Чи дійде до суду слідство у справі Гонгадзе після того, як екс-міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко знайшов останній прихисток на Байковому цвинтарі?
Коли 1 березня Президент Віктор Ющенко сповіщав громадськість про розкриття справи вбивства Георгія Гонгадзе, чимало колег загиблого журналіста сприйняли цю заяву як поспішну. Коли наступного дня генпрокурор Святослав Піскун «розширив» деякі тонкощі слідства, підступні питання не зникли. А коли ще за два дні один з головних свідків справи Гонгадзе — колишній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко начебто добровільно пішов із життя, оптимізм щодо потенційного виведення на чисту воду всіх замовників лишився в небагатьох.
Правові «проколи» нової влади
Власне, далеко не в усіх цей оптимізм з’явився навіть одразу після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах. Багато хто однією із найслабших тез угоди між чинним Президентом та лідером соціалістів Олександром Морозом, підписаної 6 листопада торік (йшлося про підтримку Ющенка соцпартією), вважав саме ідею щодо подальшого розслідування справи Гонгадзе. Не тому, що котрийсь із підписантів насправді не був зацікавлений у розкритті злочину. Олександр Мороз ще 2000 року «заварив» касетний скандал, тож нині йому й карти в руки. А Віктор Ющенко так завзято декларував принципи функціонування нової влади, що торжество справедливості у цій непростій справі, вочевидь, справді стало для нього «питанням честі».
Але, по-перше, в Україні було й залишилося аж надто багато людей, не зацікавлених у тому, щоб справа була розкрита стовідсотково — із покаранням виконавців, замовників і тих, хто знав про підготовку злочину, але не завадив йому. По-друге, за кілька днів виповниться чотири з половиною роки відтоді, як зник журналіст. Термін чималий для того, аби замести сліди, з огляду на те, як «розслідувалася» справа Гонгадзе досі. А по-третє, питання, пов’язані з правовими тонкощами, на жаль, усе ще не є козирем нової влади.
Перед тим, як перейти до аналізу останніх подій, дозволимо собі ще один невеличкий відступ, щоб підтвердити останню тезу. Йтиметься зовсім про інший аспект, від котрого, втім, мало не постраждали не лише Ющенко та його команда, а й вся українська демократія. Давайте згадаємо, що закон про вибори Президента на 95 відсотків готувався не представниками попередньої влади, а саме правовим лобі тодішньої опозиції. І тезу про неможливість визнання судом виборів недійсними «застовбили» саме добродії Катеринчук, Ключковський та інші. Що з того вийшло — ми всі бачили: у Верховному Суді довелося посилатися на конституційні норми про права громадян. Що й казати — тези важливі, але аж надто загальні. І не важко спрогнозувати, чим би тоді все закінчилося, якби мільйони людей не вийшли на вулиці...
На перший погляд, між нинішніми подіями навколо слідства й революційними буднями — спільного мало. Але це лише на перший погляд, оскільки заяву Віктора Ющенка про розкриття вбивства можна порівняти з ухваленням недосконалого закону про вибори глави держави. Надто вже поспішною й не вивіреною на всі сто вона виявилася. Адже 1 березня ще не було не те що судового рішення — прокуратура навіть не завершила свого слідства. Зокрема, й нині покійний свідок (причому, один з найголовніших) допитаним не був і вже ніколи не буде.
Нині дуже багато експертів заявляють про те, що генпрокурор Святослав Піскун не мав публічно на всю державу заявляти про виклик Юрія Кравченка на допит. Хоча сам Піскун жодної провини в тому не вбачає. Зрештою, складно виміряти ступінь прокурорської погрішності, коли Кравченко вже на тому світі свідчить перед вищими силами. Скажімо, цілком імовірно, якби Піскун 2 березня нічого про небіжчика не говорив, дехто з колег-журналістів поспішив би звинуватити його в надмірній скритності. А для того, щоб викликати Кравченка на допит, якось-то про це його потрібно було повідомити. А, можливо, навіть самої повістки в прокуратуру для екс-міністра внутрішніх справ було б досить, аби вирішити накласти на себе руки?
За будь-яких обставин Піскун виступав уже після Ющенка і з часом згадуватимуть, що ініціатива активного відновлення слідства у цій справі належала Президентові. І позавчорашня відповідь Ющенка німецьким журналістам, мовляв, справа Гонгадзе — компетенція Генпрокуратури, тепер, після його заяв від 1 березня, виглядає не надто переконливою.
Хто що побачив у смерті Кравченка?
Слід нагадати, що серед представників депутатського корпусу було чимало таких, хто застерігав: Кравченка треба посилено охороняти. Одним з них був невтомний Григорій Омельченко. Він справді подекуди дуже вже згущає фарби, але стосовно Кравченка ніби у воду дивився. Утім, тут нічого дивного немає, бо Омельченко близько трьох років очолює парламентську комісію із розслідування справи Гонгадзе. Хоча й досі не може виступити у Верховній Раді зі звітом її діяльності — на це немає доброї волі депутатів. До речі, після смерті Юрія Кравченка парламентарі, зокрема Олександр Мороз, знову почали вимагати цього самого звіту.
Також схоже, що Григорій Омельченко — один з тих, хто налаштований у цій справі найрішучіше. Його навряд чи можна звинуватити в потуранні по- передній владі, але саме він найвимогливіше звернувся до Віктора Ющенка, щоб той негайно відправив у відставку Святослава Піскуна. І навіть висловив побоювання, що між попереднім та нинішнім главами держави могли існувати якісь непублічні гарантії для Леоніда Кучми. Хоча це, зрозуміло, також лише одна з багатьох версій того, що впродовж останнього тижня відбувається в українському політикумі.
Дивними є ще кілька обставин. По-перше, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко за кілька днів після трагедії підтвердив, що передсмертна записка від Кравченка таки була. Там Юрій Федорович присягається, що ні в чому не винний, і запевняє, що став жертвою політичних інтриг Леоніда Кучми та його оточення. І як ви гадаєте, що після такого одкровення чинить колишній глава держави? Вірно, повертається з чеського курорту Карлові Вари на батьківщину. Причому в очах громадськості такий вчинок виглядає швидше позитивним: Кучма не відсиджується «за бугром», коли вдома такі пристрасті вирують. Хоча, власне, відтепер усі таємниці плівок майора Миколи Мельниченка поховано на Байковому цвинтарі разом з Юрієм Кравченком. І Кучма, якщо записи справді достовірні, може почуватися значно спокійніше.
Минуле й думи
До плівок Мельниченка ми ще повернемося. А поки варто простежити за подальшою поведінкою колишнього Президента. Ще перебуваючи в Чехії, він висловлює готовність піти в Генпрокуратуру й дати свідчення. Але вже в Києві після прощання зі своїм колишнім підлеглим додає, що нічого нового там повідомити не зможе. Кучма всіх переконує, що Кравченко ніколи й нізащо не міг віддати злочинного наказу, проте й словом не обмовився з приводу того, що у своїй передсмертній записці екс-міністр згадує саме його прізвище, причому далеко не в найкращому світлі. А журналісти, що «полювали» за колишнім президентом, ставили йому таке незручне запитання. Тож і подальші дії Леоніда Даниловича привертатимуть не меншу увагу.
А тепер — кілька слів про записи Миколи Мельниченка. Чи будуть вони залучені до слідства,— питання поки відкрите. Причому, з огляду на долю Юрія Кравченка, тепер у Мельниченка значно більше підстав говорити про свою недовіру до Святослава Піскуна. От бачте, мовляв, Генпрокуратура свідків уберегти не здатна, тож чи не станеться так і з наданими доказами? Хоча вчора стало відомо, що під час зустрічі у Варшаві Мельниченко передав матеріали, які стосуються загибелі Георгія Гонгадзе... віце-прем’єрові Миколі Томенку. Про це сам екс-майор повідомив в інтерв’ю польській пресі. Як відомо, віце-прем’єр є людиною дуже близькою до Віктора Ющенка, але курирує аж ніяк не правові, а гуманітарні питання.
Не варто забувати, що Європейський суд з прав людини нещодавно визнав порушенням прав Миколи Мельниченка щодо вилучення його з виборчого списку соцпартії (нагадаємо, там екс-майор проходив під номером 15). А тому, зважаючи на те, як розгортатимуться подальші події (поки не відкликана відповідна апеляція вітчизняного Мін’юсту), ймовірно, Мельниченко незабаром матиме депутатський мандат. Якраз двоє «списочників» від СПУ — Юрій Луценко та Олександр Баранівський нещодавно склали парламентські повноваження.
* * *
Завжди непросто писати про загиблих колег. Тим паче, коли розслідування тягне за собою нові жертви. Та й ім’я Георгія Гонгадзе — вже не просто ім’я журналіста. Радше це певний символ, що служить дороговказом для одних і дозволяє заробити політичні дивіденди іншим. За останнім процесом спостерігати найбільш болісно. І саме в такі моменти іноді виникає бажання від політичної журналістики перейти до висвітлення спорту чи культури. Хоча невдовзі за такими настроями приходять інші: про журналістський обов’язок і таке інше. Так, політика — річ брудна, але й про неї мають знати всі бажаючі. Принаймні в пам’ять про загиблих колег...
Территория свободы слова
