СОЮЗ ВЛАДИ І МІДЖЛІСУ – ЗМОВА ПРОТИ НАРОДУ

Леонід ГРАЧ, голова Всеукраїнського, об'єднання "Спадкоємці Богдана” Хмельницького", народний депутат України,

Комуніст,

24.06.05

Старе-нове керівництво України любить підкреслювати свою відмінність від "старої влади". Але найгостріші міжетнічні, соціально-економічні, кримінальні проблеми та протиріччя, які переплелися в Криму в єдиний вузол, так і не почали розв'язуватися по суті. Нинішня влада, очевидно, успадкувала від своїх попередників нездатність дієво піклуватися про соціально-економічний розвиток і національну безпеку.

Осмислена політика знову підмінюється тактикою поступок перед силами, що відкрито порушують закон, явно діють врозріз із суспільними інтересами. Влада так і не навчилася взаємодіяти з суспільством, тому вона змушена спиратися на ті сили, які, провокуючи суспільний розкол, видають власні інтриги за політичну боротьбу, а подачки з боку влади — за розв'язання соціально-економічних проблем. Судячи з усього, нова влада, так, як і колишня, не розуміє, наскільки небезпечні такі союзники, у тому числі й для неї самої. Не усвідомлює, що такі альянси є справжньою змовою проти національної безпеки країни, інтересів народу України, всього слов'янського світу.

Ґрунтуючись на власному, майже двадцятирічному досвіді розв'язання в Криму етнічних проблем, можу з упевненістю стверджувати, що зняти міжнаціональну напруженість не можна без ефективної правової, міжетнічної, соціально-економічної та виваженої культурної політики. Я пишу про це для того, щоб заздалегідь зняти з себе обвинувачення в упередженому ставленні до різних етнічних груп. На жаль, вони виникають щораз, коли намагаєшся принципово розібратися в сформованій ситуації. Націоналістам неупереджений аналіз протипоказаний, — він дозволяє виявити їх істинну роль. Мені ж, як людині, ненависний будь-який націоналізм, чи то український, чи то кримськотатарський.

Нас часто намагаються переконати, що кримськотатарський націоналізм є заледве не цілком пристойним злом, яке вимагає до себе поблажливого ставлення. Мовляв, на відчуття історичної несправедливості наклалася соціально-економічна необлаштованість репатріантів. Цим же пояснюють те, як виникають націоналістичні течії і яким чином вони стають популярними. Але тим непривабливішою виглядає роль політичних діячів етнічного штибу, які прагнуть не розв'язувати проблеми свого народу, а спекулювати на них, роблячи власну кар'єру. Тим більше злочинною, у контексті рівності перед законом усіх громадян незалежно від національної приналежності, виглядає політика влади, котра створила своїми діями грунт для зміцнення націонал-радикалів. При цьому влада не корегує хибний курс, оскільки він відповідає її інтересам, а відкуповується від націонал-радикалів подачками, сподіваючись у такий спосіб не допустити етнічного вибуху.

Для влади, яка не бажає і не вміє діяти в інтересах суспільства, націонал-радикали виявляються надзвичайно зручним партнером. Угоди з ними влада намагається видавати за політику в національному питанні, а підтримку націонал-радикалів — за розв'язання справжніх соціальних та культурних проблем. Тому кримська влада на початку 90-х дозволила націоналістам присвоїти собі право говорити від імені всього кримськотатарського народу. Більше того, влада дозволила націонал-радикалам висунути гасло організації в Криму державної влади за етнічною ознакою. Саме з такими закликами виступає так званий "Меджліс кримськотатарського народу", що став фактичним союзником кримського та українського керівництва, котрий створений і діє як незаконна організація, що не має ніякого права говорити від імені всього кримськотатарського народу і ніким не уповноважена представляти його інтереси. Влада, вступивши в альянс із меджлісом, по суті, пішла на створення в Криму міжетнічного конфлікту, що дозволяє їй керувати суспільством з допомогою політичної гри. Кримськотатарське питання стало розмінною монетою в руках київської та сімферопольської владної верхівки, яка прагне вдержати пануюче становище. Вона неодноразово використовувала протиріччя, які штучно підігріваються з метою політичної боротьби особливо в передвиборні періоди.

Союз правлячого угруповання і націонал-радикалів із самого початку ретельно приховувався від суспільства обома сторонами, що надає йому характеру антигромадської змови. Звичайно ж, владі довелося розплачуватися зі своїми таємними союзниками з націонал-радикального середовища. У їх інтересах керівництво Криму за сприяння деяких засобів масової інформації здійснювало політичний тиск на голів сільських та селищних громад при виділенні чи узаконюванні захопленої землі, ігноруючи при цьому закони та існуючі суспільні настрої. Активісти меджлісу за потурання влади присвоїли повноваження щодо визначення кадрової політики у виконавчих органах влади. Подібна практика в поєднанні з навмисно агресивними діями меджлісу, візитною карткою якого стали масові самозахоплення землі та бійки, сприяє загостренню існуючих протиріч та ескалації міжетнічного протистояння в Криму. Фактично визнавши діяльність націоналістичної організації, меджлісу, влада Криму втратила можливість перешкоджати виникненню інших радикальних угруповань, часто значно небезпечніших.

Так, у Криму діють відділення забороненої в багатьох країнах світу релігійно-політичної екстремістської пантюркістської організації "Хізбут-Тахрір". Активізували свою діяльність нелегальні формування "Ісламської партії Криму", "Адалет", секти модерністського характеру "Нурджулук" та ін. По суті, головним наслідком нездатності (та й не бажання) влади контролювати ситуацію стало різке збільшення впливу фундаменталістів в ісламській громаді Криму в останні два-три роки. Очевидно, що невдовзі прихильники фундаменталістських поглядів зможуть дуже впливати і на хід політичного процесу. Звичайно, у Криму ісламські фундаменталісти змогли утвердитися багато в чому завдяки допомозі й підтримці реакційних мусульманських кіл таких країн, як Саудівська Аравія, Туреччина, Пакистан, Іран, Йорданія. Але їх вплив був би вкрай незначним, якби внаслідок змови влади з кримськотатарськими націоналістами останніми не були б створені умови для пропаганди національного і релігійного екстремізму, що особливо проявляється в молодіжному середовищі.

На жаль, численні депутатські запити, направлені мною у зв'язку з цим до СБУ, МВС, Генеральної прокуратури, які за минулі три роки стали невід'ємною складовою моєї депутатської діяльності, залишилися без відповіді. Якщо не вважати такими відписки, що надсилаються з різних інстанцій. У своїх зверненнях до президента України, керівника РНБО та інших посадових осіб як до виборів, так і після виборів, я закликав навести порядок, забезпечити рівність усіх громадян перед законом і припинити діяльність меджлісу. Визнаючи цю організацію, заграючи з нею, влада дозволяє їй видавати власну радикальну ідеологію за думку всього кримськотатарського народу, проголошуючи себе його представницьким органом. Але усвідомити небезпеку обраного курсу на заохочення радикалів, правляче угруповання, незважаючи на зміну персоналій, так і не зуміло.

Донині при президенті функціонує Рада представників кримськотатарського народу, яка складається повністю із членів меджлісу — більше того, робляться спроби розширити його повноваження. Моє прагнення привернути увагу суспільства й органів влади до загрози ісламського радикалізму, яка різко зросла внаслідок діяльності в Криму емісарів та ваххабістських проповідників, викликало кампанію щодо моєї дискредитації. У депутатських протестах і провладних ЗМІ мене обвинувачували в "тенденційності", "істерії", "у бажанні відвернути" "увагу громадськості від реальних насущних проблем Кримської автономії та України в цілому", перешкодити співробітництву України з ісламським світом. Ця маячня доповнювалася колективними заявами і зверненнями до В.Литвина, Л.Кучми від імені "Верховної Ради Криму", Асоціації органів місцевого самоврядування (про свою участь у складанні цього документа, щоправда, самі голови міських, селищних та сільських рад дізналися з преси). Мене намагалися представити організатором етнічного конфлікту, а тому для виступів проти мене підбирали депутатів за етнічною ознакою або використовували культурні чи релігійні організації (аж до заяви проарабської асоціації "Арраїд").

Насправді всі мої інтерв'ю, публікації в ЗМІ та публічні заяви, що викликали крайнє роздратування кримського керівництва і верхівки меджлісу, були продиктовані тривогою за майбутнє Криму і прагненням уникнути міжетнічного протистояння, яке загрожує нашій Республіці. Найважливішими умовами для цього є відмова від впроваджуваного соціально-економічного курсу на користь одного етносу і припинення змови влади і націонал-радикалів за спинок суспільства. Такий розвиток ситуації, звичайне ж, не входив у плани націоналістів, які намагалися приховати від громадськості справжній стан справ, і дедалі очевидніші тенденції до загострення міжнаціональної ситуації, особливо ні основі самозахоплень землі, антиросійської ті антиправославної істерії.

Лідери так званого меджлісу М.Джемілєв Р.Чубаров, використовуючи трибуну Верховної Ради України, телебачення, радіо намагаються на мене тиснути, вимагаючи від СБУ і Держкомітету з релігії привселюдно спростувати мої твердження, що нібито суперечать дійсності. Однак у низці відповідей на мої депутатські запити були підтверджені наведені в них факти Більше того, мої оцінки ролі націоналістів ті релігійних радикалів, їх справжніх цілей і їхні взаємовідносин із зовнішніми мусульманським силами, у своїй основі збігаються з думкою експертів і представників влади.

Так, у відповіді Голови Державного комітет України у справах релігій В.Бондаренка було сказано, що лідери меджлісу спробували встановити контроль над мусульманським середовищем шляхом рекомендації свого кандидата на посаду муфтія. При цьому меджліс прагнув, з одного боку, створити "умови для фактичної автономності ДУМК, незалежності його від інших духовних центрів"; з другого - координувати "контакти ДУМК з органами влади, іншими конфесіями, представниками іноземних держав і організацій". У цій відповіді також підтверджувалося, що в червні 2000 р. керівництвом меджлісу була "розгорнута цілеспрямована кампанія ескалації напруженості між ДУМК і Кримською єпархією УПЦ".

Саме "мусульманське середовище автономії традиційно виступає об'єктом зазіхань з боку Туреччини та деяких арабських держав, які конкурують між собою". Встановлення контролю над суспільною свідомістю мусульман Криму є частиною державної політики Туреччини. У документі ясно говорилося, що меджліс виступає як союзник цих зовнішніх сил, допомагаючи релігійним організаціям, створеним для реалізації їх інтересів, утвердитися в Криму, і одержуючи від них кошти на власну суспільно-політичну діяльність. Така політика здійснюється меджлісом незважаючи на те, що "місіонерська діяльність зарубіжні фондів і громадських організацій, по суті, суперечить законодавству про свободу совісті, а в деякі випадках слугує прикриттям для проникнення в регіон членів міжнародних ісламських організацій радикального спрямування". У результаті, частина кримськотатарської молоді потрапила під вплив "прихильників партії "Хізбут-Тахрір", забороненої в багатьох ісламських державах". Однією з цілей цієї партії є "створення єдиної ісламські держави".

Під впливом такої пропаганди, яка виходить від представників нетрадиційних течій ісламу, у частини кримських мусульман виникає "почуття релігійної нетерпимості до представників інших конфесій".

Таким чином, представники влади добре усвідомлювали зв'язок між діяльністю меджлісу, зовнішньополітичними планами інших держав (чи стратегією міжнародних екстремістських організацій) і активізацією релігійних радикалів у Криму. У відповіді тимч. в. о. Голови Служби Безпеки України Ю.Землянського від 7 листопада 2003 р. також вказувалося, що в Криму відбувається "активізація кримінальної діяльності етнічних громад, особливо чеченських". При цьому зверталася увага на реалізацію в Криму чеченцями вогнепальної зброї, розповсюдження наркотичних засобів тощо.

Однак ні влада в цілому, ні окремі її структури істотно змінити обстановку не змогли. Вони або ігнорували погрози, в тому числі й ті, котрі добре усвідомлювали самі, або діяли із запізненням. Так, мною був направлений депутатський запит до СБУ з приводу діяльності табору "АЙФААРі" на Ай-Петрі. 12 листопада 2003 р. на нього надійшла відповідь за підписом начальника Головного управління СБУ в Криму А.Свиридонова, у якій говориться про вжиті заходи: 14 громадянам іноземних держав, які брали участь у діяльності табору, був скорочений термін перебування на території України. У відповіді міститься посилання на висновок експертів, котрі стверджують, що "в результаті перебування в "АЙФААРі" людина могла перетворитися на повністю підконтрольного своєму наставнику адепта, здатного на непередбачувані дії". Проте Служба безпеки України не побачила на горі Ай-Петрі "фактів підготовки чи здійснення незаконних дій, які можуть завдати шкоди національним інтересам держави чи окремим громадянам". Згадаймо, що саме про таких "адептів" заговорили через деякий час, у зв'язку з кривавою розправою над сотнями дітей у Беслані, що сколихнула увесь світ.

Правоохоронні органи воліють не помічати загрози, яка виходить від екстремістів, оскільки питання про ставлення до них змістилося з правового поля в політичну площину. Так, ігнорується діяльність секти "Нурджулар", кримського відділення партії "Хізб-ут-Тахрір", заплющуються очі на перебування і лікування в оздоровчих установах автономії членів незаконних збройних формувань, які діють у Чеченській республіці РФ. Не реагують на розповсюдження в Криму агітаційних матеріалів, котрі відкрито закликають до джихаду.

Така тактика воістину самовбивча. Після розпаду СРСР Кримський півострів з геополітичної точки зору опинився в "дузі нестабільності" Таджикистан — Кавказ — Крим - Балкани. У цих регіонах мусульманський екстремізм, підживлюваний із зовнішніх джерел, неминуче прагнутиме до розширення зони власного впливу. Уже зараз кримчани стали свідками відкритої пропаганди ідеології екстремістських мусульманських течій на телевізійних каналах. Це — останній рубіж, за яким неминуче будуть екстремістські дії, масштабність котрих постійно збільшуватиметься. Додаткову небезпеку в Криму становить те, що релігійний екстремізм тут тісно пов'язаний із націоналістичними вимогами і закликами. А націоналісти є союзниками владного угруповання, з якими вона не наважується порвати через власну слабкість і відірваність від решти суспільства. Тому влада залишає без уваги й антиконституційні програмні заяви керівників меджлісу, які оголосили своєю метою створення "національної державності", і екстремістські заклики фундаменталістів.

У результаті такої тактики мовчазного угодовства з вимогами націоналістів, вони утверджуються у власній правоті і розширюють свій вплив на суспільну свідомість. Влада, у свою чергу, змушена займатися пошуками недосяжного компромісу, дедалі більше потураючи вимогам націоналістам, намагаючись їх задовольнити за рахунок решти суспільства. Дана тактика перейшла в спадок від колишнього керівництва України і Криму до нового. Це є кращим доказом того, що, по суті, в країні нічого не змінилося, соціально-економічна і політична сутність правлячого режиму залишилася колишньою, незважаючи на гучні заяви.

Більше того, виправдовуючи свою прихильність до націоналістів, нова влада вирішила підвести під їх вимоги теоретичну базу і законодавчу основу. У дні жалобних заходів, присвячених 61-й річниці депортації з Криму кримських татар, вірменів, болгар, греків, німців, антиросійськи налаштований глава уряду Криму А.Матвієнко (він же затятий прибічник В.Ющенка) заявив, що врегулюванню міжнаціональної ситуації в Криму буде сприяти визначення на законодавчому рівні понять "титульна нація", "національні меншини" та "корінні народи". Поняття "корінний народ" або "титульна нація" дають націоналістам ідеологічний механізм для постійного підвищення своїх економічних і політичних ультиматумів. Наївно сподіватися, що отримані можливості націоналісти використають для розв'язання проблем кримськотатарського народу. Це не входить у їхні інтереси. Постійне збільшення кількості економічних, культурних і політичних проблем дозволяє націоналістам маніпулювати думкою рядових кримських татар, використовувати їх у своїх провокаційних діях. Самозахоплення землі націоналістам нічим було б виправдати, якби влада проводила чесну політику в сфері землекористування. Але самі по собі самозахоплення спрямовані не на протидію цій політиці влади і не на полегшення становища рядових кримських татар, хай і здійснюване незаконними методами. Націоналісти використовують самозахоплення в рекламних цілях, для здобуття популярності як "народних захисників" і як інструмент шантажу влади. Коли немає можливості вдатися до самозахоплень, націонал-радикали вдаються до інших, ще провокаційніших методів, у тому числі, до організації погромів та захисту їх учасників. Так, навколо справи про різанину в барі "Коттон" активістами кримськотатарських націонал-радикальних кіл організована ціла система тиску і погроз на адресу влади. Вони фактично зажадали "негайно скасувати всі судові рішення" і "почати слідство з чистого аркуша".

Меджліс не рахується із судово-правовою системою України, оскільки сама влада, будуючи взаємодію з цією нелегітимною організацією, ясно дала зрозуміти, що розглядає політичну доцільність вище права. На принципі політичної доцільності і організовує так званий меджліс свої дедалі зростаючі вимоги. Сьогодні його лідери вже вимагають права втручатися в управління та розставляти на свій розсуд кадри і диктувати пріоритети політичного курсу.

Такі претензії були озвучені зовсім недавно, у період формування і затвердження нового складу кримського уряду. Але тепер влада виявилася загнаною в куток. Подальше виконання вимог меджлісу неможливе без порушення прав інших народів Криму і тих кримських татар, які не довіряють цій організації. Відмова від нових поступок означатиме розрив таємного політичного союзу з націоналістами, на що влада ніяк не може зважитися. Керівництво націоналістів відчуває вагання влади і намагається шантажувати її, залякуючи наслідками розриву, у тому числі й соціальними безпорядками.

Меджліс вустами Джемілєва безсоромно підкреслює роль кримських татар в обранні Віктора Ющенка на пост глави держави. При цьому націоналісти у своїх виступах протиставляють кримських татар решті населення півострова, знову намагаючись переконати центральну владу в тому, що створення національної державності в Криму відповідає її політичним інтересам. Але нова влада, незважаючи на політичні ігри з кримськотатарськими націоналістами, зобов'язана розуміти, що спроба встановити в Криму державність за етнічною ознакою, поставить півострів в умови громадянської війни.

Однак неформальний союз із владою вселяє в націоналістів впевненість у власних силах, зміцнюючи в них бажання йти у своїх вимогах до кінця, не рахуючись ні з чиєю, у тому числі й з владною позицією. Так, пропозиції Віктора Ющенка відмовитися від Декларації про національний суверенітет кримських татар і погодитися з пропозицією введення мораторію на виділення землі були відкинуті в націоналістичному середовищі. Вустами молодіжної організації " Девлет" меджліс заявив, що "ніколи не відмовиться від свого права на державність". У Декларації про національний суверенітет, від якої меджліс, відповідно до недавнього зізнання його лідера, зовсім не збирається відмовлятися, сказано: "Крим є національною територією кримськотатарського народу, на якій тільки він має право на самовизначення".

"Земля і природні ресурси Криму, включаючи його оздоровчо-рекреаційний потенціал, є основою національного багатства кримськотатарського народу". Декларація також наділяє меджліс правом "добиватися визнання за кримськотатарським народом статусу народу, який веде боротьбу за своє національне визволення, і діяти відповідно до цього статусу".

Влада раніше наділила націонал-радикалів правом говорити від імені всього кримськотатарського народу. Тепер політичні екстремісти, закріпивши свій вплив з допомогою політичних та економічних механізмів, виступають з ідеєю переважаючого права однієї нації порівняно з іншими. Влада поступово стає перешкодою для націоналістів, вони вже готові присвоїти її права собі, як це зробив М.Джемілєв, заявивши:

"Мораторій, накладений у Криму президентом на виділення землі в приватну власність, не буде поширюватися на Алушту, Судак, Партеніт і район Тихої бухти в Коктебелі". При цьому влада, незважаючи на створену загрозу для неї самої, як і раніше, потурає антиконституційним вихваткам меджлісу.

Взаємовідносини меджлісу і влади вийшли з-під її контролю. Одна сторона, відкрито порушуючи закон, диктує свої умови, а друга — влада — заплющує на це очі. Змусити владну верхівку діяти відповідно до закону, як і раніше, неможливо. Вона просто боїться приймати будь-які рішення. Це видно з численних відписок на мої депутатські звернення, які надійшли за останні два місяці (квітень-травень) поточного року з різних органів влади — Рахункової палати, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури, СБУ, Кабінету Міністрів України. Зміст усіх цих бюрократичних вправ залишився незмінним: зробити вигляд, що ніякої загрози для суспільства не існує. Правоохоронні органи, як і раніше, не бажають помічати ані пропаганди релігійного екстремізму, ані посилюваної присутності ісламських фундаменталістів, ані протизаконних дій націонал-радикалів.

Це означає, що багатонаціональний народ Криму продовжує залишатися в заручниках у націонал-радикалів кримськотатарського меджлісу й ісламських екстремістів. Над кримчанами дамокловим мечем висить вимога націонал-радикалів про перетворення Криму на власну етнічну державу. Сподіватися на те, що влада поставить заслін протизаконним діям, марно. Нове керівництво, точнісінько так, як і його попередники, зосереджене на вирішенні власних короткострокових завдань і продовжує жити під девізом "після нас хоч потоп". Він неодмінно настане, якщо ми, кримчани, самі не зуміємо цьому запобігти.