Криза пам'яті

Н. Лебідь,

Україна молода,

10.03.05

Через чотири роки після подій 9 березня обвинувачені в «масових заворушеннях» лишаються нереабілітованими, а ті, хто їх саджав за грати, — у своїх кріслах

9 березня 2001 року тодішній суспільно-політичний рух «Україна без Кучми» дійшов свого апогею. У цей день відбулися перші серйозні сутички демонстрантів із міліцією, на центральних київських вулицях — на перехресті Володимирської та бульвару Шевченка, на Богомольця, на Банковій і Лютеранській. Правоохоронці з рідкісним завзяттям несли варту на підступах до Адміністрації Президента, різко відрізняючись від себе самих часів помаранчевої революції. Кучмівська охорона тоді добряче натовкла ребра й голови своїм співгромадянам, застосовуючи проти них кийки і сльозогінний газ. Багатьох демонстрантів затримали у той же день, але незабаром майже всіх відпустили. Проте країна отримала дев'ятнадцятьох справжніх політв'язнів — їхньою справою опікувалась СБУ, інкримінуючи хлопцям «масові заворушення» (міра покарання за цією статтею сягала 12 років ув'язнення, прокуратура вимагала 10. Феміда присудила обвинуваченим від 2 до 5...).

...Мені не треба передивлятись наші архіви, щоб згадати, що саме «УМ» писала до першої, другої та третьої річниці подій 9 березня... У 2002-му це були, зокрема, бліц-інтерв'ю з політв'язнями — на той час усі вони були за гратами... У 2003-му парламентарі-опозиціонери, які ще могли вважатися новообраними (бо й року не минуло від виборів до Верховної Ради) залюбки коментували нам своє ставлення до сутичок на Банковій, клянучи останню як лігво тодішньої влади й засвідчуючи солідарність з тими, хто продовжував сидіти у тюрмі. Серед коментаторів були і нинішній Президент, і нинішня Прем'єр... А в 2004-му ми друкували велике інтерв'ю з учасником подій — унсовцем Миколою Ляховичем, який пробув у «пенітенціарному закладі» найдовше, вийшовши на волю з другою групою інвалідності та стійкою неприязню до гурту «Раммштайн», який чомусь невідв'язно асоціювався у нього з тюрмою... Сівши ж учора за клавіатуру комп'ютера, я довго дивилась, як блимає на екрані курсор, не в змозі вигадати той новий формат публікації, який би найкраще підійшов до року нинішнього. Мабуть, це те, що називають кризою жанру.

Але є ще й інша криза. Йдеться про владу, яка вчора була опозицією і дещо з недалекого минулого пам'ятала, а сьогодні це «дещо» буцімто й забула... Слава Богу, всі фігуранти «справи 9 березня» лишились хоч не здоровими, але живими. За те, що свого часу вони стояли біля витоків опозиційного руху — так, того самого, без якого не сталася б помаранчева революція, — ці люди мають купу хвороб і заплямовану біографію. Для моральної сатисфакції їм достатньо й того, щоб їхні судимості були скасовані. Більшого вони не вимагають і не просять. Думається, указу Президента з цього приводу було б цілком достатньо. Але такого документа не існує.

Зате чудово існують на своїх посадах слідчі СБУ, герої багатьох наших публікацій (зокрема полковники Герасименко та Вергелес). Не знаю, пережили вони хоч якийсь момент розгубленості — мовляв, як же ми тепер відповідатимемо перед новою владою? Цілком ймовірно, що такого моменту не було. Можливо, тому, що подібні їм завжди зуміють вчасно лизнути керівну руку і тим самим приспати увагу до своїх персон? Чи, може, тому, що ця сама «рука» — у даному разі голова СБУ Олександр Турчинов — на першій же своїй презентаційній прес-конференції зазначив, що не підтримує ідею люстрації? Теперішній «шеф» СБУ сам був донедавна найактивнішим учасником протестних акцій, з «України без Кучми» починаючи... А Президент Ющенко — їхнім ідейним натхненником і суворим обвинувачем старої влади. Проте схоже, що не нинішня Банкова, а далекий Страсбург швидше прийме рішення щодо колишніх українських політв'язнів. Їхня справа зараз у Євросуді, чекає на свою чергу. Шкода, якщо не Україна зробить перший крок, поступившись такою можливістю Страсбургу. У нас, як завжди, інші проблеми. Цього разу — з пам'яттю.