в Україні. Проблема не втратила актуальності, хоч слово "національний" зовсім зникло з лексикону віце-прем`єра.

Разом із тим, пригадується, Микола Володимирович збирався свого часу переглянути на диво сприятливі умови розповсюдження російської преси в Україні. Але поки мовчить. Може, ще руки не дійшли. Але дуже хочеться вірити, що колишніх своїх слів пан Микола не забув.

Натомість не слід, очевидно, забувати і такої суттєвої деталі, що державні друковані ЗМІ - нерідко єдине джерело інформації у глухій провінції. Відтак середньостатистичний пенсіонер, наприклад, віддаленого села на Путильщині Чернівецької області чи Новгород-Сіверщини Чернігівської області, де телевізор така ж рідкість, як Інтернет, має всі шанси залишитися у повному інформаційному вакуумі. Бо кому, крім держави, потрібна "районка" зовсім не густонаселеного району? Вона за визначенням приречена на нерентабельність. Такі газети просто зникнуть.

З іншого боку, демократія вимагає жертв. Чому б такими не стати державним газетам, що слугували "коліщатками й гвинтиками" пропагандистської державної машини? Тиражуючи нудний офіціоз чи замовлену дезу про вчорашню опозицію і взагалі маючи вельми опосередковане відношення до журналістики. Щоправда, в регіонах, які традиційно симпатизують націонал-демократам, місцеві представники опозиції не так вже й рідко виступали на газетних шпальтах і зовсім не всі державні видання поспішали приєднатися до хору медіа-гонителів В. Ющенка чи Ю. Тимошенко. Ті, хто вважає таку поведінку не бозна-якою заслугою, звісно, мають рацію. Хоч і їм не зайве було б запитати будь-якого керівника районної чи обласної газети про передвиборні будні й післявиборні надії. Коли в 2004-му влада погрожувала звільнити за недостатню лояльність, а в 2005-му дає зрозуміти, що роботи може і не бути з суто об`єктивних причин остаточного приходу демократії. Втім якщо не триматися формальних ознак демократії, а її сенсу, то сучасне її значення в соціальному захисті для всіх - в тому числі й тих, що колись були "коліщатками й гвинтиками".