«Мы наш, мы новый мир построим!»

Л.Скорик,

2000 (25-31.03.05),

25.03.05

Про безглуздість переворотів, які, руйнуючи тиранію, встановлюють нову, але, як правило, примітивнішу, дикішу, а тому — страшнішу.

У нинішньому постреволюційно-оранжевому просторі, в реаліях, зітканих виключно з потреб революційної доцільності, щораз частіше постає переді мною одна картина ще з часів розвинутого соціалізму. Якось відомий бард Юлій Кім, задумливо дивлячись кудись через вікно московської дисидентської кухні, тихо проказав зі зміною лише однієї букви (з «т» на «ч») строфу з революційного гімну: «Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а зачем?!» Цей влучний парафраз спонукав нас тоді до дискусії про безглуздість переворотів, які, руйнуючи тиранію, встановлюють нову, але, як правило, примітивнішу, дикішу, а тому — страшнішу.

Історія справді вчить, що вона нічого не вчить тих, хто має пристрасне бажання будь-що в ту саму історію втрапити, не забуваючи прихопити при цьому побільше влади і грошей для себе, улюблених...

Хіба на «обломках самовластья» т.зв. режиму Кучми з усіх щілин не проростають і навіть вже не буяють цупкі пагони нового-старого режиму, що його оранжеві кхмери безальтернативно нарекли народною, прозорою, чесною, чистою, демократичною, відкритою, українською, європейською (не злічити усіх пухнастих епітетів) владою?

А чи могло бути інакше, коли «син Ющенко» стає на місце «батька Кучми»?

Чого б це раптом син, скинувши батька, мав відцуратись усього, що омріяний престол належно підтримує для будь-яких сідниць, що вмощуються на ньому?

Пункт перший:

Як була сім'я стара, то є сім'я нова — не лише на кровних чи зятівських, а й на кумівських засадах (хто не знайомий із розгалуженим владним родичанням-кумівством навколо нового Президента, — благо, дрібними діточками Бог не обділив, — хай гляне в Інтернеті...).

Пункт другий:

Як була нереалізована сумнозвісна адмінреформа — то ще більш нездійсненною стала нині: від Секретаріату Президента до тих, що «на місцях». Те, що управління почали йменуватися службами і розростаються чисельно всередині, те, що зростання оплати на утримання нових «чесних урядовців» відбувається лише за рахунок скорочення кількості старих, — аж ніяк не сприятиме зменшенню витрат «народних коштів» на чиновницьку рать, котра явно демонструє тенденцію до швидкого розмноження — все це очевидно для незаангажованого, уважного ока.

Пункт третій:

Безперервні, в системі online, заклинання нової влади про шалену демократизацію цієї самої влади вкупі з суспільством, про відразу до використання адмінресурсу, яке чинив старий режим, особливо у такій тонкій демократичній матерії, як вибори, — усі вони стали вкрай непристойними і грубо фальшивими після того, як були направлені усім обласним та районним адміністраціям рекомендації з вихідним номером 592/0/2-05 від 9 лютого 2005 року. Їх підписав державно-партійний тріумвірат: Президент В.Ющенко, прем'єр Ю.Тимошенко та голова СПУ (!) О.Мороз.

Невимушено-демократично всім «пропонується створити на рівні областей і районів політичні ради з числа місцевих активістів (керівників) відповідних політичних партій для забезпечення їхнього пропорційного представництва в структурах виконавчої влади та для організації політичної підтримки владних рішень. Подібно слід вчинити і при кадрових призначеннях... в інших управлінських та господарських (підкреслено мною. — Авт.) структурах. Настійно рекомендуємо врахувати ці пропозиції». (Цікаво, чи наважиться хтось із адресатів не врахувати їх?)

Мене найбільше зворушує в першому абзаці «рекомендацій» оце: «Дії владних структур і позиції наших політичних партій повинні... заснувати традиції тісної координації кроків, зокрема для забезпечення перемоги на виборах 2006 року тих сил, що насправді боролися з авторитарним режимом і прагнуть процвітання України» (!). Які це сили, як кажуть, три рази вгадувати не доведеться, тим більше що в подальшому роз'ясненні персонально на ім'я голів (наприклад, київського міського голови) про завдання політичних рад — «всьо чьотко». По-перше, на прикладі столиці нагадується «про створення у Києві та десяти районах політичних рад з числа керівників тих політичних партій, які насправді боролися з авторитарним владним режимом».

По-друге, в переліку завдань новітніх «рад народних (майданних) комісарів» вказується, хто є цими належними партіями: «Координація зусиль для забезпечення перемоги на виборах 2006 року політичних сил коаліції «Сила народу» та Соціалістичної партії України». Усе це за вихідним номером 25 від 14.02.05 підписане вже суто партійним керівництвом: від блоку В.Ющенка «Наша Україна» — В.Бондаренко, від Соцпартії — В.Семенюк, від блоку Ю.Тимошенко — А.Пшенишнюк...

І як вам до смаку, революціонери з Майдану, оцей ще зовсім тепленький пиріжок з прозорої кухні нової влади? Чи не є це свідченням щирої відданості верховних адептів оранжу ідеї того самого адмінресурсу, від якого відхрещувався на виборах п. Ющенко і який інкримінувався Януковичу як анафемний гріх старої влади.

Вищезгадані новодемократичні рекомендації здатні ввести громадянина в прострацію, а у мізках посполитих «революціонерів» неодмінно спливе: «За що боролись?!»

А за те саме, панове, і ще за впевненість нової чесної влади у можливості, за прикладом Кучми, власного десятилітнього керування ненькою-Україною (як це вже озвучив пан держсек Зінченко). І ці плани мають стати реальністю саме за допомогою сумнозвісного адмінресурсу згори додолу і навпаки, під мудрим керівництвом і контролем з боку трьох державних партій із сателітами...

Цікаво, а що на таке глибоке (бо ще й до радянських часів дотикає) «демократичне» ретро в нових українських реаліях скаже пан посол Хербст із США? Адже його країна вже за кілька років до виборів-2004 в Україні так ревно журилась можливістю порушень демократичних засад під час кампанії.

Якщо ж з боку посла найближчим часом (адже до парламентських перегонів лише рік) не буде жодної реакції на черговий і надто промовистий прокол нової влади (як відомо, пан Хербст активно коментував майже все, що діялось у внутрішній політиці України «до того» і навіть давав настанови), матиму ще одну вагому підставу вкотре переконатись, що «велика американська демократія» є звичайнісіньким фантомом, зате цілком матеріалізованою і реальною є глобальна політика американських подвійних стандартів...

Пункт четвертий:

Як то воно було при старій владі зі свободою слова? Мабуть, я, більше, ніж будь-хто, маю право про це говорити як найперша жертва тієї свободи на самому початку «режиму Кучми», коли нашу з І. Макаром газету «Опозиція» (перший номер вийшов під новий 1995 рік, збігаючись у часі з тотальною вірнопідданістю тодішньому президенту усього націонал-демократичного, а нині оранжевого, політикуму, соціуму та мас-медійного простору).

Так от, тоді ніхто й не гавкнув на захист тієї самої свободи слова, і нас брутально закрили на 8-му номері. Ще й шеф-редактора судили за образу газетою честі й гідності найвищих достойників.

Та через два роки те, за що по газеті й по нас так потовклися, взагалі перестало бути предметом відповідальності — чого тільки на президента та його рать не писали, казали, вигукували. Тієї самої словесної свободи було вже повно — згадую хоч свої власні дописи до різних видань, куди «крутіші» від тих, що були в досі незабутній і невідплаканій мною «Опозиції». Що ж, час іде, мода змінюється, свобода шириться.

Зате за останні три роки пан Томенко в іпостасі голови комітету Верховної Ради регулярно повідомляв нардепів і суспільство про страхіття у цій царині, а слово «темник» не вимовляли хіба що немовлята. Правда, більшість дорослих, особливо закордонних, навіть не здогадувались про функціонування вже на той час в Україні понад 400 (!) опозиційних до режиму газет. Цікаво, чи хтось назве сьогодні хоч пару десятків українських видань з видимими ознаками опозиційності?

А в часи розгромних реляцій п. Томенка словесні вправи і пасажі в опозиційних виданнях на адресу влади навіть нерідко демонстрували втрату межі між правдою і фантазією — як у казці. Особливо коли на шпальтах друкували, а в ТБ показували серійні трилери від Григорія Омельченка, Юрія Кармазіна та ін. А що вже під час президентських виборів діялось в «опозиційних» ЗМІ, — і Хічкок, і «Бандитський Петербург» відпочивають.

Схоже, що власна опозиційно – мас-медійна активність ввела вчорашню опозицію — нині владу в стан хворобливого переляку перед ЗМІ, бо однією із найгірших новацій у сфері «Свободи слова» став не якийсь там «темник», а цілком відкрите для очей очманілого суспільства звернення найвищих достойників до журналістського гурту: «Не будьте кілерами власної влади!» Це й справді відгонить комплексом і навіть викликає співчуття до авторів сього з приводу їх психологічного стану... Якщо до цього епохального «звернення» ще додати заклик до керівників державних ЗМІ негайно йти у відставку, до поділу журналістів на своїх і чужих, а також, як стверджують, особливу пристрасть п. Томенка до відслідковування, яким кольорам симпатизували на виборах ті чи інші видання.

Пункт п'ятий:

Такого ще не було за весь післясовковий період. У ті часи воно, правда, звалось простіше: «Все на борьбу с врагами народа (або «советской власти»)!» Нині це — «люстрація». А що слово для багатьох екзотичне, то й не дивно, що, виступаючи перед підлеглими, один з новопризначених губернаторів (його прізвище відоме автору) недавно попередив, що слід усім гуртом готуватись до «полюції».

Воно б і справді смішно. Але не дуже. Бо увесь цей люстраційний психоз нині має усі шанси стати чекістсько-сексотським постмодерном, який нічого спільного не може мати з очищенням, а лише із зачисткою неугодних на догоду неморальним. Необхідне каяття за содіяні у тоталітарні часи гріхи перед нацією, на жаль, не могло відбутись у слушний час — в цьому я переконалась 1991 року, коли нардепи не проголосували за внесену мною поправку до «Закону про вибори», у якій ішлося лише про те, аби ті, хто співпрацював із спецслужбами інших держав, не мали права виставляти свої кандидатури до виборних органів влади та займати відповідальні державні посади. Та й як могла ця поправка пройти, коли в середовищі тих самих нардепів таких осіб було чимало. Нині вони — всі в оранжі й усі щойно з Майдану.

Може, ті «чесні й прозорі» самі колись дозріють до каяття — хай би перед Богом. А народ — змордований, викручуваний, сплюндрований у різні часи, хай не штовхають знов у трясовину безглуздих порахунків — «Ти за кого?» — бо не їм, ініціаторам нових анонімок, шельмування і розбрату вишукувати скалки в чужих очах.

Пункт шостий — і висхідний:

Як тільки сяк-так оформилась верхівка нововладного айсберга, в одному з інтерв'ю я сказала: «Найбільша проблема нової влади — її непрофесіоналізм». Схоже, на жаль, так воно й є.

Якось в інтерв'ю кореспонденту «2000» я згадала, як мої даремні й довголітні (ще від 1992 р.) мандри в пошуках видимої опозиції спочатку до прем'єра, а згодом до президента Кучми привели мене аж у 1998 р. на лічені місяці у стан «Громади» і тіньового уряду під орудою п. Тимошенко. Придивившись до міністерських осіб, я з приємністю констатувала, що аж двоє з них (обидва — харків'яни) зраджували явним ознакам інтелігентної та інтелектуальної професійності вкупі з належним вихованням. Решта видавались мені підібраними дещо оригінально — видно, і тоді в опозиції відчувався брак кадрів.

Загартовані на революційних вітрах Майдану «крепкие парни и веселые девчата», що виступали з трибуни, захоплені власним умінням отримувати у відповідь на свої заклики стоголосе «Так!», «Геть!», «Ганьба!», «Слава!», «Ющенко — наш президент!», очевидно, щиро повірили в свої майже надприродні можливості досягти невідворотного «Так!» у всьому, за що не візьмуться.

Пан міністр від поліції з плеча рубає автоінспекцію. А варто би п. Луценку поглянути, що діється в столиці, де автомобілі паркують у найзабороненіших місцях, мало не впоперек вулиць — ніхто нікого не штрафує і взагалі «в упор» не бачить. Цікаво, як змогла б потрапити славна патрульна служба на вулиці, проїжджа частина яких стала не більше 5 м завширшки, а швидкість — до 3 км/год. Запрошую хоч би на вул. Воровського: майже щодня тепер долаю її пішки — куди швидше за таксі.

Які вражаючі досягнення демонструє пан Луценко, зачитуючи на ТБ блискавично виявлені суми крадіжок-розтрат-привласнень у міністерствах колишнього уряду, особливо чітко виголошуючи прізвища міністрів і не дуже виразно додаючи, що їх причетність чи непричетність ще буде з'ясована у Генпрокуратурі. Чи не правда, як невимушено-демократично і висококваліфіковано з правової точки зору. Ну геть як у тому анекдоті про рабина і його гулящу дочку, котрої у того взагалі не було. Хай потім виправдовується — хто вже слухати стане.

Все очікую, коли ж то серед неоранжевих прізвищ з'являться густо-помаранчеві, у котрих самих і в їх «улюблених тещ і тестів» (цитую п. Луценка) теж дещо є — далеко непрозорого походження. Хоч би для елементарної пристойності підкинули якогось оранжевого непухнастого (кого не дуже вже шкода), колишнього міністра з часів прем'єрства Ющенка чи Кінаха, бо суцільний голубий колір надто сприяє медитації — а раптом електорат щось неочікуване побачить внутрішнім зором?

Недавно на ТБ знову виник п. Пинзеник і стурбовано повідомив, що уряд Януковича припустився фатальної для народу України помилки, заклавши в бюджеті підвищення пенсій без підвищення зарплат. Що цим хотів сказати новий фінансовий міністр, одразу не вгадаєш. Можливо, мав на увазі, що відрахування до Пенсійного фонду не збільшились і нема з чого підвищувати пенсії?

Пане міністре, чи ви не догледіли, що за 2004 р. зарплати бюджетникам зросли набагато суттєвіше, ніж пенсії; так що пенсійних податків трохи акумулювалось, та й на пенсії щось капнуло. А те, що величезна кількість людей в Україні уже давно не бюджетники і отримують свою зарплату на підприємствах недержавної форми власності, а там ріст зарплат напряму залежить від зростання виробництва і, очевидно, від економічного росту в державі взагалі, про це ви не забули? Схоже, не знаючи і не вміючи, а може, на догоду імпортерам, і не бажаючи дати собі ради із забезпеченням того самого економічного зростання, яке було зіницею ока уряду Януковича, шукаєте оту знамениту чорну кішку в темній кімнаті?

І Бог з ними, вітчизняними виробниками, котрі мають усі шанси вимерти, як динозаври у льодовиковий період урядових ідей щодо тотального зменшення митних тарифів на широкомасштабний імпорт. І особливо тих видів товарів, які наш багатостраждальний виробник не завдяки, а всупереч примудрився врешті виробляти сам, щиро сподіваючись, що держава його від безпардонної конкуренції на внутрішньому ринку хоч якось захистить.

Зате які рюші, які кружева, які шиншили, які бретельки, які ну просто вбивчі, аж до памороків рукавчики, які сіточки, які ридикюлі нині носяться в Кабміні!

Але якщо серйозно, то висока культура і з нею почуття міри або є у всьому, або їх насправді нема. А брак «оних» — джерело неминучих проблем, які неприпустимо вирішувати за допомогою перманентної революції, черговий раз проплаченої «народної ініціативи» натовпу під стінами парламенту із криками «Дайош бюджет!» Бажаємо руїни — революціонуймось до швидкого кінця. Той, хто знає і вміє добре робити справу, не кличе невігласів на підмогу.

Галасу було вдосталь. І, як виявилось, лише для того, щоб якнайвище до влади доскочила компанія комсомольських лідерів перебудовного періоду. З усіх комсомольських поколінь вони вирізнялись особливим цинізмом. Рівень їхньої невіри у комсомольські ідеї був граничний, і так само граничний був хижацький інстинкт і жадоба пирога — стартового капіталу із чималенької комсомольської казни. За допомогою надійних зв'язків на всьому просторі СРСР вони успішно стартували в брудний бізнес і в брудну політику. Вони ні в що не вірять і не мають жодних ідеалів. Вони — з породи хижаків, і їхня природа незмінна. Вони прагнули влади і досягли її — завдяки Майдану.

Натовп блокував, вирував, кричав: «Так!» І справді — «...а зачем?»