Час і про українців подбати

І.Заворотний, м. Прилуки Чернігівської області,

Сільські вісті,

24.06.05

Скидаючи минулого року зі своєї шиї ярмо злочинного режиму Кучми, наш народ свято вірив, що веде до влади нових людей, які дбатимуть про Україну й українців. Та згодом з’ясувалося, що до владних органів знову потяглися куми, свати, брати і співкамерники, а народний Президент України Віктор Ющенко не вбачає в тому ніякої трагедії.

Щоб розібратись у тому, що відбувається в нібито оновленій Україні, слід з’ясувати, хто очолив міністерства, обласні та районні державні адміністрації. І чи спадало на думку українцям тоді, наприкінці 2004 року, що вже через деякий час після повалення антинародного режиму до влади в Українській державі прийдуть люди без освіти та з кримінальним минулим.

Яскравим свідченням того, що українці не завжди у захваті від президентських рішень і дій, є полярні оцінки, які дали Президент України Віктор Ющенко і народ роботі уряду за 100 днів. Перший, як відомо, позитивно оцінив роботу уряду. Оцінка ж його діяльності народом України, м’яко кажучи, не збігається з президентською.

Перш за все, людей спочатку здивувала, а згодом викликала у них обурення так звана кадрова політика, яку активно проводить нова влада. Пересічний українець ніяк не може збагнути, якими критеріями керуються Віктор Ющенко та його найближче оточення при черговому призначенні на відповідальні державні посади осіб некомпетентних, непопулярних у народі, які скомпрометували себе палкою підтримкою ганебного кучмівського режиму та тих, кого дуже важко запідозрити в українському патріотизмі. Гіркі реалії красномовно свідчать: такими критеріями часто-густо виступають корпоративні, особисті інтереси, які аж ніяк не відповідають тому, на що так сподівалися торік люди на Майдані. Тож і не дивно, що в оточенні Віктора Ющенка є такі діячі, як перебіжчик з антиукраїнської СДПУ(О) у табір «Нашої України» Олександр Зінченко, затятий кучміст Роман Безсмертний, подібний до нього «світоч юридичних наук» Роман Зварич та ціла низка «палких уболівальників» за долю українського народу, серед яких особливо вирізняються пани Рабинович, Червоненко, Пасхавер, Кантор, Воронін. Тут можна б згадати незлим тихим словом і могильника-невдаху «Сільських вістей» пана Москаля, і запеклого (у певному розумінні) борця з корупцією Святослава Піскуна. А якщо до цього додати ще й склад Верховної Ради, де українці-патріоти традиційно перебувають у стабільній, на жаль, меншості, логічно постає питання: а в якій, вибачте, державі і в якому часі ми живемо? І як нам зберегти свою національну самобутність за таких умов? Адже дійшло вже до того, що українців, як сказав у своєму виступі на загальних зборах НАН України 12 травня 2005 року Борис Олійник, титульну націю, послідовно зводять до найбезправнішої меншини. Причому, на мою думку, цей процес не тільки не зупинено новою владою, а навпаки — останнім часом він значно активізувався.

Між тим, якщо мені не зраджує пам’ять, український народ, серед іншого, звинувачував ганебний режим Кучми в активному сприянні антиукраїнському засиллю у центральних та місцевих органах влади, а також у засобах масової інформації та інших державних інституціях, які мають величезний вплив на свідомість мас. Люди вимагали також притягнути до відповідальності олігархів, які збагатилися за рахунок безбожного пограбування більшості українців, довівши останніх до жахливого зубожіння, втечі з власної Батьківщини і вимирання. Віктор Ющенко обіцяв тоді повести боротьбу з цими скоробагатьками, а що в реаліях? Адже ні в кого не викликає сумніву, що будь-який олігарх є поневолювачем. А скільки таких грабіжників і поневолювачів пригрілося сьогодні безпосередньо біля самого Віктора Андрійовича! То як усе це розуміти нам, українцям?

Не менше здивування викликає і те, що нова українська влада проголошує гучні заяви та приймає доленосні рішення, незрозумілі у більшості своїй українцям, від їхнього ж імені. Наприклад, В. Ющенком уже зроблено спільну з президентом США Д. Бушем заяву про зміцнення демократії в Україні та просування свободи в Іраку, на Кубі та в Білорусі. Дивно, що до цього переліку країн не потрапив Ізраїль. Невже там усе так спокійно й мирно?

А з яким поспіхом було ратифіковано хартії про захист мов національних меншин! І це при тому, що стосовно української (державної) мови ще й досі діє застарілий закон радянських часів. Як результат — представники національних меншин почуваються в Україні краще, ніж господарі цієї держави — українці. Більше від того, організоване єврейство в Україні вже практично вимагає від нової влади запровадити посаду радника Президента України з питань антисемітизму, а при секретаріаті Президента створити спеціальний підрозділ по боротьбі з явищем, якого просто не існує на теренах слов’янської держави. До того ж представникам єврейської нацменшини хотілося б надати цьому підрозділу функції українських правоохоронних органів: виявляти, розслідувати і карати навіть тих, хто тільки спробує мати свою думку стосовно євреїв, відмінну від тієї, яку вони методично нав’язують усьому світові.

Існує ще одна серйозна проблема — це питання приватизації (продажу) землі. Для кожного українця це питання життя і смерті. Бо за неї, годувальницю, поклали свої голови в різні часи чимало синів та доньок України. Але й сьогодні небезпека втрати найбільшого національного багатства не зникла. Дедалі частіше питання про продаж землі, щедро политої потом і кров’ю багатьох поколінь українців, постає у розмовах селян.

З усього переліченого виходить, що суттєвих змін, обіцяних на Майдані, в Україні поки що немає. Більше того: існує небезпека, що сіре оточення Президента України Віктора Ющенка докладе всіх сил, аби вони й не відбулися. А якщо деякі зміни й стануться, то відверто неукраїнське оточення Президента, без сумніву, зробить усе можливе, щоб вони в жодному разі не зашкодили тим, хто зухвало називає себе господарями світу.

Переконаний, що нам, українцям, не варто покладатись на доброго царя (президента), який повинен вирішувати наші проблеми. Досить тішити себе пустими надіями на те, що все якось само собою влаштується. Треба згуртуватись, поки ми, українці, не втратили найдорожче — свою Батьківщину. Вона у нас одна й іншої не буде.