Чи не починає свита грати короля?

І.Бокий, народний депутат України, член Політвиконкому Соціалістичної партії України,

Сільські вісті,

17.03.05

Україна переживає доволі драматичний момент, коли політична сила, яка нібито перемогла на президентських виборах, скуштувавши вершків, починає впадати у банальне чванство.

В одній з західноукраїнських областей молодий губернатор, коли йому запропонували на кілька керівних посад соціалістів, рішуче заявив: «Ми не допустимо комуняк знову до влади!» Коли йому стали пояснювати, що соціалісти взагалі-то не «комуняки», і порадили придивитися до того факту, що в Європі у більшості багатих країн при владі якраз соціалісти, губернатор не знав, що відповісти. Він жив ще в п’ятнадцятирічної давності мітинговій стихії.

Ця історія нагадала мені відомий діалог із п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло»: «А що таке паляниця?» — «Український білий хліб». — «А я й досі не знала». — «Отож і горе, що їсте, а не знаєте».

Зовні воно так анекдотично і виглядає. Маємо справу, однак, не з історичним анекдотом. Україна переживає доволі драматичний момент, коли політична сила, яка нібито перемогла на президентських виборах, скуштувавши вершків, починає впадати у банальне чванство.

Цими днями телекомпанія «Ера» показала сюжет про демонстрацію, яку організували соціалісти і тимошенківці у Запоріжжі у зв’язку з тим, що місцевий губернатор хоче взяти собі в заступники представника, як ствердив лідер обласної організації Соцпартії Сергій Кузьменко, клану Григоришина і Порошенка. Прокоментувати сюжет ведучий попросив... Порошенка. Котрий, як відомо, сьогодні — секретар Ради нацбезпеки і оборони, фактично права рука Президента Ющенка. Якби Петро Олексійович обмежився думкою, що треба дати можливість губернаторові сформувати професійну команду, то, мабуть, сперечатися з ним було б важко. Але пан Порошенко, очевидно, вражений до глибини душі нагадуванням про його «клан», вирішив «ударити» по Сергієві Кузьменку. Мовляв, не знаю такого. Хоч Кузьменко в Запоріжжі людина доволі відома, був народним депутатом України другого скликання, і ця безтактність могла бути пробачена: справді, не можна знати всіх. Порошенкові, однак, забаглося більшого. Він зверхньо дорікнув Кузьменкові, мовляв, чого ти лізеш у заступники губернатора, якщо «прибився» до табору переможців десь за два тижні до другого туру виборів.

Але Кузьменко сам нікуди не прибивався! В другому турі Ющенка підтримала Соціалістична партія. І, отже, Порошенка треба розуміти так, що соціалістів до табору Ющенка за два тижні до другого туру лиха година принесла? Тут уже права рука і двічі кум Президента явно наколочує горох із капустою. Говорити так і ставити так питання — не гурт олії в голові, означає пересягнути за межу допустимого у стосунках союзницьких політичних сил.

По суті, Порошенко дає знати: чухайся віл з волом, а кінь з конем. Лавровий вінок перемоги він привласнює одній політичній силі — «Нашій Україні». Твердження, не варте особливої уваги і за масляні вишкварки, запускається в суспільну свідомість з гонором і нав’язливістю, вартих розумнішого застосування. І річ не в тому, що Петро Олексійович так легковажно кинув тінь на Соціалістичну партію. Секретар РНБО перемогу українського суспільства над кучмівщиною ідентифікує тільки з «Нашою Україною», а це, як кажуть одесити, дві великі різниці. Так, на виборах переміг лідер «НУ» Віктор Ющенко. Але перемогу демократії в Україні готувало все суспільство, весь народ. Перемога такого плану не може бути приписана одній політичній силі. А вже якщо йдеться про Соцпартію, то жодна інша політична партія в Україні так послідовно і жертовно протягом всього десятиліття не боролася з режимом Кучми, як партія Олександра Мороза, і цього факту не може заперечити ніхто. Без СПУ Віктор Ющенко на виборах не переміг би — і це теж факт, який заперечити важко, навіть високопосадовим чванькам.

Якщо ж говорити про пана Порошенка, то кому-кому, а йому говорити про якийсь свій вирішальний вклад у перемогу над кучмівщиною не випадає. Надто пізно вдарив він у весла опозиційності. Довго ходив в СДПУ(О), та й очоливши «Солідарність», топтав дорогу на Банкову. Воно й зрозуміло: Петро Олексійович належить до тих, кого називають натоптаними гаманцями, йому доводилося боротися за свій бізнес і примножувати його, а в опозиції цього зробити не вдасться. Ні сам Порошенко, ні його «Солідарність» у народі популярності не завоювали, а, скажімо, до авторитету Мороза йому ще доростати, та чи й доросте. І участь чи неучасть у «Нашій Україні» на перемогу Ющенка серйозного впливу не мали. Перемагав і переміг Ющенко, а «Солідарність» і інші дрібні сили в «НУ», вибачайте, навіть солістами у цій вікторії бути не спромоглися, здатні послужити їй хіба що в ролі кордебалету. А кордебалет ніколи з сольними партіями не змагається. Соціалісти ж, хоче того чи не хоче Порошенко, в українській політиці солісти. Тож таке зневажливе ставлення до них із забуттям власного недалекого минулого здатне хіба що насмішити, навіть зважаючи на високий нинішній пост двічі кума і хазяїна «Укрпромінвесту». Пост — це ще не авторитет і не право когось принижувати.

Не смішить одне. У Запоріжжі люди вийшли на протест проти призначення представника кланових сил чому? Та тому, що посаду першого віце-губернатора запропоновано представникові великого бізнесу. А Президент же на кожному кроці заявляє про роз’єднання влади і бізнесу. Заяви заявами, але присутність великого бізнесу у вже нинішній владі не закинеш у суху глибку. Слова явно розходяться з ділами. Сам двічі кум, до речі, теж не дрібний підприємець, і ніяка передача бізнесу в чиєсь управління не робить із нього представника середнього класу.

Банкова і сьогодні садить у владні крісла чимало людей з тугими гаманцями, навіть у правоохоронні і митні органи йдуть певні люди тільки тому, що комусь дуже подобаються, приміром, чернівецькі ковбаси «Колос» з польського м’яса чи вінницька фірма «Володимир». Ті, хто уявив себе єдиними власниками перемоги нинішнього Президента, щедро віддають посади сватам, братам, племінникам, дружбанам, зовсім відкинувши вбік власні ж розмірковування про досвід і професійність. Багато з них успішно співробітничали з попереднім режимом. А ті, хто з ним боровся на ділі, знову виштовхуються на узбіччя.

Щось це дуже не сходиться з публічними заявами керівництва держави і навіть деякими угодами, на яких стоять підписи Президента і прем’єр-міністра. Втім, що дорікати прем’єрові, якщо в Запоріжжі на демонстрацію протесту вийшли і її однопартійці, а про деякі призначення глава уряду дізнається з преси. Чи не починається нова узурпація влади? І чи не рано чванитися високими посадами і наближеністю до «тіла», видавати себе білішим за горностая в надії, що суспільство все це спокійно проковтне?

А на місцях цей процес уже наслідується. Щойно я приймав делегацію колишніх опозиціонерів з Горностаївського району Херсонщини: у них головою адміністрації знову стає запеклий кучміст. А з соціалістів, тимошенківців, нашоукраїнців «реваншисти» уже відверто кпинять: а що, чия бере гору?

Що ж відбувається?

Нападати на соціалістів у стані «Нашої України» стало чомусь модно. На недавньому з’їзді Української народної партії Іван Драч навіть вигукнув: «Ми боролись не за посади для Мороза!». Хороший у принципі поет, у політиці, м’яко кажучи, сьогодні майже ніхто, раптом уявив, що він десь боровся за посади для нелюбого йому Мороза! Ну, хіба що на розі у вола? Але хто тоді віл? УНП? Але вона, як інші партії «НУ», крім хіба що партії Пинзеника, сьогодні за впливом в реальному політичному житті України — майже нуль. Претензії йти самостійно на парламентські вибори звучать майже як недотепний гумор. І Іван Федорович серйозно вважає, що хтось у нього забирає посади? Було б смішно, якби не було сумно. Хай поїде в Тернопіль, де народ жартує: пережили Бойка, переживемо й Стойка. А Стойко ж — не від Мороза...

Соціалісти не за посади борються, а за ефективність і чистоту нової влади. І самі подають у цьому приклад. Ніхто ж не заперечить, що міністри-соціалісти Станіслав Ніколаєнко, Олександр Баранівський, Юрій Луценко належать до найефективніших урядовців, які вдало поєднують сучасний менеджмент і вдумливу кадрову політику. За півтора місяця вони вже встигли стільки зробити, що й не снилося, скажімо, тому ж Іванові Драчеві за його урядування в Держкомпресі. Бо вони — фахівці, які знають ще й що таке соціальний фактор в управлінні. УНП, за невеликим винятком, явно не кишить такими кадрами.

Ніхто нікого не закликає повернутися до єгипетських горщиків. Пан Порошенко не такий ветхий днями, щоб не пам’ятати, хто ким був і хто сьогодні є в українській політиці. Претендувати на істину в останній інстанції, на останнє слово в ній — позиція для посади, яку він обіймає, скажемо обережно, не досить вдумлива для українського суспільства. І навряд чи прийнятна. Брати гвалтом громадську думку сьогодні не вдасться, ніхто не дасть себе на глум, а роз’ятрювати гнів і протистояння не менш нерозумно, як і присипляти їх. Чванство і бундючність у політиці легко переростають у звичайну хлестаковщину, а цієї неслави новій владі я зовсім би не хотів. Помаранчева революція перемогла зовсім не для задоволення амбіцій Порошенка чи кого б там не було, а тим більше не для того, щоб потопити її у інспірованій нерозумними заявами ворожнечі.

Чомусь я думаю, що сам Віктор Ющенко не в захопленні від таких ходів двічі кума і деяких своїх соратників з «Нашої України». У розмовах, у яких і мені доводилося брати участь, він ясно давав знати, що розуміє значення і роль демократичного соціалізму і Соціалістичної партії України в нашій країні, досвід соціалістичного руху в Європі і світі в соціалізації економіки і утвердженні демократичних процесів і цінностей у зрілих суспільствах. Він завжди говорив: у нас із вами більше того, що об’єднує, аніж того, що роз’єднує. Теревені недозрілих губернаторів щодо «комуняк» і чванькуваті заяви запізнілих «опозиціонерів» щодо двох тижнів з претензіями на приватизовану в суспільства перемогу на виборах хотілося б сприймати як фанаберисті спроби окремих чиновників невисокого коліна вивищитися на купині, не більше. Насторожує, однак, те, що йде це з його найближчого оточення. Чи не починає свита грати короля? Україна цей шлях уже пройшла, результати відомі, для чого ж повторювати те, що історія відкинула як мотлох?

Розсійте цей зовсім не бузковий туман, Вікторе Андрійовичу, аби через нерозумні заяви деяких соратників віра людей у вас не танула з цьогорічними пізніми снігами! Здається, ми по горло наїлися ворожнечі, пора б уже і за мирний стіл сісти. Та й діло треба робити, час не жде.