Вибори-2006: одкровення від Миколи Томенка

Ольга ЗАГУЛЬСЬКА,

2000 (24-30.06.05),

24.06.05

Якщо більшість стратегів НСНУ поки що намір позбутися соціалістів як партнерів тримають у глибокій таємниці, то Микола Томенко 19 червня в передачі «Подробно з Дмитрием Киселевым» його зненацька озвучив.

18 червня під час конференції «Україна після оранжевої революції», організованої Європейським форумом демократії і солідарності та Соцпартією, лідер СПУ Олександр Мороз висловив переконання, що очолювана ним партія на парламентських виборах одержить результати, які дадуть їй змогу не лише формувати владу в країні, а й впливати на внутрішню та зовнішню політику.

Сподівання на те, що після виборів 2006 року він разом з однопартійцями матиме набагато більшу політичну вагу, ніж зараз, звучали вже не раз. Концентровано вони виражені у цифрі, яку має зафіксувати ЦВК за результатами голосування, — 15% голосів виборців. І це незважаючи на теперішній рейтинг партії, який, за даними різних соціологічних структур, не перевищує 5%. Цей рівень електоральної підтримки сформувався ще під час президентських виборів. Тоді Олександр Мороз набрав 5,82% голосів, що приблизно на 1,5% менше, ніж під час парламентської кампанії-2002. Правда, восени свої втрати Мороз пояснював адмінресурсом і правопорушеннями з боку тодішньої влади. Тепер влада інша, а результат той самий, навіть гірший, що є свідченням абсолютної безпідставності звинувачень з боку Мороза. Насправді минулорічні вибори зафіксували реальний рівень підтримки як партії загалом, так і її лідера зокрема.

Сьогоднішні тенденції попри всі намагання їх не помічати далекі від райдужних. Підтримавши Ющенка у другому турі виборів, Мороз назавжди втратив частину прихильників. Одні вийшли з партії тому, що не підтримували Ющенка, інші ж, навпаки, побачили в ньому привабливішого лідера і перейшли на його бік. Чи вдасться суттєво розширити електоральне поле за рахунок значного поповнення партійних лав, яке дійсно має місце? За словами Мороза, зараз СПУ налічує 104 тис. членів. З огляду на те, що у виборах беруть участь майже 30млн. громадян, це близько 3%. Чи зможуть вони загітувати вп'ятеро більше? Особливі надії Мороз покладає на об'єднання «Громадський контроль» та партію воїнів-афганців. А ще є колишні члени СДПУ(О) й інші громадяни, які, щоб захистити себе від переслідувань нової влади і бажаючи не втратити у ній певне становище, вступають у лави провладної партії. Це відбувається в тих регіонах, де раніше сильні позиції мали есдеки, зокрема в Закарпатті, й там, де досі впливовими залишаються соціалісти. Та навіть всі разом вони навряд чи забезпечать ліпший результат, ніж на попередніх парламентських виборах.

Адже приріст членів Соцпартії здебільшого відбувається не за рахунок зростання її популярності (підстав для цього немає), а через бажання публічно виявити лояльність до влади. І якщо проаналізувати соціальний статус новачків, то здебільшого це або чиновники, або керівники підприємств, або обіймають інші посади, що фінансуються державою, зокрема лікарські та вчительські. В останньому випадку просто підлаштовуються під міністра освіти Станіслава Ніколаєнка. За кілька місяців нова влада вже встигла зробити свою чорну справу — шляхом арештів і переслідувань всіх, хто не з нею, утвердити у свідомості людей переконання, що єдиним способом вберегти себе є демонстрація відданості Президентові та його урядові. Але це ще не означає, що люди будуть одностайно таку ж прихильність виявляти, тримаючи в руках бюлетень. З одного боку, вони можуть протестувати у такий спосіб проти насильства над ними у вигляді примусово-добровільного долучення до провладної політичної партії, з другого — для підтримки провладних партій не буде економічних підстав.

Олександр Мороз нині з владою тому, що вона має (або соціологічні служби так подають) доволі високий рівень підтримки. Його самолюбство тішить, що й він серед осіб, яким довіряє суспільство, що його підтримують закордонні політичні діячі. Не обійшов увагою участь Мороза у зміні влади й віце-президент групи Партій європейських соціалістів в Європарламенті Ян Вірсма. Похвала з вуст одного з найвпливовіших міжнародних політиків на фоні значного відставання від рейтингу Ющенка, Тимошенко та Литвина дуже важлива. Лише заради неї варто бути заодно з Президентом.

Та як тільки кон'юнктура зміниться і популярність влади почне падати, соціалісти тут же дистанціюються від неї, аж до відкликання з уряду своїх міністрів. І прихильність європейських соціалістів від такого кроку їх не стримає, оскільки голосуватимуть не вони, а українці, яким, як показали минулі вибори, від міжнародного визнання СПУ ні холодно ні жарко. Фактично таку можливість Мороз залишив за собою відразу. І не тільки тому він не злився з політичною силою, з лав якої вийшов Ющенко, щоб зберегти себе як лідера, а й тому, що хотів подивитись, як новий Президент розпорядиться владними повноваженнями, наскільки результат нової команди відповідатиме прагненням людей.

Наразі соціалістам вигідно бути провладною партією. Та надто великі амбіції її лідерів, щоб СПУ розчинилась у владному середовищі. Тому ще у січні Мороз сказав Ющенку, що не переходячи дорогу йому і політичним силам, які його підтримують, піде на вибори самостійно. Аргумент — можливе розширення у такий спосіб електоральної бази підтримки Президента — лише прикриття власної амбіційності та обережності.

Вірним собі Мороз залишився й до сьогодні. 18 червня відстороненість від майбутньої коаліції він мотивував тим, що не можна вступати у те, що ще не створено. Окрім того, напевно, ще не стерся у пам'яті досвід «канівської четвірки», не кажучи вже про усвідомлення того, що не першим і навіть не другим чи третім він буде у майбутньому виборчому списку. І не лише інтереси Мороза він може зачепити — представництво партії загалом буде мізерним. Як Ющенко та його прибічники вміють виконувати домовленості, Олександр Олександрович вже знає. Намагання переглянути результати голосування з політреформи і далекий від наперед обумовлених квот розподіл владних портфелів — більш ніж яскраве цьому підтвердження. І майбутніх докорів, що, мовляв, соціалісти «в'їхали» у парламент на авторитеті Ющенка, теж не можна відкидати. А спроби змусити соціалістів відмовитись від проповідуваних ними ідей і гасел і діяти в руслі лише тих, які реалізовуватиме Президент і новий уряд, — неминучі.

Теперішня участь соціалістів у владі — очевидне гальмо як для Ющенка, так і для його закордонних спонсорів, які за результатами виборів очікували капіталістичних ринкових перетворень і негайного розриву стосунків з Росією, що б вони з цього приводу не говорили. Виняток становлять лише європейські соціалісти, які з корпоративних міркувань зацікавлені в розширенні свого представництва і впливу, в т. ч. й в Україні. З питань економічної політики, приватизації, стосунків з Росією, перебування наших військ в Іраку, вступу до НАТО, системи влади соціалісти мають відмінну позицію. Завдяки їй та авторитетові лідера їх, власне, й підтримує певна частина населення. Саме ідеологічна самостійність повернула їм ті 5% виборців, які у другому турі президентських виборів швидше за все голосували за Ющенка. Але новій владі соціалісти як у ВР, так і поза нею потрібні, за образним висловлюванням Юлії Тимошенко, як біомаса. І якби Ющенко не потребував підтримки соціалістів у парламенті, якби міг вирішувати всі свої питання без них, ніколи б навіть мінімально не виконав даних Морозові обіцянок.

Згадаймо лише епопею з висуненням кандидатури глави уряду. Зі слів Мороза випливало, що окрім підтримки політреформи, одним з пунктів передвиборчих домовленостей було його прем'єрство. І це при тому, що аналогічну обіцянку Ющенко дав і Тимошенко, і не виключено, що й Кінахові. Заради перемоги він сипав обіцянки усім, наперед знаючи, що виконувати їх не буде. Достатньо гасел. Формула «не словом, а ділом» (яка вже сама по собі передбачала розходження) виявилася напрочуд успішною.

Звичайно, що прямо відмовлятися від своїх слів Президентові, з одного боку, нібито не личить, а з другого — обставини змушують рахуватися з союзниками. Але це до пори до часу. А настати він має після березня 2006 року. І якщо більшість стратегів НСНУ поки що намір позбутися соціалістів як партнерів тримають у глибокій таємниці, то Микола Томенко 19 червня в передачі «Подробно з Дмитрием Киселевым» його зненацька озвучив. Вирвалося у чоловіка в запалі телевізійного спічу. Не дає йому спокою порушена соціалістами однорідність уряду. Вся провина за те, що урядовій команді не вдається реалізувати проголошене, виявляється, лежить саме на представниках цієї партії. Тому нема іншого виходу, як робити все для того, щоб жодних претензій у СПУ на владні повноваження надалі не було. А не буде їх тоді, коли аналогічна фракція у парламенті буде така малочисельна, що при майбутньому розподілі влади її можна буде безболісно обійти. Таку прозаїчну відповідь дав один з ідеологів НСНУ на мрії Мороза про 15% голосів виборців і про майбутній вплив у владі.

А якими засобами ющенківці добиваються свого, Мороз знає не з чужих слів. Сам до них долучався. І вже зараз він має бути готовий до того, що у разі самостійного передвиборчого плавання не лише будуть озвучені промахи його міністрів (особливо вразливим у цьому плані є міністр з питань АПК Олександр Баранівський), але їм припишуть всі невдачі уряду загалом. Успіхи ж зарахують Президентові і прем'єрові, якщо остання долучиться до НСНУ. Коаліція, яка сформується навколо НСНУ, з соціалістами воюватиме з не меншою заповзятістю, ніж з опозиційними партіями, брутально виштовхуючи їх з електорального поля. Бо, за задумом, нинішня опозиція має бути скомпрометована та знищена ще до виборів, її нішу певною мірою займуть соціалісти і комуністи. Але комуністи, по-перше, у майбутній ВР будуть представлені ще менш чисельно, ніж тепер (президентські вибори це засвідчують), а по-друге, вони за жодних обставин не зазіхатимуть на владний пиріг. З цього погляду вони абсолютно безпечні, тоді як соціалісти вже показали, що у прагненні владних повноважень можуть бути наполегливі й через певну європейську підтримку їх просто так не усунути.

Та не лише соціалісти в немилості у влади. Таку ж долю розділяє і НПУ.У згадуваній передачі Микола Томенко як парадокс назвав той факт, що парламент очолює колишній глава адміністрації президента Леоніда Кучми Володимир Литвин. І це не тільки «страшилка» для спікера, який досі однозначно і безповоротно не підтвердив участі у виборах разом з НСНУ. Що б зараз на своє виправдання за таке одкровення не говорили найближчі соратники Ющенка і він сам, Литвин має знати: очолювати ВР після виборів 2006 року він не буде за жодних обставин. Навіть якщо таке запевнення одержав від Ющенка. Ціну слова останнього він уже знає. Дай боже, щоб Литвин добув на цій посаді до кінця каденції нинішнього парламенту. Бо спроби усунути його через актуалізацію справи Гонгадзе були уже не раз. Та за відсутності реальних доказів (окрім плівок Мельниченка) відступили. Немалу роль відіграла й стійкість голови ВР і загроза втратити підтримку його фракції та її сателітів.

Та це зовсім не означає, що якщо Володимир Михайлович і надалі буде надмірно норовливим, доказів його провини хоч би у «справі Гонгадзе» не знайдуть. Суд над перевертнями тільки розпочався. І кому врешті-решт висунуть звинувачення, поле для маневрів надзвичайно широке. Тим більше що звинувачення намагається надати суду статус закритого. Це щоб громадськість не дізналася, що ж насправді говоритимуть звинувачувані та свідки. До нас доноситимуть лише офіційну версію подій. Наскільки вона може бути наближена до дійсності, ми вже знаємо. Найвищі правоохоронні чини, відкинувши честь і сором, щиросердно дивлячись нам у вічі, повідомляли і про закриття судами кримінальних проваджень проти Тимошенко (забувши, правда, пояснити, чому досі, за аналогією з фальсифікаторами виборів, не відкриті карні справи проти численних фальсифікаторів зібраних ГПУ 5 тис. томів), і про влучний (прямо в скроню) другий постріл смертельно пораненого Кравченка, і про отруєння діоксином Ющенка... Справедливість українських судів взагалі унікальна. Вони за нової влади розкріпостилися настільки, що всі принципові рішення приймають тільки на її користь. І українці владі вірять на слово. Докази їм не потрібні. А влада вже знає, що і бездоказово караючи, і безпідставно милуючи, на жоден масовий спротив не наштовхнеться. Публічними звинуваченнями і численними арештами випробовування на байдужість нації вона пройшла.

Не врятує Литвина від обструкції й участь у коаліції. Навіть при однаковому відсотковому представництві у передвиборчих списках своєї фракції, яка буде хоча б частково, як тепер, диктувати правила гри. Як його однопартійців змусять перейти у президентську фракцію (незалежно від того, буде Ющенко на чолі списку чи ні), пояснювати немає потреби. СБУ, КРУ, ГПУ, міліція до того часу каральну місію вдосконалять. А за умов відсутності численної парламентської опозиції (а таке за нинішньої її пасивності й беззубості та тотального упокорення громадян цілком можливе) ці структури ще й будуть повністю безконтрольні з боку громадськості. Їхні керівники вже сьогодні не приховують, що служать Президентові, а не народові, проте ще хочуть, щоб той був разом з ними. Але це до виборів. В разі перемоги влади й на виборах до ВР потреба в опорі на народ відпаде. Положення ж закону про заборону міграції з фракції у фракцію чинне лише стосовно міжпартійних переходів, на внутрішньоблокові воно не поширюється. Депутати без загрози втратити мандат зможуть у межах блоку міняти фракційну прописку.

Стійкість же членів колишньої АПУ до зовнішніх впливів відома. Усі вони на чолі з лідером, сформувавши урядову коаліцію під орудою прем'єра Віктора Януковича і делегувавши туди своїх представників, підтримавши його висунення єдиним кандидатом від правлячих партій на посаду президента, перейшли на бік опонентів. А колишній голова фракції Михайло Гладій мало не серед перших опинився в провладній БЮТ. Сподіватися ж на те, що люди, зрадивши раз, не зроблять цього повторно, — марна справа. Тим більше що влада перейшла до нової стадії утвердження. Якщо раніше видавлювала здебільшого тих, хто її не підтримував на виборах, то тепер уже взялася й за тих, хто підтримав, але не відразу, як от Литвин.

Не сприймаючи спікерства Литвина як наближеної колись до Леоніда Кучми особи, Томенко не обмовився. Він озвучив одну з головних ідеологічних засад нової влади — всі, хто коли-небудь був не з нами, той проти нас. Вона не тільки в умах владної верхівки на чолі з Президентом, вона є єством усіх її пересічних і непересічних прихильників під кодовою назвою «оновлення влади». Як приклад наведу ситуацію на Львівщині, висвітлену в районній газеті. Колишнього голову райадміністрації призначили начальником обласного відділу земельних ресурсів. Лідери місцевих осередків НРУ, «Батьківщини», УНП, УРП, ДемПУ, Партії зелених, «Собору», КУІ, погрожуючи «хвилею невдоволення і масових протестів громадськості», висловили публічний протест. Провина чиновника сформульована чітко і однозначно: «прислужник кучмізму», під час акції «Україна без Кучми» назвав дії опозиції «брутальним протистоянням процесам стабілізації в державі», посмів висунути себе кандидатом у президенти, тоді як рішенням з'їзду «НУ» цю місію було покладено на теперішнього голову Львівської ОДА (а за сумісництвом ще й народного депутата) Петра Олійника, «демонстративно появлявся на передвиборних акціях разом з провладним кандидатом», під час виборів зайняв вичікувальну позицію і лише після другого туру нібито перейшов на бік помаранчевої революції. І вже після цього переліку гріхів — звинувачення у занедбаності промисловості, розкраданні великих підприємств, розвалі та пограбуванні майна агроформувань, масовому безробітті...

Про те, що ця особа усі роки «кучмізму» була активістом опозиційного КУНу, не приховувала своєї прихильності до чинного Президента, щонайменше 2 рази за власним покликанням приєднувалася до сходження Ющенка на Говерлу, вивела район з економічної кризи, є географом за освітою, захистила кандидатську дисертацію з проблеми убезпечення земель від ерозії, викладає відповідні дисципліни студентам у Львівському національному університеті ім. Івана Франка і дійсно є спеціалістом з земельних питань, — ні слова. За логікою протестантів, фаховість і управлінський досвід ніщо порівняно з вічною та публічною любов'ю до Ющенка. Чим ця позиція відрізняється від позиції Томенка стосовно Мороза і Литвина? Нічим. Але не тільки в несприйнятті всіх, хто бодай в думках не з Ющенком, вони подібні. Такі ж однакові — в різних оцінках одних і тих же подій, тобто грішать подвійними стандартами.

Звинувачення у «вірному служінні злочинному режимові Кучми» однаково справедливе й стосовно Віктора Ющенка. До 2001 року він був у його команді, і жодного разу тоді ми не чули про спротив «кучмізмові». І Гонгадзе вбили за часів прем'єра Ющенка. Про його тодішні зусилля знайти злочинців ми також не знаємо. Чому він звільнений від відповідальності за так звані «злочини кучмізму», чому обіймає посаду Президента, чому прем'єром є віце-прем'єр уряду, призначеного Кучмою, чому серед нинішніх міністрів високі чиновники часів президентства Кучми? Чому Томенко до них не має претензій і не намагається їх позбавити високих державних посад? Якщо вже відстоювати тезу, що режим Кучми злочинний, то міра злочинності його головних носіїв — Ющенка, Тимошенко, Пинзеника, Червоненка та інших — набагато більша, ніж провина пересічного голови райдержадміністрації, не кажучи про службовців нижчого рангу і тих, хто лише одержує зарплату з державної казни. Тим не менше перші на владному олімпі, а від інших Україну вичищають.

Ні Мороз, ні Литвин не протестують з цього приводу. Але навіть це не заважає їхнім нібито соратникам планувати щодо їхнього політичного (і не тільки) знищення. Чи хоча б тепер вони усвідомлять, задля чого їх, як уже зрозуміло, тимчасово взяли союзниками? Чи й далі будуть, як висловився Мороз, «підставляти плече, щоб забезпечити дотримання прав і свобод»? Особливо помітні в «прихильності до прав і свобод» соціалісти в особі міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Він наразі — візитна картка СПУ, найефективніший її представник у владі. Головний серед тих, ким козирятимуть, залучаючи на свій бік виборців. Та навіть після найсильнішого сп'яніння і куражу рано чи пізно настає похмілля. Українці вже не раз засуджували можновладців. Така ж доля очікує й сьогоднішніх ідеологів і виконавців розправи. Не виключено, що апогеєм, за яким настане протверезіння, будуть вибори-2006. Та за будь-яких розкладів доля і Мороза, і Литвина та їхніх соратників визначена. Їх або знищить влада, яку вони підтримують, або разом з цією владою народ, який нарешті усвідомить, кого він обрав лідерами.