Вікторе Андрійовичу, ви все ще з усім народом чи тільки з партією-союзом влади? Адже традиційна виборча стратегія, до якої ви, схоже, зараз схильні, передбачає створення густого частоколу з прихильних до вас партій, що постануть між нацією та її лідером.
Ще не вщухли пристрасті після буремних подій помаранчевої революції, про яку нагадують хіба що вицвілі стрічки, що подекуди збереглися на деревах, а вже настав час готуватися до нової виборчої кампанії 2006 року. Сотня з гаком партій і партійок, що мають намір штурмувати парламент із усіх боків, метушаться з формуванням, переформуванням та перейменуванням, прикидають і торгуються, хто з ким і довкола кого буде блокуватися. Про так званий електорат, мабуть, згадають в останню мить, як про тих хортів, яких завжди забувають годувати задовго до того, як на лови їхати.
Вже одне це засвідчує, що наш політикум нічому путньому не навчив Майдан. Дещо змінилася лише фразеологія, й тепер для багатьох стало модним клястися у відданості ідеалам помаранчевої революції та інтересам українського народу. Але від частого використання цих вже досить заяложених висловів ще нікому не стало солодко. Потрібні нові докази, конкретні діяння, а їх поки що як кіт наплакав.
Найбільше дивує наша недавня опозиція, яка після перемоги, ледь осідлавши коника влади, пришпорює його й править колишньою стежкою крізь чагарники та байраки замість того, щоб мчати новою дорогою, прокладеною для неї ж таки помаранчевою революцією. Політики, яких всі вже знають як облуплених, знову діють старими засобами і за звичними схемами, мало замислюючись над тим, як на їхні потуги відреагують виборці.
Диво-дивне, вони навіть наївно вірять, що народ, який тільки-но здолав озброєну до зубів олігархічно-кланову партію влади, тепер ні з того ні з сього виявить бурхливу радість з приводу появи партії нової влади — «Народний союз «Наша Україна». Смішно чути від її засновників, що ця пропрезидентська партія не перетвориться на партію влади. Куди вже їй перетворюватися на партію влади, якщо вона нею породжена, сформована із володарів державних портфелів і тих, хто на такі портфелі розраховує. Звісна річ, мета влади завжди одна — влада. І не треба кривити душею й напускати туману.
А тепер скажіть, з якого дива простим людям виявляти палку любов до партії влади? Хіба кудись раптово зникла прірва між народом і владою? Хіба старі коридори влади заповнені тепер тими, кого волів би бачити там народ? Хіба вже реалізовано хоча б щось із щедрих передвиборних обіцянок народу? Ні й ще раз ні! А все ще високий авторитет нинішнього керівництва, як засвідчують дослідження, тримається виключно на сподіваннях людей. Це досить хитка основа для перемоги провладних сил на парламентських виборах.
Чи усвідомлюють це наші найпрогресивніші політики і державні діячі? До речі, їм уже час прислухатися до поради Уїнстона Черчілля, який твердив, що відмінність державного діяча від політика в тім, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч — на наступне покоління. У такого далекоглядного діяча має всі можливості вирости Віктор Ющенко, якщо він, звичайно, не передовірятиме власні державотворчі обов'язки своїм послужливим політстратегам та політзодчим.
Коли ж вірити останнім, які діють нібито за прямою вказівкою Президента, то найзаповітніша мрія лідера нації — розбудова єдиної потужної партії європейського зразка, яка самотужки здатна перемогти на парламентських виборах і сформувати уряд. Задача поки що нездійсненна, бо на це потрібні роки і роки... Але зі слів самого Віктора Ющенка знаємо, що він згоден і на партію, спроможну перемогти, згуртувавши довкола себе виборчий блок. Оце завдання цілком реальне і стежка до мети знайома.
Схоже на те, що цим усе й обмежиться. Робота довкола партії-союзу «Наша Україна» йде повним ходом за звичною схемою. На думку політстратегів, ця партія й має стати тією пічкою, від якої почнемо танцювати. На побудові власної партійної оселі призначені Ющенком зодчі, звичайно ж, не спиняться. Далі вони будуть приліпляти й притуляти до неї комірчини, халупи та хлівці інших партій, найменувавши таку хитку купу-споруду без спільних підвалин і капітальних стін своїм виборчим блоком. А там наспіють вибори, і президентська команда буде змагатися із подібними партструктурами. Як це буде виглядати, ми вже бачили на прикладі торішніх виборів.
Згадаймо їх початок. Ми мали тоді окремо опозиційні партії та опозиційну коаліцію, а окремо — малопередбачуваний у своїх політичних симпатіях електорат. Штаб Ющенка довго зволікав із розгортанням по-справжньому народної виборчої кампанії на його підтримку. Навіть заклик до активного опору злочинній владі, якого з нетерпінням чекали прихильники Ющенка, пролунав уже тоді, коли опозиціонери відчули реальну загрозу поразки. Вони мають бути вдячними тодішній недолугій владі, яка зробила ставку на «проффесора» і «академіка» з кількома судимостями, а з виборцями поводилася так нахабно й жорстоко, що зрештою й викликала масовий спротив, або, як звикли казати революціонери старої формації, породила свого могильника. Саме життя внесло корективи в перебіг подій. Люди не витримали наруги, вийшли на Майдан, вибухнула помаранчева революція на підтримку і на деякий подив самої опозиції.
А в результаті ми стали свідками, як найсвідоміша і патріотично налаштована частина електорату фактично об'єдналася у громаду, у потужний зародок нації. Тож приписувати повністю перемогу собі партійна опозиція не має права, бо переміг Майдан, перемогла сила, яку можна назвати Всеукраїнським народним братством. Саме це могутнє громадське неформальне об'єднання, що виникло спонтанно на фініші виборчих перегонів, і забезпечило успіх. А коли б тодішня опозиція була менше самозалюбленою і більше вірила не лише у свою партійну коаліцію «Сила народу», а у силу всього українського народу, то вона, маючи усі можливості, створила б таке товариство одновірців ще до початку виборів, і тоді перемогу ми святкували б у жовтні...
А що помаранчева революція мало чому навчила ющенківських політзодчих, засвідчує їх традиційний погляд на електорат як на аморфну й безлику масу, про яку згадують в останню чергу. Впевнено стверджую, що тепер такої не існує. Наші люди чітко визначилися у своїх політичних симпатіях, байдужих до міжпартійних протистоянь нині не знайти і в найглухіших закутках.
Але водночас не змінилося ставлення громадян до політики як до брудної справи. Не додають авторитету політикам і влаштовувані ними мордобої та словесні, зовсім не лицарські турніри. Не красять їх і чвари при розподілі портфелів. Тож марно сподіватися, що виборці вишикуються у черги із своїми заявами про вступ до нової партії-союзу влади. Вони сьогодні жартома кажуть, що коли б оголосили про створення партії чесних людей, першими б у неї записалися всі бандити. Так само немає сумніву, що й у черзі до пропрезидентської партії, як це було при Кучмі, товпляться здебільшого кар'єристи.
Отож запитаймо у наділеного мандатом народної довіри Президента України: Вікторе Андрійовичу, ви все ще з усім народом чи тільки з партією-союзом влади? Адже традиційна виборча стратегія, до якої ви, схоже, зараз схильні, передбачає створення густого частоколу з прихильних до вас партій, що постануть між нацією та її лідером.
Территория свободы слова
