Стара пісня нової влади

Василь ЧЕРЕДНИЧЕНКО, кандидат економічних наук,

Сільські вісті,

14.06.05

Новітня ідея адміністративно-територіальної реформи неоднозначно сприймається суспільством. Уже саме слово «реформа» викликає у селян алергію. Вони пережили не одну новацію і ніяк не второпають, чому саме село є полігоном для експериментів, після яких все спустошується, а життя стає просто нестерпним. І це за умови, що кожна реформа мотивується турботою про людину і робиться для її нібито благополуччя.

Свого часу під подібними гаслами проводилося укрупнення господарств: мовляв, це дасть можливість більш раціонально використовувати земельні ресурси, спеціалізувати виробництво, а концентрація коштів дозволить закупити нову, потужнішу техніку, поліпшити соціальну сферу, а в результаті мати високу культуру землеробства і тваринництва, міцну економіку. Потім настала епоха реформування колективних господарств, а що з цього вийшло, відомо. Ще Тарас Шевченко писав: «... село неначе погоріло, неначе люди подуріли...» За царату Столипін ініціював лише одну земельну реформу, а у наші дні кожний вождь починає свою діяльність з реформи. Це й зрозуміло: є добра нагода показати себе народові, а головне — за результати не відповідати.

Весь світ тримається на великому спеціалізованому виробництві, а ми повернулися до куцих наділів — паїв. Навіть під час окупації німці не ліквідували колгоспи. Німеччина об’єдналася, але в східній частині зберегла великі кооперативи. Євреї не знайшли в Ізраїлі нічого кращого від кібуців, тамтешніх колгоспів. Наша біда в тому, що ми все звикли робити за командою: якщо у колгоспи, то всі шеренгою, а з колгоспу — теж гуртом. Ми не вміємо просто працювати. Нам треба обов’язково комусь рапортувати. Пригадується, коли реформували колгоспи, то всі — і негайно, і до першого квітня — доповіли Міжнародному валютному фонду: з колгоспами покінчено. Власники залишилися наодинці з землею — ні техніки, ні грошей: все спустошено. Землі заростають бур’янами, від високої культури землеробства ні сліду, тваринництво практично знищене. Половина людей не отримала земельних актів, які з невідомих причин чомусь видаються районними відділами земельних ресурсів, а не сільськими радами, як належить. А крайніх немає. Де головні ідеологи розвалу села — Саблук, Гайдуцький, Гладій, Ващук? Вони повинні понести суворе покарання за злочин, як і головний землевпорядник з Карапишів Даниленко. В умовах ринкових відносин головам адміністрацій не личить міняти таблички з цінами, м’яти коров’яче вим’я на базарі під прилавками. Треба діяти не командними методами, а шукати інструменти стимулювання тих власників, які вирощують буряки, тримають корів, свиней та іншу живність. Про соціальну сферу і говорити нічого. Практично її немає.

В селі Тараща Корсунь-Шевченківського району, звідки я родом, свого часу були: колгосп, сільська рада, семирічна школа, дитячий садочок, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб, бібліотека, два магазини, до війни діяла лазня, і батько-вчитель брав мене із собою, адже вважалося, що той, хто не ходить у баню, є антисоціалістичним елементом, бо не несе культуру на село. Для сільської інтелігенції цей ритуал був обов’язковим. Сьогодні не лише в нашому «неперспективному» селі, а й у центральному Селищі, де розташовані крупне ТОВ «Прогрес» і цукровий завод, бані немає. Та що в селі — зараз у багатьох районних центрах помитися ніде.

Колишні віце-прем’єри з гуманітарних питань Жулинський, Курас розпочинали свою роботу з реформи власне освіти та культурно-освітніх закладів. А колишній віце-прем’єр Дмитро Табачник додумався затіяти концентрацію бібліотек. Книги вивезли машинами, якими заготівельники худобу забирають, у невідомому напрямку. Немає чим людям добратися до лікарні, а Табачник сподівався, що за книгою люди пі- дуть у райцентр. Наше чудове село залишилося ні з чим. Церкву закрили — колишні, а все інше — нинішні. Робиться все можливе, щоб відлучити співвітчизників від інформаційного простору, будь-якими засобами зробити їх манкуртами, недоумками, щоб легше було ними маніпулювати.

Про все це можна було б і не згадувати. Читачам ситуація відома. Вона схожа в багатьох селах. Але в повітрі знову запахло грозою. Мотивація та ж, що була й раніше: якщо хочемо жити, як живуть люди в Європі, то треба реформувати сільські ради і створити територіальні громади, які повинні нараховувати не менше 5 тисяч селян, а район — 70 тисяч. І, як каже новий віце-прем’єр Безсмертний, такі громади будуть самодостатні, і на селі з’являться школа, лікарня, буде «і ставок, і млинок, і вишневий садок...». Ми все це проходили, і не раз. Знову звучить стара пісня, але уже при новій владі: робити це негайно і уже до 1 березня 2006 року доповісти, що громади створені, умови Європейської хартії виконані, і, як мовить віце-прем’єр, треба робити один надріз, а якщо розтягнути процес, як собачу пісню, то буде боляче. Такої чергової операції селяни не витримають! Тим більше, що над селом занесено не скальпель, а сокиру. Біографічні дані Безсмертного маловідомі. Але достеменно, що він звичайний чиновник. Останні роки тиняється в урядових кабінетах, не знає села, його проблем. Мені особисто він бачиться звичайнісіньким кабінетним схемомалювальником, який, як і всі його попередники, відповідальності навіть за абстрактні схеми-малюнки не несе. Треба йому приїхати в наше село Тараща і намалювати реальну схему, якою буде громада, що вона матиме після об’єднання. Адже більшість сільських рад голі і босі. Відомо, коли бідного об’єднати з бідним, то вони стануть ще біднішими. Коли сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму. У Черкаській області 525 сільських бюджетів, і лише 24 не отримують дотації. Навіть окремі районні центри дотаційні. Ось тут і треба подумати, як краще залучити інвесторів, добитися ефективного комунального господарства, економії бюджетних коштів, вишукати нові джерела наповнення місцевих бюджетів, зрозуміло, що не за рахунок підвищення цін. Як може так бути, що Терещенко будував Селищанський цукровий завод і створював соціальну сферу, а сьогодні її практично знищено. Завод користується нашою землею, водою, людськими ресурсами, а зареєстрований у Васильківському районі Київщини, де сплачує податки. Іншими словами, «криша» в Києві. Селищанська дільнична лікарня і середня школа, збудовані на початку минулого століття, знаходяться в аварійному, жебрацькому стані.

В області лише четверо сіл — Червона Слобода, Руська Поляна, Білозір’я та Гельмязів — мають по 5 тисяч населення, 70 тисяч — лише один Черкаський район. У героїчному Корсунь-Шевченківському районі 22,8 тисячі сільського населення, в результаті реформи замість 22 сільських рад залишиться п’ять. Як відомо, село досить стрімко старіє, дві третини населення його — пенсіонери. То про яке наближення влади до людей можна говорити? А тому, доки не матимемо достатніх коштів, затівати реформу небезпечно. Головними реформаторами повинні бути самі люди, громада, тобто ми з вами. За словами Президента, до неї треба підійти зважено: «Від реформи не повинне страждати жодне село, інакше не потрібна така реформа...»

Поспішність за таких умов суперечить здоровому глузду. Реформу треба відкласти принаймні на п’ять років. Створена Національна рада з місцевого самоврядування та регіонального розвитку повинна розробити конкретні заходи і вирішити ряд надзвичайно важливих проблем, а вже потім братися за реформу. В першу чергу треба налагодити автобусне сполучення з усіма селами, реалізувати програму «Шкільний автобус», забезпечити підвезення дітей до школи, створити належну інфраструктуру. Заслуговує на увагу ініціатива Міністерства охорони здоров’я, яке обіцяє забезпечити належне фінансування медичних закладів, направити в кожне село медичного працівника. Але робити це треба також не за наказом, а підібрати здібних випускників, які хочуть і можуть стати сільськими медичними працівниками. Їм годилося б надати пільгові кредити на навчання, які раніше виділялися. Ці кредити можна погашати через рік після закінчення вузу протягом 15 років. Хто відпрацював п’ять років на селі — кредит автоматично погашається. Дати кредит молодим спеціалістам, які ідуть у село, для придбання житла, автомобіля. Молодих спеціалістів не силувати, а створити такі умови, щоб вони самі просилися в село.

Так само важливо завершити земельну реформу, видати земельні та майнові акти. Забезпечити належні комунальні послуги, оживити роботу культурно-освітніх закладів та вирішити багато інших життєво необхідних проблем.

Відомо, що територіальна реформа тісно пов’язується з місцевим самоврядуванням. Доки не буде налагоджено самоврядування, навіть мову про реформу не треба вести. Питання не нове, багато років про це говоримо, а результати мізерні. Складність у тому, що надати більші права громаді можна лише за умови, що ці повноваження ніде не купиш і не позичиш, їх треба у когось відібрати, а той не хоче віддавати. На селі ліквідовано всі форми контролю за діями адміністрацій з боку співвласників і співзасновників, членів товариств, а тому самоврядуванням там і не пахне — все вершить пан директор. Більшість керівників усіх рангів в умовах самоврядування, демократії, ринкових відносин працювати не вміють. Вони навіть у думках не припускають, як це може бути: я сказав, я підписав, а він не виконує.

На різних зібраннях часто ставиться в приклад Польща, самоврядування там діє понад 12 років, на що Євросоюз інвестував понад 20 мільярдів доларів. Якось, перебуваючи у Польщі, я став свідком такого. Вранці господар пішов на збори мешканців будинку. Коли він повернувся, я поцікавився, з приводу чого було зібрання.

— Мерія прийняла рішення перенести тролейбусну зупинку, — відповів він.

— Ну і що?

— Згоди не дали, оскільки треба було знести кущ верболозу.

Оце уже громадське самоврядування! У нас, у Черкасах, знищується все живе: вирізаються дерева, асфальтом покриваються газони, добудовуються веранди в квартирах, які виходять на вулицю, на дитячих майданчиках виростають гаражі, як гриби після дощу, тротуари заполонили машини, автозаправну станцію збудували на стадіоні, поряд із залізничним вокзалом, сміття, нечистоти вивозяться на пляжі Дніпра. І це в тому місті, де ще до утворення Черкаської області (1954 рік) при поєднанні лісових масивів та дніпровських вод діяла знаменита всесоюзна оздоровниця «Соснівка» для лікування хворих на туберкульоз! Оце вам і увесь демократичний устрій, самоврядування, при якому нібито нам, народові, належить влада і вирішальне слово. Тож якщо хочемо змінити територіальний устрій, пролізти в Європу, маємо у себе зробити хоч би так, як у поляків.

В останні півроку в Черкасах практично немає байдужих до подій в університеті імені Богдана Хмельницького, пов’язаних із звільненням ректора. З особою Анатолія Кузьмінського тут пов’язується настання нової епохи у 80-річній історії вузу. Ректор і сформована ним команда добряче наробились, але горді масштабами здійсненого. Навчальний заклад не лише змінив статус, ставши національним, а й робота його наповнилася новим змістом: облаштовано аудиторії, деканати, бібліотеку, харчові блоки, територію, відкрито профілакторій, споруджується житло і навіть збудовано капличку. Анатолій Кузьмінський — доктор наук, професор, досвідчений, чуйний і досить вимогливий керівник. Він пройшов усі службові сходинки: працював у середньому освітньому закладі, очолював обласні відділи професійно-технічної та народної освіти, був заступником губернатора з гуманітарних питань. І ось «Пора» наполягла на його відставці, мотивуючи тим, що він був довіреною особою Віктора Януковича. Спробував би відмовитися! Його тоді б зняли і без «Пори». Але виконував доручення Анатолій Кузьмінський без зайвого галасу, тиску, фальсифікації виборів. Більшість університету проголосувала за Ющенка. Під тиском, зрештою, Кузьмінський написав заяву. Без усяких на те підстав міністерство його звільнило. Можна було б до цього питання не повертатися. Але історія розтоптаної демократії повчальна. По-перше, вину кожного під час виборів повинні вивчати і визначати судові органи. Тим більше, що ст. 24 Конституції України передбачає: «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками... політичних, релігійних та інших переконань». По-друге, за існуючим положенням, ректор працює за контрактом з Міністерством освіти і науки, який укладається після його обрання колективом. Контракт закінчується у вересні. Ректор повинен був прозвітуватися, колектив оцінити його роботу і потім вирішити питання щодо подальшого контракту. Ось вам яскравий приклад нашого самоврядування. Керівника вибирали демократично, а звільнили, як завжди, — за командою. Розтоптали паростки самоврядування, конституційні права восьмитисячного колективу студентів та півтисячного — викладачів. У ситуації, яка виникла в університеті, байдужу позицію зайняла обласна рада — вищий орган самоврядування, яка, маючи права контролю за виконанням законів та Конституції України, не зупинила протиправні дії «Пори», не посприяла тому, щоб студенти мали можливість спокійно навчатись, а викладачі — навчати. В цій ситуації найбільше постраждала молодь, наша майбутня зміна. Адже студенти вкотре переконалися, що все — так само, як і раніше: їхня думка щось важить лише тоді, коли вона збігається з думкою чиновників. Їм не зрозуміло, чому вони не зуміли захистити ректора. А от Ківалов, як голова ЦВК, причетний до злочину, який визнали Верховна Рада та Верховний суд, і сьогодні керує в Одесі юридичною академією. А ми посилаємося на досвід поляків...

Мені якось пощастило побувати в Австрії. Країна в центрі Європи з населенням трохи більше 7 мільйонів. Ще в 1955 році вона прийняла закон позаблоковості країни. Президенти міняються, а закон залишається беззмінним. Австрія нікуди не вступає, ні до яких блоків не приєднується, військових парадів і реформ не влаштовує. Країна процвітає. Приклад, гідний наслідування. А ми то перед кимось звітуємося, то вступаємо в НАТО, СОТ, Євросоюз, ЄЕП, а в Конституції записано, що наша країна позаблокова. В Австрії закон — є закон, а у нас, як дишло: куди націлиш — туди і вийшло. Кожний трактує його, як хоче. Владі, опозиції і партіям треба попрацювати на Україну, піднести життя людей на такий рівень, щоб усі заздрили й рахувалися з нами. Для цього Президентові треба накласти мораторій на проведення будь-яких реформ. А якщо вже дуже напала сверблячка і не терпиться, то визначити область, висадити туди віце-прем’єра Романа Безсмертного з командою, нехай відпрацюють і покажуть через п’ять років, що з цього вийшло, і тоді рухатися далі . І так чинити в кожній галузі. Україна — велика держава. Кожний прорахунок дорого обходиться. Тому робити потрібно все виважено, щоб потім не чухати потилицю, а бути «українськими українцями», як пише наш талановитий Борис Олійник. Щоб не заносили сокиру й не рубали під корінь паростки демократії та самоврядування, а робили все так, як належить нашій чудовій і талановитій нації, щоб нащадки згадували нас «незлим тихим словом».