Помаранчеве щастя

М.Чуй,

Комуніст,

02.03.05

Дехто любить згадувати й описувати величні, всеосяжні, грандіозні картини і свою власну героїчну та вирішальну участь у тих чи інших значущих подіях. А мені більше до вподоби частковості, деталі і дрібні, малопомітні порухи людської натури та поведінки.

Одним словом, прояви сутності, серцевини, єства у малому, зафіксованому пером, вихопленому з потоку дійсності прихованого камерою. І в прямому, і в переносному значенні цих слів.

Спаде на думку такий фактик, і в душі відразу — якщо не сонячні кларнети, то сонячні тромбони з їх могутнім, насиченим, суворим звучанням. Перед очима — чітко, явно, мов живі, — картини. Минулого, сучасного. А іноді — навіть і майбутнього.

Ось і тепер така ява - в осяйних, помаранчевих тонах.

Отож...

Свята книга

Сесійний зал Верховної Ради. Напівпорожній. На трибуні — Він. Якось одразу впадає в око, що перед тобою — не пастух гусей. Хоч ще й не Президент. Але вже й не простий смертний.

Правиця — ще не на Пересопницькому Євангеліє. Але й не просто на голій дошці. Книга — ось вона. Назви її не видно...

Даремно, що засідання уже закрите, і керманич парламенту стушувався, ізслиз, зник — за ним аж смуга лягла. Тільки кинув щось про кумедію, в якій участі брати не хоче.

Але Він, однак, промовляє. Голос не те що дрижить, а все ж... І дещиця урочистості в ньому, безумовно, є.

Помаранчева (краща!) частина залу шаленіє. Заповнює простір — плеще в долоні, щось вигукує, підскакує. Он той і сльозу пустив. Настрій — як на Майдані. Про який у ті незабутні січневі дні видатний поет сучасності, соловейко помаранчевих подій Олександр Олександрович Мороз писав:

Ой Майдане, Майдане, —

Моє щастя неждане...

А обличчя, обличчя! Так і сяють, так і світяться, торжеством переливаються.... Насамперед предвкушенієм, а по-нашому — передсмаком, добра. Бо невтримна любов до народу вже є, вона просто розпирає груди. І не тільки, якщо поглянути, скажімо, на усім відомого, всіма шанованого радника президента Леоніда Кучми, а тепер — видатного революціонера і народного депутата Олександра Волкова.

А от доста добра нашому людові не кожному обранцю вчинити вдалося. Хоч би він був і найжовтогарячішим діячем ще з пелюшок чи там уже дорослим прем’єром, віце-прем`єром, міністром або й звичайнісіньким мільйонером. Просто не вийшло. Як тому пану Возному, що од рожденія був разположен к добрим ділам, но, за недосужності по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділав.

Спрагли за добром. Не для себе, ні, бо трохи вже є. Для інших хочеться! Бо й самі намучилися. Бувало, так страждали! Адже в самому осередді тодішнього розпроклятого режиму синім вогнем палали.

А все ж і тоді свято пам`ятали про народ. Недарма Віктор Андрійович Ющенко, ще коли прем`єром був, твердо проголосив: Держава не буде годувати тих, хто не голодний. І врубали пільги найзаможнішим — пенсіонерам, чорнобильцям, військовослужбовцям...

Так, заради великої мети — обдарувати спраглих і нужденних — трудилися в поті чола. І день, і ніч. Хто настарався мільярд-другий. Доларів. А хто й більше. Інші ж, як Петро Порошенко, за власним визнанням, — лише мільйонів сягнув.

Хоч вдячності тоді — ніц, пане, не дочекалися. Ані на крихту. Натомість на декого й карні справи позаводили, а інших за кордонами особами нон грата, тобто небажаними, оголосили.

О часи! О звичаї!

Втім, тепер наші великомученики обов`язково найзаповітнішу мрію здійснять! І ми до цієї високої і обширної теми ще повернемося. А поки що розшивайте, люди, та ширше наставляйте кишені, хто добра потребує. Поділяться, праведні. Одірвуть від себе з кров`ю — і поділяться. Обов`язково!

Особливо, гадаю, з ветеранами Великої Вітчизняної війни. Адже 60-річчя Перемоги — ось воно, не за горами, зовсім скоро. І то нічого, що, здається, жоден із найбільш жовтогарячих ще й словом про те свято не прохопився. Мабуть, думають, як би так сказонути, щоб увесь світ почув. Як тепер про вояків ОУН-УПА, патріотів із дивізії СС "Галичина" говорять, всіляко турбуються. Усіх нас із ними примирити хочуть. Одним словом, так вчинити, щоби до кінця життя переможці дякували.

Отож чекайте, потерпіть ще трохи. Як-то мовиться, буде вам і білка, буде і свисток.

Усе буде!

Але повернімося до залу засідань Верховної Ради, прошу вас. Він і далі буйствує. Демократія! Істинно наше українське народовладдя! А хто того не розуміє, ще й патякає, що хтось там уже дорвався, треба б тричі (і не менше!) люстрацію, таке собі очищення, влаштувати. До посиніння, до жовтої гарячки. І дітям та внукам їхнім — також. До п`ятого коліна.

...А Книгу, на якій лежала Його рука, прибрали. Сховали для історії. Можливо, поряд із Пересопницьким Євангелієм поклали. Щоб при наступних інавгураціях не древню Святу книгу до Верховної Ради тягти, а на Новій присягу приносити.

Нова ж бо Книга, можна сказати, уже не просто раритет. Також свого роду святиня. І такою пребуде і через десять, і через сто, і через п`ятсот років! Як те саме Пересопницьке.

...А на Майдані у виконанні якогось популярного патріота-галичанина чудова пісня в той момент звучала. Бойова така, оптимістична, мажорна:

Ми будемо карати,

Ще й різати ножем...

Це вам не заклики одного з палких активістів "Нашої України" і народного депутата Олега Тягнибока, проголошені ним у присутності рідного брата Віктора Андрійовича Петра щодо "москалів" і "жидів", необхідності наслідувати ОУН-УПА і віддати Україну, нарешті, українцям.

Символічно, що прозвучала ця полум`яна промова на горі Яворина, де свого часу настигли "Оленя" і його хлопців, винних у смерті командуючого 1-м Українським фронтом генерала армії М.Ф.Ватутіна. Тим більше, вона мала бути рішучою. А так...

...Ой, гарна пісня того галичанина. І як у кожному справді великому творі, у ній не просто натяк. Можливо, — навіть пророцтво. І попередження: демократія у нас одна — помаранчева.

Тільки жаль крає серце, що оті співці, борці і їхні вболівальники трохи кольори змішали. Апельсиновий із чорно-червоним, бандерівським, двоколором переплутали. Інакше б Олег Тягнибок не проголосив отой двоколор нашою єдиною святинею.

От біда! Дальтоніки...

Та й жовтогарячий — хоч як це сумно! — із вулиць Києва щез. Помаранчеве щастя було таким недовгим... Виходить, люди на майданах не за тим товпилися?

Не повірю...

Усім вусам вуса

Але ж була й друга інавгурація. І ще невідомо, яку з них більшими буквами на скрижалях історії запишуть. Хоч і ця, друга, звичайно ж, — не пшик, а вікопомної Гідне продовження першої. І також з величезною кількістю найцікавіших і найпоказовіших частковостей.

Взяти переддень епохального 23-го січня. Маю на увазі посвячення його, Народного, в гетьмани українського козацтва. Ото було дійство! Найбільше мені сподобалися вуса того старого, але такого могутнього, козарлюги, що Вікторові Андрійовичу булаву вручав. Куди там гоголівському Тарасові Бульбі до нього! Пишні та розлогі, вибачайте за порівняння, мов березові віники у лазні на дачі якогось олігарха. Подумалося: невже ті вуса в театрі оперети, разом із безрозмірними шароварами, на прокат взяли

та чоловікові й наклеїли?

Гнівно відкинув ту недобру думку. Мовляв, нема тобі, нечестивому, кому за такі речі березової каші всипати. Щоб не святотатствував.

Бо не могли режисери, які інавгураційні урочистості готували, до такого блюзнірства опуститися!

Ні. усе — справжнісіньке. Геть усе! Руку даю на відруб, що було саме так, а не інакше. Тому-то гарненько і споглядалося. Недаремно могутній Богдан Хмельницький над усім цим дійством коня здибив і свою булаву простер!

Президент і його оточення, однак, були у звичайному сучасному одязі. Ніяк не зрозумію — чому. Уніформа ж (як тепер говорять, однострій) усе ж таки демократизує, якось урівнюе. А козацьке облачення й взагалі у священний трепет вганяє.

А тепер — вибачайте, що Миколу Васильовича Гоголя принагідно згадав. Але в цьому зовсім і не винюся. Однаково він наш! Хоча в розмові, коли я цей сюжетик прокручував, один знайомий — дуже щирий українець, я вам скажу, — по перше число мені чосу дав. Зчепилися так, як тепер буває, коли чоловік з дружиною в різних політичних окопах перебувають. Кричить, як високотемпераментний депутат у парламенті! Мовляв, що там твій Гоголь! Перевертень. Не по-нашому писав. Між іншим, волає: ти, може, у суперечці ще й на Лесю Українку зішлешся? Промовчав я. Бо не міг второпати толком, що він мав на увазі.

Побіг після тієї баталії до бібліотеки, почав Лесині твори переглядати. Що деякі з них — російською, то це я знав. Але ж і ще дещо надибав! Написала вона якось своєму дядькові Михайлу Петровичу Драгоманову такі дивні слова:

Здається, до переконання належить і се: "Я не п `ю чаю, бо се московські вигадки, я не ходжу зроду в російський театр; не читаю дурної російської літератури; їм не "бліни", а "млинці", а коли б то були "бліни", то їх не їв" і т.п... Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару.

Ця сентенція нашої великої поетеси якось обурливо перегукується з прочитаним нещодавно в одній з газет: У вітчизняному політикумі відомо, що він (Віктор Андрійович. — М.Ч.) не терпить, наприклад, такого казкового персонажа, як Снігуронька, з причини чужого походження.

Отакої! Чи не провокація, бува?

А взагалі-то Росію наш Президент дуже шанує. Можливо, точніше сказати, — навіть любить. Який у цьому може бути сумнів? Тільки він хоче, а разом з ним і ми, цілком рівноправних, справді партнерських стосунків з нею. Із тим, як обіцяв, наступного дня після інавгурації і до Москви полетів. Зустрівся з Володимиром Володимировичем Путіним. Поговорили...

А наслідки такої любові стають, на радість усім нам, усе більш виразними. Уже заявлено, що наша країна з певними пересторогами ставиться до ініціатив у політичному та гуманітарному блоці питань.

І правильно!

Політологи зауважили навіть тиск українського керівництва на Росію, аби та була більш поступливою в переговорах. Водночас, як зазначив наш гарант, формування ЄЕП не повинно конфліктувати із принципами, у відповідності з якими Україна інтегрується в Європу.

І не конфліктує. Із принципами. Аніскілечки. У зв`язку з чим еліту охопив такий настрій...

Подейкують, ніби перший віце-прем`єр-міністр Анатолій Кінах у захваті перед Юлією Володимирівною і гопака вчистив. Бо в Росії не виявилося вільних ресурсів газу, й Україні буде поставлятися лише стільки, щоб відшкодувати наші транзитні послуги "Газпромові". Довелося купувати паливо в Туркменістані за значно вищою ціною. На цілком рівноправній основі.

А ще наша північно-східна сусідка передбачає прокачку вуглеводнів до Європи в обхід України.

Довелося йому й вдруге, тільки вже полькою-дрібушечкою пройтися. І є чого! Адже не продовжено дію угоди 2001 року про регулювання поставок труб із чорних металів. За новою угодою Україна добровільно (звичайно ж, в інтересах вигоди й зміцнення партнерства!) скоротила ввезення труб в Росію майже наполовину.

І вже зовсім, кажуть, карколомні колінця викидав віце-прем`єр Олег Рибачук. Він і так, і сяк, і задком, і передком перед паном Хведірком (чи як його там). А чому б і ні? Із наближенням гаряче жаданого вступу України до НАТО в оборонній промисловості також матимемо величезні досягнення в зазначених вище інтересах.

Безперечно, перегляд взаємин з країнами СНД також піднесе наш партнерський авторитет до захмарних висот і утвердить в очах світової громадськості думку, які то ми багаті, як то просто у нас з робочими місцями, яка то ми могутня держава, надія світу. А з приїздом до Києва для проживання тут славнозвісного Бориса Абрамовича Березовського, якщо таке станеться, можливості України розширяться безмежно.

Але що це я так захопився, трохи наперед забіг? Адже поки що про гетьманство йдеться. І про вуса. Разом із широкими, як Дніпро, козацькими штаньми. У них (не в штанях, не в штанях! Дивіться ширше, майте на увазі й інші показові ознаки істинного українства!) наша пам`ять і наша надія!

Помилка кардинала

Геніальна річ — телебачення. До речі, безперечно українцями придумана. Як і все геніальне, що тільки у світі винайдено. Це точно і безпомильно встановлено найбільш авторитетними українознавцями. А якщо не зовсім усе, то обов`язково — за нашою участю чи підказкою.

Так, геніальне. Але й підступне. Іноді таке покаже, що потім довго до тями прийти не можеш. От і тепер так вийшло.

Свята Софія. У храмі — людей, чоловік, мабуть, із триста. Куди не глянь, — знайомі все особи. Перелічувати не буду. Зауважу тільки, що мене особливо вразило обличчя Івана Степановича Плюща. На правому фланзі стояв. З-за спин священнослужителів світився. Мов ясний місяць розміром з млинове коло. Дуже ефектно це виглядало!

У розпалі — благословення Віктора Андрійовича предстоятелями християнських церков на президентство. Ось керівник нашої держави підходить до блаженнійшого Любомира кардинала Гузара, глави й отця Української греко-католицької церкви. Тієї церкви, отці якої завжди були особливо патріотично налаштованими. Навіть у загонах ОУН-УПА боролися, разом з комбатантами дивізії СС "Галичина" у бій ходили. На превеликий жаль, якось не завжди вдало...

Підійшов, значиться, Віктор Андрійович до блаженнійшого, смиренно так, як і годиться, підставив голову під благословення. А потім, на знак особливої поваги, й нахилився, аби з вдячністю поцілувати десницю кардиналові. А той — візьми та й висмикни її з руки Президента.

На екрані усе те чітко видно було...

Жах!

У мене жодного сумніву нема, що тим щирим порухом, окрім усього іншого, Віктор Андрійович хотів віддати належне не лише духовному подвигу блаженнійшого, але й засвідчити глибоку шану до країв, зокрема, заокеанських, звідки прибув до нас святотець.

Ті краї, до речі, не тільки цим дорогі Віктору Андрійовичу. Це ж батьківщина Першої леді Катрін Клер Чумаченко, в минулому працівниці Білого дому, державного департаменту США! Між іншим, завдяки цьому наш керманич і високе звання "американський зять" дістав.

Повідомлялося також, що свого часу, саме за порадою таки ж американського віце-президента Альберта Гора, Леонід Данилович Кучма пана Ющенка і прем`єр-міністром настановив.

Чи не в цих фактах — причина палкого почуття Віктора Андрійовича до Заходу? Хтозна.

Любов - діло тонке. Вона, як відомо, подвигає людину на таке! Навіть, скажімо, на вступ до того ж таки НАТО. Аж десять хвилин наш Президент про все це нещодавно у Брюсселі з президентом Бушем розмовляв.

На Заході й досі нас лише за сусідів хочуть мати. Ото ж — тільки до НАТО й світить. Мабуть, з огляду на такі обставини і відповідного рівня представництво на інавгурації було, даруйте, що знову про ту подію згадав.

Однак любов, наполегливість і труд усе перетруть. Та ще при покровительстві і підтримці таких високочтимих державних діячів, як Александр Квасьнєвський. Ще когось? Здається, все. Але й це немало!

Тим-то й на інавгураційних торжествах президент Польщі почувався так вільно, так розковано! Як написала одна газета, він був веселим та енергійним, а під час парламентського виступу Ющенка взагалі сидів до нього впівоберта, спрямовуючи погляд кудись у бік Коліна Пауелла.

Цікаво, а куди ще він мав дивитися?

У Александра Квасьнєвського були усі підстави поводити себе саме так. І з погляду сьогодення (згадайте його роль у дні помаранчевого спалаху), та й історії — також. А входження нашого військового підрозділу до польського контингенту чого варте?

Чому б то не спом`янути також, що у верхах цілком обгрунтовано вважають: Польща готова стати нашим поводирем. Так один із високопосадовців і сказав: поводирем. Аби почувалися певніше, не блукали в європейських штаб-квартирах незрячими прохачами.

Отож недарма перед торжествами до Києва з Варшави доставили прапор Богдана Хмельницького, дарованого гетьманові королем польським. Що й засвідчено на тій реліквії.

Так що — бардзо дзенькуєм.

Бандити пера помітили у той благословенний день ще одну родзинку. Катерина Клер Чумаченко-Ющенко під час інавгурації сиділа у першому, президентському, ряду ложі для іноземних делегацій, поряд з генерал-губернатором Канади Андрієн Кларксон. Чим, мовляв, не черговий символ!

А ще, начебто, дружина Президента і досі не стала громадянкою нашої держави. А одна німецька газетка і взагалі винесла у заголовок слова: Перша леді: американка повертається додому. У переносному значенні цих слів, звичайно. То чому б їй і не сидіти в ложі для іноземних гостей?

Справді, — чому? Ми ж європейці! Ба, більше того! Увесь світ тепер, як заявила нещодавно в парламенті Юлія Володимирівна Тимошенко, став україноцентричним, а сама Україна — унікальна країна. Залюбки повторюю, надія світу. І самі янголи над нею, мов горобці, пурхають.

От і виходить, що не місце красить Першу леді, а вона — будь-яке місце.

Отим же надто гостроперим при нагоді вже не люстрацію, а концертик можна було б влаштувати. З пісеньками на зразок "Ми будемо карати..."

Провідна брошка

Творила легенда Юля на прийомі, влаштованому після інавгурації, була, як і належить богині, принцесі помаранчевої революції, вражаюче блискуча. Щоправда, аж занадто вже це нікого не здивувало. Подумаєш, горжетка із щипаної норки...

А от з Першою леді вийшло інакше. Рідкісне диво гармонійно вписувалося у святковий ансамбль, створений зарубіжними та вітчизняними майстрами-модельєрами.

Це була брошка.

Давня-предавня.

Вік її і в дві тисячі років не вбереш. Страхова вартість — мільйони доларів. Знайшли в древньому Херсонесі, а зберігалася вона в музеї.

Тепер — позичили. Як пояснила пані Катерина Клер, для того, щоб підкреслити: Україні — зовсім і не тринадцять століть, а значно-значно більше...

Виконати цю мудру задумку їй вдалося сповна. Хоч і ціною порушень всіляких правил і принципів щодо збереження історичних цінностей.

Нехай.

Зате усі зрозуміли, що Перша леді таки справжня патріотка і визначний політик. Вона всебічно осмислила наше минуле, глибоко аналізує сучасне і прозірливо заглядає у прийдешнє.

Взагалі-то, зовнішність, зокрема — одяг і його деталі, для людини, особливо політика, — не фунт ізюму. Та ж Юлія Володимирівна, як показало нам всюдисуще телебачення, по кілька разів на день зачіску міняє: то косу навкруг голівки укладе, а то волосся — і так, і інак розпустить, на плечі кине. А "Новий канал" і взагалі продемонстрував, як прем`єр-міністр розчісується. Чудове видовище!

У перші дні її керівництва усе це особливо показовим було. І ми маємо почуватися щасливими тим, що одягається та перевдягається прем`єр цілком на європейському рівні.

Чоловіки від її статури в захопленні.

Жінки слинки ковтають. Одна телеглядачка, мало не облизнувшись, якось навіть промовила з екрана телевізора: "Кра-су-ня!" Протягла, як у відомому рекламному ролику слово "Ла-су-ня!" волочать.

Усе це в сукупності — імідж, популярність, авторитет! А що без них — політики, державні діячі?

За першими особами держави і дрібніші герої помаранчевих звершень угнатися хочуть. На Майдані, в наметовому містечку, — у валянках (не американських!) помаранчі (не нашпиговані!) наминають. Чи на Йордані, як Петро Порошенко, тугенькі і цілком демократичні черевця демонструють. А от, скажімо, святкуючи перемогу і прощаючись з компанією "Пора!", — вже зовсім в іншій іпостасі. Дами у розкішних вечірніх нарядах, тих же таки норкових горжетках. Чоловіки — в смокінгах, краватках-метеликах, з медалями за особливі заслуги, виданими з нагоди такого свята.

Знамениті люди тут — не рідкість. Той же Петро Порошенко, Олександр Зінченко, Борис Тарасюк. Іноземні гості. Ці, здається, без медалей. Заслуги є, а медалей нема. І даремно. Бо майже весь арсенал, усі засоби для всесвітнього успіху української демократії задіяні були.

Й американські гроші.

Й американська дипломатія.

Й американські розвідувальні служби.

Сам Александр Квасьнєвський авторитетно підкреслив: нічого би не стало можливим без участі США.

Та хто тепер цього не знає?.. Щоправда, обійшлося без четвертого елемента, з допомогою якого США і їхні союзники ощасливлюють усіх. Армії не було.

Обійшлося.

А на столах, на згаданому святі революціонерів, — їж ананаси, рябчиків жуй. З особливо смачною приправою на додачу — телеграмою Президента із самого Давоса найріднішим друзям.

Зрозуміло, не всім бійцям "Пори!" рябчиків скуштувати вдалося. Чорна її частина в опозицію пошилася. По вузівських аудиторіях, ринках, заводах і фабриках, селах роз`їхалася-розбрелася. Після відомого суворого розпорядження Віктора Андрійовича про ліквідацію наметового містечка. Але пригрозила: якщо... то повернемось! Зараз чорні списки контрреволюціонерів готує.

Є вже й перші жертви громадського обурення. Губернатора Хмельницької області Віталія Олуйка оте "якщо" швидко наздогнало. І п`яти днів вистачило, щоб у відставку подав. І її було прийнято!

Процес пішов?

Бачить Бог з неба, що кому треба. І нехай світить і чорним, і білим на їхньому післяреволюційному шляху, як та ясна зоря, ще один визначний символ сучасної України — провідна брошка, що побувала на грудях Першої леді.

Ой, кума, ти, душа...

Тендітна жіноча рука ласкаво, довірливо, по-дружньому плескає чоловіка по спині.

Обійми. Поцілунки.

Позаду двох — третій, Голова Верховної Ради Володимир Михайлович Литвин. За ним із оберемком білих троянд — Олександр Турчинов, без п`яти хвилин глава Служби безпеки України.

У залі скандують: "Юля! Юля!" Правда, не всі.

...Звершилося. Прем`єр-міністра нашої незалежної держави призначено.

Далі — програма... Програма дій. Програма — мажор. У пам`яті — всі шість філософських понять, якими позначені розділи документа: Віра, Справедливість, Гармонія, Життя, Безпека, Світ.

Пожалкував, що до програми Надія і Любов не потрапили. Був би повний комплект.

Зате жартів було! Найбільш оригінальні, вишукані, дотепні та яскраві повік не забудуться. Кинуті під милий смішок Юлії Володимирівни. Про чоловіків, які мають з усіх сил старатися, щоб народонаселення України не вимирало, а примножувалося. Щодо сіамських близнюків — владу і бізнес, — які зрослися тотально, геть усіма частинами та органами тіла — від печінки й шлунка і нижче...

А далі — призначення урядовців. Анатолій Кінах, що хутко, як попереду танцювать, рвонув до крісла першого віце-прем`єра ще до підписання указу.

За ним — інші. Одним плескають з ентузіазмом, декому спокійніше. Здається, особливо тепло вітали нового міністра культури Оксану Білозір! І справді — зірка! У мене ж з голові при згадці про той факт звучить: Ти, кума, ти, душа, Ти кругом, кума, ох і хороша!

І цілком доречно. Адже пані Оксана - кума Президента! Як секретар Ради національної безпеки і оборони Петро Порошенко. Тільки цей — двічі кум.

Коли б то раніше — революція, не виключено, й зовсім інші куми у Віктора Андрійовича могли бути. Хоч би, приміром, держсекретар США Кондоліза Райс. Або президент Польщі Александр Квасьнєвський.

Але й так — вері гуд, бардзо добже. Чудове вийшло поєднання державних і кумівських інтересів! Надійне.

А в цілому, не зівай, Хомко, на те й ярмарок.

І депутати похапливо тягнуться, аби потиснути новоспеченим руки. Багатьом — так весело, навіть дуже! Інші хмуряться. На Олександра Олександровича Мороза часом тяжко дивитися.

Іван Бокий, золоте перо помаранчевої революції, у "Сільських вістях" ще до затвердження уряду недарма писав:

Доводиться констатувати незаперечне: Вікторові Ющенкові на вищих державних посадах виявилися непотрібними чисті, незаплямовані люди. Як той же Олександр Мороз, якому він двічі (до виборів) обіцяв прем`єрство. Краще, виходить, свої, хай із червоточиною кучмівщини. Але Якою тоді буде його політика...

Із надією, що все якнайкраще вийде, — нам розпрощатися? Для чого тоді Президент до влади стількох бізнесменів привів? Це ж ясно, як божий день. Вони своїми статками з усіма нами мають поділитися! Як і обіцяла якось Юлія Володимирівна на Майдані.

Уже коли написав ці рядки, почув по радіо: один губернатор таки очистився від скверни. Тепер він голий як бубон. Геть усе майно передав одній неімущій. Дружині. Приклад, гідний наслідування! Знайдуться такі, що ощасливлять інших бідаків — брата чи свата.

Ми ж можемо бути спокійними: таким благодійникам різні там реприватизації, будь-який інший переділ власності аніскільки не загрожують. Абсолютно не зважаючи на те, що під тим дамокловим мечем уже три тисячі об`єктів знаходиться. Ще, цілком вірогідно, й ордени дадуть. Гірше — з контрабандою. Вона тепер для всіх — табу. Поки що.

У цілому ж ніяк із вельмишановним Іваном Сидоровичем погодитися не можу. Мені у сто разів більше до вподоби залізна логіка одного відомого літературного мудреця, який геніально сформулював думку:

Дарма, дарма, дарма! Хоч ти мені що хоч кажи, а я тобі усе казатиму: дарма, затим, що дарма.

Так що, можна сказати, Президентові і Прем`єр-міністрові з командою здорово поталанило. Та й з усією владною верхівкою, включаючи голів обласних державних адміністрацій. Орли!

Чим, наприклад, не міністр внутрішніх справ Юрій Луценко? Або — губернатор Ровенської області Василь Червоній? Загартовані в боях, наполегливі, витривалі. Уміють тримати удар і завдавати удару. Пану Юрію в жорсткому єдиноборстві з міліцією і зі всіх чотирьох валитися доводилося. А добродія Василя пам`ятають як славного борця із священнослужителями, прихожанами церков і пенсіонерами. Після його переконливих аргументів дехто з поля брані й до лікарні потрапляв.

Одним словом, уряд рожевих мрій і рішучих дій—ось він. Віктор Андрійович їм вірить. Він їм довіряє. Президент так і заявив:

— Мій уряд не буде красти. (Як зауважила Прем`єр-міністр, це все—нові люди. Цілком. Хоч би вже хто й побував на урядовій посаді. Можливо, декому раніше навіть рот дерла ложка суха. Але ж це було колись! І то малоймовірно);

— рішення будуть прийматися виключно у залі засідань, а не в кімнаті для відпочинку;

— і уряд, аби провести будь-яку кандидатуру чи будь-який закон, не буде заносити гроші в парламент.

Когорта однодумців уже в гарячій роботі. Діє злагоджено й чітко. Моноліт!

Буває, уряд і на слизьке вийде. Хоч би й покататися на ковзанах. Гуртом! У цей ансамбль вписався навіть віце-прем`єр Роман Безсмертний. Хоч ще зовсім недавно називав (подумати тільки!) полум`яну революціонерку, пассіонарію мало не аферисткою, а по життю — шантажисткою.

Є, правда, й такі, що в бік Державного (у нас — як у США!) секретаря України Олександра Зінченка, Секретаря Ради національної безпеки і оборони Петра Порошенка пальцями тичуть. Подивіться, лишень, кажуть, гризуться за владу!

Невігласи! Іде нормальна робота щодо того, хто краще вмоститься під сонцем, хто і куди направлятиме різні там потоки.

От і все!..

Принагідно, по ходу, так би мовити, дозволю собі невеличку ремарочку. Тут і скрізь по тексту назви найвищих в Україні посад з великої літери пишу. Й іншим раджу так робити. Владу і її чільників шанувати треба! Заради нас своє здоров`я тріпають. Тільки заради нас!

Попереду — ой, що там попереду! А тут різна мізерія, абищиця під ногами плутається. Раптом міністр юстиції Роман Зварич заявив, що у відставку подасть. Бо деякі члени уряду та депутати на членів його родини тиснуть. Та ще й прийнято постанову про припинення реекспорту російської нафти. Дружина ж міністра Світлана, зауважимо, нафтовим бізнесом займається...

Добре, що сам президент втрутився! Розпорядився відмінити ту постанову. Ринок— понад усе! (Хоч Юлія Володимирівна і далі свою лінію гне). А з операцією по роз`єднанню сіамських близнюків — бізнесу та влади — виходить, і зачекати можна. Для загального благополуччя. Щодо всяких можливих порушень, то із цим судді нехай розбираються.

Вони ж бо справедливі. А будуть ще кращими. Навіть спеціальні змагання замишляються, хто із соратників глави держави краще суддівство забезпечити може. Цілих три центри виникло. Як зазначив Володимир Михайлович Литвин, кожен хоче мати своїх суддів. Юлія Володимирівна і собі докинула, що справді є такі, хто бажає тримати судочинство у своїх руках. Вона вже й проекти відповідних указів у Раді національної безпеки й оборони запримітила.

Справді, як тут—без власних, найчесніших! — суддів, і коли об`єктами благородного суперництва у наступному роздаровуванні стають землі, ліси, заводи, обленерго. У справу втягуються цілі клани олігархів-доброчинців, бойовики охоронних структур, міліція...

Отож вперед, до зірок! І народ, дорогі наші, усе тісніше пригортатиметься до вас. І пізнаватиме, принаймні, декого в публічних місцях з першого погляду! А щоб увесь гурт впізнавали, додаткових заходів вжити слід. Дозволю собі й пораду дати, рецептик підкинути.

Усіх віце-прем`єр-міністрів і просто міністрів треба регулярно морквою і помідорами годувати. Через певний час вони, на відміну від інших людей, геть помаранчевими стануть.

Помаранчевими!

Спосіб перевірений. Колись в американському виданні "Нью-Йоркер" з цього приводу замітка "Оранжева людина" опублікована була. А в ній писалося, що в чоловіка, який такої дієти дотримувався, обличчя стало "жовтогарячим, золотаво-помаранчевим, як гарбуз. Такого ж кольору були його руки... Його тіло було таким же оранжевим, як і обличчя".

Уявляєте, коли б увесь уряд суціль і буквально таким був? Та за кожним міністром натовпи ходили б!

З любов`ю...

Отож раджу...

Вік живи, вік учись. І всього досягнете. І особисто, і вся країна. Навіть при умові, що нині, як помітила прониклива Юлія Володимирівна, суспільство у нас трішечки розділене.

А де того трішечки нема? Якщо ж воно, нарешті, зникне, тоді вже нашим керівникам і до Нобелівської премії рукою подати. Спочатку—Президентові. Висунула ж його на ту премію група мудріших із мудрих на чолі з ректором Києво-Могилянської академії В`ячеславом Брюховецьким! І двоє американських сенаторів — також.

Щоправда, у тому ділі поки що є дві заковики. Один зарубіжний експерт заявив, що ранувато... Оте трішечки заважає.

Інша причина — конкуренція. А це вже серйозно. У багатьох засобах масової інформації, ні сіло ні впало, повідомили, що керівник (уже колишній) Служби національної безпеки Ігор Смєшко, начебто, головну роль у мирному перебігові і щасливому завершенні помаранчевих подій зіграв. А якщо так...

І без Володимира Михайловича Литвина, думається мені, тут аж ніяк не обійтися. Адже він і сам якось сказав, що, мовляв, без нього і його партії помаранчева революція невідомо чим би й закінчилася...

А поки що, як повідомив журналістам керівник Верховної Ради, його пресують. Стежать за ним і його близькими, підслуховують телефонні розмови... І чого б це?

Нобелівська дорогому Вікторові Андрійовичу, мабуть, все одно дістанеться. Як не тепер, то в четвер. Хоч, краще—тепер. Хілларі Клінтон, одна із двох згадуваних вище сенаторів, у цьому непорушно впевнена. Про що, перебуваючи у Києві у складі конгресової делегації і ніжно потершись(!) щічками з нашим Прем`єр-міністром, і повідомила.

А пану Ігорю й іншим Шнобелівськоі (є й така) вистачить. Якщо удостоять.

Тим часом, як зазначив Президент, ми починаємо нову сторінку української історії. Вона буде прекрасною.

І як запевнила, в свою чергу, наша гордість — вітчизняна Жанна д`Арк, чудо буде!

Інший би сперечався...