На жаль, влада — навіть після всіх наших Великих стоянь на Майдані — так і не навчилася відділяти зерна від лушпиння. Урядові хлопці настільки захопилися з`ясуванням того, хто з них більш впливовий, і як зберегти преференції для своїх бізнесів у новому бюджеті, що навіть не помітили маленький героїчний спалах п`ятирічної дівчинки.
Маленька харків`янка Настя Овчар здійснила подвиг. Безумовний і шокуючий. Очевидний для суспільства, але не очевидний для влади. У свої п`ять років, опинившись в охопленому полум`ям будинку, вона не тільки не розгубилася і врятувалася, але й винесла з вогню свою дворічну сестричку. І це притому, що дешеве платтячко, яке було того дня на дівчинці, блискавично спалахнуло, оплавилося і киплячою масою буквально просочило всю дитячу шкіру. Але що таке пекельний біль для Насті, якщо у неї в руках була сестричка? Наша юна героїня вибралася з сатаніючого вогню, насилу дісталася до сусідів, передала їм свою сокровенну і дуже перелякану ношу і лише після цього впала без сил. Чому ми називаємо це подвигом? А хіба це потрібно пояснювати? Здавалося б, що дівчинка зробила те, що і мала зробити — врятувалася і врятувала. Але скільки дорослих у подібній ситуації не розгубляться? Одиниці. Адже потрібно було протягом декількох секунд прийняти важливе рішення, точно розрахувати маршрут руху, взяти на руки непідйомну (для дівчинки п`яти років) живу і крихку ношу і пройти багато тяжких кроків у нескінченному вогні і диму. Три ключові слова: секунди, біль і вогонь. Подвиг — це коли ти не замислюєшся над тим, правильно робиш чи ні, і як це оцінять зі сторони. Але при цьому ти готовий пожертвувати найдорожчим заради життя ближнього. Подвиг не можна прогнозувати. Не можна передбачити, як поведеться людина в екстремальній ситуації. Втім, як правило, людина проявляє слабкість і стрімко тікає від подвигу. Тому справжніх героїв так мало серед шести мільярдів землян. Подвиг Насті Овчар тим більше несподіваний, що дівчинці всього п`ять років. Вже зараз можна сказати, що у Насті сильний характер великої людини. І навіть якщо їй не судилося стати в житті видатною особистістю, вона довела, що завжди буде людиною з великої літери.
Але сьогодні нам хочеться говорити про інше. На жаль, влада — навіть після всіх наших Великих стоянь на Майдані — так і не навчилася відділяти зерна від лушпиння. Урядові хлопці настільки захопилися з`ясуванням того, хто з них більш впливовий, і як зберегти преференції для своїх бізнесів у новому бюджеті, що навіть не помітили маленький героїчний спалах п`ятирічної дівчинки. За рідкісним виключенням (благо, що таким є сам Віктор Ющенко), нові урядові мачо поки зовсім не відповідають тим ідеалам, про які мріяли прості люди, які масово вийшли на площі українських міст у листопаді 2004 року. Тоді здавалося, що феноменом Майдана по-справжньому зможуть пройнятися і нові призначенці. На жаль, це не так. А найобразливіше, що обман розкрився майже відразу. Багато з тих, хто потрапив сьогодні у владу, розмірковують старими, кучмівськими категоріями. Їм здається, що влада — це і є справжнє щастя і що проста людина вторинна (вголос, звичайно, про це говорити не можна) по відношенню до влади. Вони (призначенці) так і не зрозуміли, що мільйони простих людей, які вийшли на вулиці, зробили це не заради влади або заміни одних міністрів (неправильних) на інших (правильних). Це було зроблено заради свободи і нової, людської держави, і навіть заради людяного вигляду нової влади. Простим Помаранчевим людям не було ніякого діла до того, якими будуть прізвища того або іншого міністра. Єдине прізвище, яке їх по-справжньому надихало, це було прізвище їх майбутнього нового президента Ющенка. І ці люди нічого не вимагали натомість. Ніяких нагород, їх нагорода — життя в новій країні.
Перший дзвінок, який символізував, що у нас щось не так, прозвучав майже відразу після перемоги Помаранча. Коли почалося нагородження пам`ятними знаками... лідерів (політиків)
Помаранчевої революції. Вже тоді хотілося кричати — хлопці, ви чого? Які нагороди? Адже ви і так вже одержали найголовнішу нагороду — владу, яку для вас відстояв, виграв народ. Адже це не ви, сьогоднішні міністри, були героями в дні Майдана. Там була ваша робота. Народ — весь без виключення — був героєм. Вони витрачали на це свій час, сили, надії і навіть були готові йти на жертви заради вас. Але нагороджувати почали саме лідерів. У нашій історії завжди так (при всіх політичних режимах): боротьба — народу, нагороди — міністрам (новим/старим).
До чого ми все це говоримо? Для того, що нова моральна влада повинна була відразу відгукнутися на біль і страждання Насті Овчар. Але ні — суцільне мовчання. Як явна ознака черствості. Десять днів прості лікарі боролися за життя маленької героїні. Боролися, як могли. Невідомий бізнесмен спробував домовитися з клінікою в американському Бостоні про безкоштовне лікування. А в цей час міністр охорони здоров`я Поліщук — що вже "відзначився" під час свого нерозумного рейду по столичних аптеках — починає якусь дивну гру з усунення бізнесмена-філантропа від участі в проекті з порятунку Насті. Якось кулуарно влада намагається домовитися з... німцями. І через добу той же Поліщук спокійно умиває руки, заявивши, що німці просять дуже багато грошей за операцію. А у нас — в бюджеті — таких грошей немає. І що далі? Чому Поліщук не продовжив наступне: раз немає грошей у держави, хай сама Настя Овчар (або її родичі) збирає їх і платить за своє лікування. Після такої ганебної і нерозумної поведінки властей в нашу історію повернувся бізнесмен і прості
лікарі — вони знову домовилися з американцями, знайшли
чартерний рейс, умовили Бостон прийняти літак і доставили дівчинку в клініку. У нас завжди прості люди — лікарі, бізнесмени, вчителі, рятувальники, міліціонери — роблять набагато більше, ніж держава, і можуть набагато більше.
Скажіть, чим поведінка пана Поліщука відрізняється від поведінки черствих і нерозумних урядовців часів Леоніда Кучми? Адже їх теж потішало легковажне ставлення до життя і долі справжніх героїв із числа простих людей. Звичайно Поліщук — лише один з тих класичних прикладів, які нас завжди переконують, що між словом і ділом — велика прірва. Але ж є й інші. Чому ніхто з багатих політиків і парламентаріїв — з влади або опозиції — не зумів фінансово прийняти участь у долі дівчинки? Чому влада взагалі ніяк не коментувала подвиг Насті Овчар? І лише коли суспільний рух досяг космічних масштабів, держава відгукнулася безглуздою витівкою міністра Поліщука. На цьому крапка. Залишається тільки запитати: хто ще з нинішніх урядовців не одержав нагороди "Героя революції"? Забудьте про реальних героїв Майдана. Забудьте про дівчинку Настю. Поспішайте чіпляти собі ордени...
Территория свободы слова
