КАДРОВІ РОЗЧАРУВАННЯ
АБ0 ЧОМУ УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ НЕ ОТРИМАЛИ
ПОСАД В УРЯДІ
Мирослав Плай,
Нація і держава, (1-21 березня 2005 року),
02.03.05
Люди, які стояли на трибуні, звертаючись до багатолюдного Майдану під час Помаранчевої революції, обіцяли, що відтепер в Україні буде нова кадрова політика, яка унеможливить перебування в керівних кріслах куч місті в, бандитів, злодіїв, корупціонерів, що тепер вимагатиметься високий моральний рівень, патріотизм і професіоналізм.
Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Олександр Зінченко, Петро Порошенко перемогли в боротьбі з попереднім режимом під гаслом чесної влади. Переможцями їх зробив український народ. Цей народ не забув про гасла провідників, насамперед про чесну владу, і тепер він буде надзвичайно прискіпливо відстежувати кожен крок керівництва країни.
Отже, революція відбулася. А головним питанням революції є питання влади, яке розв'язується через кадрову чистку міністерств і відомств від представників реакційного режиму. Що ж ми маємо?
Прем'єр-міністр - Юлія Тимошенко. Чудово, пані Юлія була душею революційного Майдану, і чимало українців хотіли бачити її на посаді голови уряду. Хоча пані Юлія інколи схильна до не зовсім виправданих вчинків та заяв, тому потребує повсякденної конструктивної критики з боку преси. Маючи багато чеснот як економіст, адміністратор, політик, вона не дуже глибоко розуміється на геополітиці, над усе в царині українсько-російських відносин, про що свідчить її стаття в російській газеті „Відомості", де пані Юлія припустилася кількох дошкульних і небезпечних для наших національних інтересів помилок. Не кажучи вже про те, що прем'єр не повинен брати на себе розв'язання питань, які вважаються справою Президента і належать до його компетенції.
Можна погодитися з призначенням керівником секретаріату Президента Олександра Зінченка, який був шефом виборчого штабу Віктора Ющенка.
Напевно, можна пробачити п. Зінченку багаторічне перебування біля керма партії СДПУ(О), причетність до керівництва одіозним у політичному сенсі телеканалом «Інтер». Зрештою, апостол Павло теж колись був Савлом, який переслідував Христа. Жодна людина не може бути позбавлена права на моральне одужання, спокуту, духовне воскресіння. Тим більше, що ще рік тому Зінченко побив глечики зі своїми колишніми «партгеноссен». Проте він уже нині робить крок, що змушує замислитися. Він призначає своїм першим заступником людину, яка до останнього дня Помаранчевої революції залишалася членом політбюро СДПУ(О). Василь Кремень, колишній міністр освіти і науки, чітко і послідовно проводив політику СДПУ(О) в університетах, школах, технікумах, наукових установах. Хто коли чув, щоб пан міністр виступав проти тиску на студентів і викладачів під час виборів 2004 року? Хіба він виступав на захист студентських активістів, яких переслідували СБУ, МВС, прокуратура, оголошуючи терористами, підкидаючи вибухівку, затримуючи і кидаючи за грати за те, що ця молодь підтримувала Ющенка? А може, пан міністр закликав до порядку директорів шкіл, які публічно поширювали серед учителів та учнів наклепницькі «компромати» на Віктора Ющенка? Нехай хтось у середовищі освітян пригадає якісь корисні пропозиції Василя Кременя на ниві народної освіти. Важко пригадати те, чого не було. Хіба що «уроки футболу» на пропозицію Суркіса...
Дивує ще одне призначення. Нічого не можу сказати про професійний рівень нового міністра палива та енергетики Івана Плачкова, хоча це саме він тривалий час керував компанією «Київенерго», яка нагромадила величезні борги, що поставило три райони столиці на межу припинення опалення й енергопостачання. Але скільки вже років дивлюсь і слухаю публічні виступи пана Плачкова, і ще жодного разу не почув від нього бодай одного українського слова. Навіть Азаров намагався, хоч і погано виходило. Призначення на посаду українського міністра громадянина, який демонстративно нехтує державною мовою, руйнує її позиції більше, ніж волання сотень тисяч російських шовіністів. Лідери нової влади дуже охоче розповідають про „мову калинову", про „національне відродження", проте вже призначення Плачкова перекреслює всі ці розмови, бо, як учила нас нова влада ще тоді, коли не була владою: «Не словом, а ділом». А діло - це Плачков.
Наш народ розуміє, що за один день життя на краще не змінюється, і він готовий до випробувань, до непопулярних кроків. Наш народ подарує владі якусь помилку, якусь невдачу, але ніколи не подарує нечесності, нещирості, крутійства. Нинішнє керівництво України має нечуваний в історії держави кредит народної довіри, борони, Боже, його втратити! Народ хоче знати підстави всіх кадрових призначень в центрі та на місцях. Приміром, нещодавно стався конфлікт між міністром юстиції Романом Зваричем та іншими членами Кабінету Міністрів. Коли журналісти попросили пані Тимошенко пояснити ситуацію, вона заявила, що не буде її коментувати. А хто ж буде коментувати такі події в Кабінеті Міністрів, як не голова уряду? І це відкритість, і це прозорість влади?
Дивні речі відбуваються в регіонах. Ще й дотепер перебувають біля керма влади в Одеській області мер Одеси Боделан і голова обласної ради Гриневецький, які брали участь у сепаратистських збіговиськах і виголошували заклики до створення на півдні України „Новоросійського краю". А призначений з Києва новий голова обласної адміністрації соціаліст Цушко запевняє, що буде з цими добродіями співпрацювати. Часом не у справі „Новоросійського краю"? Зовсім не відбулося змін у керівництві Автономної республіки Крим, де голова Ради міністрів Куніцин періодично наслідує колишнього місцевого «президента» Мєшкова і залякує Київ мало не повстанням, якщо хтось у столиці захоче відмовитися від послуг Куніцина. А віце-прем’єр з гуманітарних питань Криму Казарін продовжує відроджувати на півострові сталінізм.
На Дніпропетровську область призначено Касьянова - запеклого кучміста, довірену особу Януковича на виборах. Кажуть, що багатьох кучмістів висуває на посади спікер парламенту Литвин. Це означає, що треба активізувати розслідування справи Гонгадзе і вивчення плівок майора Мельниченка. Кажуть, що там добряче засвітилася людина, голос якої дуже схожий на голос пана Литвина, та й інші фігуранти неодноразово називали це прізвище.
Судячи з того, що лідер соціалістів Мороз виступив з антидержавною провокацією про надання російській мові офіційного статусу в Україні, призначення міністром освіти і науки соціаліста Ніколаєнка може означати новий період зросійщення освітньої сфери в Україні. А пропозиція Мороза може знову розколоти націю і поставити країну на межу громадянської війни. Незалежна Україна не є для соціалістів цінністю, і мав рацію Левко Лук'яненко, коли сказав, що незалежність України для соціалістів є фактом, з яким треба рахуватися, а не бажаним станом. Досить глянути на мітинги соціалістів під червоними прапорами, з портретами Леніна і Сталіна, щоб зрозуміти, що принципової відмінності між ними і комуністами немає. Але нова влада не боїться червоних соціалістів. Вона страшенно боїться українських націоналістів. Саме тому жоден український націоналіст не отримав посади в уряді.
Нова влада успадкувала радянський страх перед українським націоналізмом. Вона фактично потурає забобонам мас на сході та півдні України, сформованим радянською пропагандою, замість того, щоб ламати комуністично-імперські стереотипи сприйняття і тлумачення українського націоналізму. До речі, чи є влада в Україні справді українською - відповідь на це питання залежить від її ставлення до ідеології. Влада, яка боїться українського націоналізму, не може бути українською за визначенням. Нині у Верховній Раді готується закон про визнання вояків ОУН-УПА воюючою стороною в Другій світовій війні. Для нової влади то буде суворий іспит на українськість.
Той, хто боїться українського націоналізму, - боїться України, боїться власного народу, боїться українського в самому собі. Експлуатація сформованого комуністично-імперськими пропагандистами страху перед українським націоналізмом, нацьковування українців сходу на українців заходу, провокування ворожнечі між регіонами було основою внутрішньої політики кучмізму. Якщо на сході та півдні України люди перелякані українським націоналізмом, то нова влада повинна розпочати широку просвітницьку роботу в цих регіонах. Телебачення, радіо, газети під патронатом держави мають нести людям правду про український націоналізм. Саме це є перспективним шляхом, саме його вимагають інтереси національної безпеки, а не загравання з історичним і політичним невіглаством, упередженістю, імперською зазомбованістю. Для антиукраїнських сил створення ворожих міфів, наклепницьких легенд про український націоналізм є формою боротьби проти Української держави. І вона повинна якнайшвидше ці міфи зруйнувати, інакше нова влада дуже полегшить антидержавним елементам справу руйнації України. Боягузлива позиція відсторонення, дистанціювався, ігнорування українського націоналізму не має історичної перспективи. Це дезорієнтує і обеззброює націю, залишає владу без потужної підтримки. Треба нести правду на схід і південь, а не залишати їх на ідеологічну поталу шовіністам. Добре вже, що Президент Ющенко, відвідуючи ті регіони, на відміну від Кучми, не переходить на російську мову. Це добрий початок, але лише початок. Нам треба духовно об’єднати Україну, а це можна зробити тільки правдою, без жодних поступок шовіністичній антиукраїнській брехні.
Территория свободы слова
