Суперництво з Москвою смерті подібне

Анатолій Орел,

День, Журнал "Лімес", Італія, №1/2006 рік,

07.03.06

Анатолій Орел із 1999 по 2004 рік займав посаду заступника глави адміністрації президента та керівника головного управління з питань зовнішньої політики. Нещодавно його статтю опублікував італійський журнал «Лімес». Вважаємо, що нашим читачам важливо знати погляд колишнього посла України в Італії.

1. Насамперед відзначу, що мені вельми приємно спостерігати підвищений інтерес до України з боку італійських видань.

Це — вагомий результат торішньої помаранчевої революції, коли люди, втомлені від попереднього режиму, рішуче зажадали змін і добилися їх мирним, ненасильницьким шляхом.

Скажу без перебільшення: революція відкрила перед Україною справді безкрайні можливості. Ніколи в історії української незалежності рейтинги перших осіб держави не досягали такої захмарної висоти. Ніколи ще навколишній світ не надавав Україні такого кредиту довіри та моральної підтримки. У результаті українське керівництво могло безперешкодно здійснювати найсміливіші реформаторські проекти, не боячись падіння популярності.

Якби ці сприятливі передумови були максимально використані, Україна могла б стати для навколишнього світу справжньою вітриною прискореного суспільного розвитку, яскравим прикладом у проведенні демократичних і ринкових трансформацій.

Однак буквально через рік на зміну оптимістичним надіям в Україну прийшли серйозні політична й економічна кризи. Різні гілки влади в країні (Президент, парламент, уряд) перебувають у ситуації перманентної війни, економіка — в стані хаосу та невизначеності. Забуті рекордні показники зростання ВВП, припинені навіть розмови про будь-які реформи. Нестримне зростання цін боляче вдарило по життєвому рівню кожної сім’ї.

Зовнішня політика виявилася нерезультативною та відірваною від реальних національних інтересів країни. Учасники торішніх подій, які щиро повірили новій владі, почуваються жорстоко обдуреними. Небачений за силою та розмахом сплеск надій змінився глибоким розчаруванням. Табір «помаранчевих» залишають найстійкіші його прихильники.

Аналітик американського Фонду Карнегі Андерс Ослунд вважає, що лише бомбардування української території могло б мати більш руйнівні наслідки, аніж економічна політика уряду держави в перші вісім місяців минулого року.

2. Що ж сталося? У чому причина такого стрімкого провалу?

На мій погляд, основна причина полягає в тому, що нове керівництво забажало використати хірургічний скальпель там, де треба було лише зберегти та зростити зерно попередніх напрацювань, очистити його від бруду та нашарування перехідного періоду. Маючи лише досвід політичного дрейфування в хаосі пострадянських років, представники нової влади буквально не знали, що їм робити з країною, яка демонструє рекордні темпи економічного зростання.

Крім того, після безпрецедентного вирування пристрастей під час виборчої кампанії опозиція, прийшовши до влади, побачила в представниках українського держапарату виключно ворогів, що підлягають ліквідації. Була проведена масова чистка державного апарату країни — звільнені кілька десятків тисяч (!) державних службовців, запідозрених у симпатіях до «неправильного режиму». Ці люди не порушували українських законів — вони просто дотримувалися інших політичних поглядів і чесно виконували свої службові обов’язки. Навряд чи можливо уявити щось подібне в Італії або в будь-якій іншій державі, що сповідає демократичні цінності!

Склалася парадоксальна ситуація — вельми та вельми тонкий прошарок «помаранчевих» політиків, які востаннє займали державні посади ще в 90-х, у своїх діях був вимушений спиратися на нових, поспішно набраних людей, у масі своїй некомпетентних, без чіткого уявлення про те, як треба управляти державою. В Україні вирішили на практиці реалізувати більшовицьку тезу Володимира Леніна про те, що й куховарка може управляти державою.

Звідси очевидна й друга, не менш важлива причина нинішнього незавидного становища — грубі помилки в аналізі геополітичного положення України та явна переоцінка власних можливостей. Із лексикона нової української влади повністю зникло поняття «прагматизм». У Києві вирішили, що досягнень революції вистачить для того, щоб Європа негайно розчинила свої двері перед Україною, а Росія поспішила миттю оплачувати всі витрати свого сусіда зі зближення з Заходом.

Насправді не сталося ні того, ні іншого. Однак нинішні керівники зовнішньої політики України виявилися зовсім позбавленими здатності передбачувати хоч би найближчі наслідки своїх кроків.

Недивно, що найсерйознішим випробуванням для України стала так звана газова війна з Росією.

Щоб пересвідчитися, що цієї «війни» за бажання легко можна було уникнути, досить поставити кілька простих запитань — хіба в Києві не знали, що Україна майже повністю залежна від поставок російського газу та нафти? Хіба не знали, що Росія всі ці роки продавала Україні газ за ціною, що вельми далека від ринкової?

Утім, Київ, вибудовуючи тактику переговорів із Росією, вважав за краще виходити з ілюзій, а не з реальних фактів. Смію стверджувати, що за збереження подібних підходів ми будемо приречені пережити ще не одну «війну», і не лише «газову».

Найголовніше — уряд України повністю не усвідомив, чим сьогодні стала Росія за майже 15 років пострадянського розвитку.

Росія Путіна вражаюче відрізняється як від СРСР, так і від Росії періоду раннього Єльцина, з якою зазвичай звикли мати справу нинішні керівники України до їх переходу в опозицію.

Нинішня Росія навчилася досить ефективно користуватися своїми чинниками переваги, причому не тільки військової та психологічної, як це було раніше, а дедалі більше — також економічної. Крім того, Кремль уміло використовує у своїх цілях взаємозалежність із Заходом, що не дозволяє останньому виходити за певні межі в критиці російської зовнішньої та внутрішньої політики.

Існує ще один суттєвий аспект, який, на мою думку, є основним для розуміння реальних причин газової кризи. Цей аспект залишається поза полем зору як українських політиків, так і експертної спільноти.

Ідеться про тверду рішучість нинішнього політичного керівництва Кремля повернути Росію в перші лави міжнародної політики.

Хотів би звернути увагу читачів на існування цілої низки об’єктивних чинників, що є сприятливими для досягнення Москвою своїх цілей.

По-перше, це постійне збільшення потреб промислово розвинених країн в енергоносіях. Йдеться не тільки про країни ЄС, а й про країни азіатсько-тихоокеанського регіону.

По-друге, це глибоке усвідомлення Росією своїх можливостей у цій сфері і, відповідно, її готовність використати статус найбільшого постачальника енергоносіїв для досягнення стратегічних цілей своєї політики (хоча енергоносії є не єдиним засобом реалізації стратегії повернення Росії в лоно великих держав).

По-третє, не менше значення має, з одного боку, чимраз більша зацікавленість дедалі значнішої кількості суб’єктів міжнародних відносин у багатополюсному світі, а з іншого боку — зростаюча потужність окремих держав, які мають передумови стати самостійними центрами сили.

Однак, на жаль, нинішня українська влада ігнорує те, що визнають і на що вимушені зважати основні міжнародні центри впливу. Таким чином, вона свідомо обрала найбільш згубний із погляду національних інтересів варіант поведінки у відносинах із Москвою. Що й негайно призвело до найсумніших наслідків для подальшого політичного й економічного розвитку України. Бо в усі попередні роки ми могли бути впевнені, що періодичні тертя та спори між Україною та Росією не вийдуть за межі тимчасових протиріч двостороннього характеру, у чомусь навіть неминучих. Усі попередні кризи у відносинах між двома країнами були нетривалими та закінчувалися на взаємне задоволення сторін.

А тепер ситуація принципово інша. Непродумані дії України в контексті хибної за суттю концепції — «зближення з Заходом рівносильне ворожнечі з Росією» — призвели тільки до одного практичного результату — Москва почала розглядати нинішню українську владу як явно недружній режим, із яким навряд чи вдасться порозумітися.

Негативні наслідки «газової війни» для української економіки будуть більш ніж серйозними. За оцінками Світового банку, прямі втрати України від підвищення цін на газ у 2006 році можуть бути оцінені в 1,6 млрд. доларів. Прогнозується, що зростання цін на газ матиме негативний вплив на поточний платіжний баланс у розмірі близько 3% ВВП.

Слід зазначити, що до виникнення газової кризи мало хто в Україні усвідомлював, наскільки важливою була роль пільгових цін на енергоносії в забезпеченні нещодавнього підйому української економіки. Масштаби такого прихованого субсидування далеко перевершували розміри всієї допомоги нашій країні з боку Заходу.

На жаль, на сьогодні український уряд не має хоч би приблизних планів і розрахунків того, яким чином у майбутньому вдасться компенсувати для економіки країни втрати від збільшених цін на газ.

Але збитки для України від «газової війни» лежать не тільки в економічній площині. Уперше за всю історію незалежності протистояння з Росією стало причиною внутрішньої політичної кризи в Україні, що триває й донині.

Це протистояння різко ослабило позиції українського уряду всередині країни. Після підписання угод із Росією, більшістю політичних сил розцінених як невигідні, владі не вдалося переконати українське суспільство у своїй правоті. Можна передбачити, що спричинена «газовою війною» затяжна політична криза триватиме до самих парламентських виборів наприкінці березня цього року.

При цьому Захід удає, що не помічає прямого зв’язку між газовим конфліктом із Росією та внутрішньополітичною українською кризою. Більш того, багато хто в Європі політичну нестабільність в Україні використовує як привід для виправдання політики вичікування та невтручання.

На превеликий жаль, «помаранчева» влада нічого не змогла ні передбачити, ні запобігти цьому. Українські політики провладного табору продовжують плекати ілюзії про те, що Росія, як це неодноразово бувало раніше, під тиском Заходу зрештою відступиться.

Однак цього не відбувається і в найближчому майбутньому не відбудеться.

Що робити Україні у виниклій ситуації?

Насамперед зрозуміти одну вельми просту річ. А саме — взятий до уваги курс Москви на повернення колишньої могутності аж ніяк не означає відмови від захисту національних інтересів України. Зовсім навпаки.

Росія, як уже зазначалося, розглядає зміцнення своїх позицій постачальника енергоносіїв як один із своїх основних зовнішньополітичних інструментів.

На жаль, Україна як основна ланка, що з’єднує російські енергоносії з європейськими споживачами, втратила довіру Росії до себе як до надійного партнера в цій сфері. З цієї ж причини Москва об’єктивно сприймає як чинник ризику та нестабільності відсутність власного контролю над транспортними магістралями України. Тим паче в умовах налаштованості Києва на проведення політики, що її в Кремлі однозначно розцінюють як антиросійську.

У зв’язку з цим важко погодитися з одним із міфів, які набули широкого поширення в експертних колах. Українсько-російське газове протистояння не є спробою Москви покарати Київ за його курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Це не так хоч би тому, що насправді сьогодні про жодну європейську інтеграцію України не може навіть йтися в умовах рішучої відмови Брюсселя розглядати в будь-якому вигляді європейські перспективи нашої країни. Практична співпраця України та ЄС реально сповільнилася в умовах різкого зниження ефективності роботи українських державних механізмів.

Навряд чи треба серйозно розглядати можливості України з прискореного вступу до НАТО в ситуації, коли, згідно з опитуваннями громадської думки, членство в Альянсі підтримують не більше 15% населення країни.

Втрата довіри Росії до України пояснюється іншими чинниками. Насамперед тим, що українська влада помилково припустила — успіх України на Заході прямо пропорційний ступеню дистанціювання Києва від Москви. У результаті Росія почала щиро вважати нинішню зовнішню політику України відверто антиросійською, а влада в Києві — ворожим політичним режимом, із яким довготривала співпраця в принципі неможлива.

Не існує жодних вищих інтересів, які б виправдовували політику Києва, що призвела до таких результатів — вона завдає самій Україні суттєвих збитків як сьогодні (що особливо яскраво продемонстрували результати газової кризи), так і в довгостроковій перспективі.

3. У чому ж полягає оптимальна модель зовнішньополітичної поведінки України в нових умовах?

Для виведення країни з кризи, повернення довіри до України з боку основних зовнішньополітичних гравців Києву слід негайно відмовитися від спроб воскресіння у своїй зовнішній політиці канонів «холодної війни». Україні потрібен передбачуваний, прагматичний курс, що базуватиметься не на ілюзіях, а на об’єктивних можливостях України та на її реальних національних інтересах.

Серед принципів такої зовнішньої політики хотів би відзначити кілька.

Перший. Необхідно подивитися в очі реальності та відмовитися від закладення в основу європейської політики ілюзій про прискорений вступ України до ЄС як про засіб геополітичного відриву від Росії.

Це не означає відмови від європейського вибору як такого. (Спекуляції про те, що будь-хто з впливових опозиційних політичних сил в Україні сьогодні серйозно думає про «білоруську модель», є відвертою дурницею). Це означає просто реалізм у постановці цілей.

Бо реалізація європейського вибору зовсім не обов’язково має ґрунтуватися на антиросійській платформі. Більш того, є всі підстави говорити про те, що напруженість й атмосфера недовіри в українсько-російських відносинах суттєво ускладнюватимуть зближення України з Європою.

А моделі такого зближення насправді можуть бути різними. Це може бути поступове створення спільного ринку Україна — ЄС за типом угод між Європейським Союзом і Європейською асоціацією вільної торгівлі. Це може бути реалізація спільних просторів у різних сферах, як це відбувається зараз між ЄС і Росією.

Можливо, в умовах відсутності перспектив для України стати членом ЄС треба розглянути можливість для Києва брати участь у спільних форматах взаємодії між Євросоюзом і Росією. І не просто брати участь, а активно та творче їх переробляти та змінювати в спільних інтересах. Адже, щиро кажучи, попри багаторічну євроінтеграційну риторику Києва, в більшості основних напрямів співпраці з ЄС Москва все-таки просунулася далі за нашу країну. Крім того, Україні просто не вдасться окремо від Росії вибудувати ефективні формати діалогу з ЄС із таких проблем, як енергетична безпека, міграційні процеси, реадмісійний простір. Та й створювати спільний із Європою ринок, можливо, краще все-таки разом.

Але хоч би якими були в майбутньому форми реалізації європейського вибору України, за жодних обставин не треба відступати від основоположного правила: Київ має бути однаково надійним партнером і для Вашингтона, і для Москви, і для Рима, і для Берліна, і для Брюсселя, і для Пекіна.

Другий. Необхідно зробити все, щоб повернути відносини з Росією в нормальне русло діалогу та співпраці, не поступаючись при цьому національними інтересами країни.

Після всього, що сталося в українсько-російських відносинах за минулий рік, зробити це буде вкрай важко. Але повернення атмосфери взаємної довіри в двосторонні відносини з Росією — це, без перебільшення, питання життя та смерті української держави.

Крім того, Україна не може «втекти» від Росії, хоч як би цього хтось хотів. Ми не можемо змінити свого географічного положення. Ми не вибираємо своїх сусідів, як не вибираємо власних батьків.

Згадую розмову Леоніда Кучми з одним із американських президентів. Заговорили про українсько-російські відносини, і високий американський гість зненацька спитав: «А ви могли б перемістити Україну на місце Індонезії?» «Звісно ж, ні», — почулася відповідь. І бачачи здивування українського президента, співрозмовник продовжив: «Якщо ви не можете цього зробити, ви повинні проводити таку політику, яку б самі росіяни в жодному разі не вважали ворожою своїм національним інтересам».

Для України, пов’язаної з Росією тисячами ниток, нормальні, дружні відносини з цією країною повинні становити анітрохи не меншу цінність, ніж, скажімо, для Німеччини, Італії, Великої Британії, або, наприклад, для Фінляндії, яка має з Росією кордон завдовжки понад тисячу кілометрів.

Вважаю, що одне з головних завдань нового українського уряду, що буде сформований за результатами майбутніх парламентських виборів, — зробити все можливе для того, щоб Україна перестала перетворювати себе на передову лінію нової «холодної війни». І максимально використала свої унікальні можливості для реального зміцнення безпеки та створення клімату довіри в східній частині Європейського континенту.

При цьому зважаю на те, що Захід і Росія — попри всі наявні між ними справді глибокі відмінності — є двома нероздільними частинами однієї цивілізації, заснованої насамперед на християнських цінностях. Україна не може асоціювати себе тільки з однією з цих частин єдиної цивілізації, повернувшись до іншої її частини спиною. Така позиція просто розірве нашу країну навпіл.

Геополітичне розташування України — не прокляття історії, не незручність, що породжує фобії та закомплексованість. Це — унікальна можливість бути сполучною цивілізаційною ниткою, можливість діалогу, зближення та згладжування протиріч.

Багато європейських співрозмовників свого часу невпинно мені повторювали: «Ви зацікавите Європу тільки тоді, коли станете мостом, сполучною ланкою між Європою та Росією. Це два світи, в яких ви почуваєтесь однаково вільними. Ваші хороші відносини з Росією — це запорука добрих відносин із нами. Але якщо ви проводитимете політику конфронтації з Росією, на вас чекає поразка. Ви станете тягарем для Європи, яка вас ні за що і ніколи не підтримає».

Сьогодні, в умовах «газової війни» з Росією та її наслідків, правдивість цих слів підтверджується як ніколи наочно.

Аксіомою української зовнішньої політики має бути прагнення уникати ситуацій, за яких наші друзі на Заході опиняться перед вибором: Україна чи Росія, бо всім зрозуміло, що вибір завжди буде не на нашу користь.