Вибір голих королів

Лука Гриненко,

"Українська правда",

15.03.06

Схоже, що в наміри нової влади не входило нічого, окрім планів перерозподілу. Перерозподілу місць, грошових потоків, і всіх тих інгредієнтів, якими така багата і приваблива українська політична кухня.

Остання сесія Верховної Ради, яка відкрилася, знову примусила задуматися над старою істиною про те, що "той, хто забув своє минуле, приречений пережити його знов".

Спостерігаючи за політичним танцями сучасного українського суспільства, не перестаєш дивуватися з особливостей людської пам`яті.

Чому народ, який має таке скорботне історичне минуле, постійно наступає на одні і ті ж граблі? Що рухає рукою і серцем виборця, який кожного разу упевнено опускає у виборчу урну бюлетень з прізвищами, що вже набили оскому?

Соціологічні опитування, що виходять на екрани телевізорів з періодичністю прогнозів погоди, постійно вселяють думку про те, що до парламенту знову потрапляють так звані рейтингові партії. А точніше сказати партії рейтингових прізвищ.

Українське суспільство нагадує великий старий віз без коня. Віз рухається по одній і тій же вибоїстій дорозі і вся робота влади зводиться до того, щоб вчасно поставити на місце колесо, що відвалилося, а робота опозиції, щоб прокричати про це.

Люди, що самовдоволено називають себе політичною елітою, насправді нагадують недбайливе правління радянського колгоспу, для якого зміна пір року так і залишилася вічною несподіванкою, на боротьбу з якою треба кинути всі зусилля.

Про що насправді думають лідери політичних партій, що позують перед телекамерами то в образі наставника селян, що пробує колоски на полях, то в образі шахтаря, що спускається в забій?

Що нового можуть вони сказати цим людям, які так щасливо посміхаються, дивлячись на них тут же в кадрі? Що можуть запропонувати суспільству ті, хто гордиться тільки тим, що вони депутати вже не першого скликання? Дивлячись на те, що твориться навколо, судячи з усього, вже нічого.

Багато з них, виправдовують свою безпорадність тривалою відсутністю державності, проблемами зростання і молодості нового українського суспільства. Але хіба це може бути серйозним аргументом для людей, які хоча б зрідка заглядають в підручники з історії?

Відсутність державності це всього лише факт минулого, але не причина сьогодення. Цим панам слід нагадати, що народам, які знаходяться в географічному поясі від Кольського півострова до Кримського, взагалі не везло з державністю.

До двадцятого сторіччя не було своєї держави ні у фінів, ні у латишів, ні у естонців. Трохи більше повезло Литві.

І що ж? Де тепер ці країни? Українським комуністам, як справжнім, так і перефарбованим, слід нагадати, що Фінляндія, тому і входить в десятку розвинених країн, що їй єдиній вдалося уникнути радянізації.

Але про те, що розруха не в клозетах, а в головах, здогадувалися світлі голови і в радянській Росії.

У лютому 2004 року, в статті для польської "Газети Виборчої", Віктор Ющенко розповів, як він мріє про те, що український народ "живе благополучно і щасливо, а влада в Україні служить людям і не піклується про власні інтереси."

"Історія вчить, що все зароджується з таких мрій" - підсумовував майбутній президент.

Але та ж історія вчить нас, що мріями все може і закінчиться.

Народ, що заповнив українські майдани в очікуванні великих змін, пробачив би помаранчевим лідерам багато що, лише б ці зміни почалися. Але, люди, які прийшли до влади на хвилі помаранчевих подій, виявилися нездібними до того, що робить подію революцією. А саме – до якісних змін в суспільних відносинах.

Про те, що широта розмаху не відповідає силі удару, суспільство стало здогадуватися вже через пару місяців після інавгурації. Залишивши політичну дружину на господарстві, президент пустився в численні закордонні турне. Де він читав маніловські лекції і зривав оплески.

А в країні, про яку він так натхненно розповідав на заході, кипіло зовсім інше життя. Юлія Володимирівна, з властивим їй завзяттям, узялася латати дірки і піднімати вічно падаючі колеса у того воза, який, якщо вірити лекціям президента, вже наближався до Європи.

Пенсії, доплати, допомоги - ці слова, як мантри, злітали з вуст усміхненого прем`єра. Слухаючи Юлію Володимирівну, складалося враження, що більшість населення країни є просто недієздатною.

Решті частини суспільства ж, не було запропоновано не тільки радикальної хірургії, але і якісної терапії. Звичайний радянський страх загубити контроль над процесами до цього часу сковує українську правлячу верхівку, як владну, так і опозиційну.

Навряд чи ці люди здатні створити системи, за якими суспільство самоорганізовуватиметься і забуде прізвища тих, хто ними керує.

Але навіть на кухні будь-яка куховарка зможе відповісти на питання без чого не можна спекти пиріг. Пиріг не можна спекти без ідеї. Наші кухарі такої ідеї не мали.

Кожна команда варила, що називається на око. А тому трапилося те, що трапилося. Комсомольський вогонь зіткнувся з застояним газом кумівства, підкилимовою боротьбою і всім тим, що називається візантійством.

Український політичний олімп запалав.

Помаранчевий електорат, дезорієнтований димом взаємних звинувачень своїх лідерів, почав розколюватися і не помітив, як з політичного небуття, випірнула голова давно забутого "проффесора".

Користуючись виниклим сум`яттям, Віктор Янукович, як справжній фокусник, досить швидко матеріалізувався в інформаційному просторі України. А його рейтинги, що ростуть, все більше нагадують кроки Командора.

Ні, не правий був Олег Рибачук, коли, відповідаючи на питання слухача в ефірі "Радіо Ера" про сильну руку він сказав, що українці - не росіяни, а цілком європейська нація і часи сильної руки і міцних господарників давно канули у лету.

Дуже важкою виявилася радянська спадковість, щоб можна було сподіватися тільки на українську ментальність і здатність народу до самоорганізації.

Біда нашої еліти в тому, що вона не тільки не бачить людини, але і боїться її. Тому вона ніколи не спростить життя бізнесу "з нуля", який взмозі сам забезпечити пенсіонерів, побудувати дороги, і налагодити життя в під`їздах.

Тому вона ніколи не прийме закон про меценатство, який дозволить гуманітарним і науковим організаціям, школам, університетам не стояти в черзі за бюджетними коштами.

Вона ніколи добровільно не прийме ні цих, ні подібних законів. Тому що ці закони ведуть до відтворення думаючої нації, а не населення. Тому що, думаюча нація ніколи не зробить той вибір, який їй нав`язують маніпулятори. Думаючій нації не потрібний господар.

І біда президента Ющенка тільки в тому, що він не зміг або не захотів цього зрозуміти.

Не зміг видавити з себе кланового раба. І лише завдяки цьому сила, яка виступає від його імені, може програти двом явно вираженим авторитарним лідерам.

І якщо на президентських виборах Україна була розділена на тих, хто вибирав між президентом і господарем, то сьогодні вибір, який запропонований нації, - це не більш, ніж вибір голих королів.

Ті, кого в засобах масової інформації чомусь іменують елітою, насправді є всього лише своєрідною колонією політичних поліпів. Але політичні поліпи тим і небезпечні, що здатні перекривати подачу повітря в мозок українського суспільства і поступово привести його до часткової дебілізації.

Остання сесія Верховної Ради, яка відкрилася, - це останнє передвиборне шоу політичних аденоїдів, внутрішньою політикою яких знову стануть проблеми перерозподілу потоків, а зовнішньою - відповідь на питання " З ким дружити?" І нічого нового вони вже не запропонують.

А суспільству в березні знову робити вибір. І лише після цього вибору можна буде нарешті відповісти на питання: А чи любить Бог Україну?