Програна війна

Валентина Писанка,

Голос України,

11.01.06

Ідею про перехід на ринкові розрахунки з Росією у галузі постачання газу уряд Тимошенко "народив", але чомусь не передбачив, чим це може для нас обернутися.

Учора у Верховній Раді відбувся день уряду, на якому обговорювалися умови постачання газу за укладеною угодою "Нафтогазу України" та "Газпрому". Тим часом чимало спостерігачів і політиків наввипередки звинувачують переговірників і Кабмін у невмінні вести справи й навіть у зраді національних інтересів. Опозиційні партії закидають уряду, Мінпаливенерго та "Нафтогазу" продажність і вважають, що домовилися б із "Газпромом" краще, ніж нинішня влада. Але чи не найбільше гнівається екс-прем`єр Тимошенко, котра, втім, могла б і утриматися від звинувачень. Адже саме вона в березні 2005-го й заварила кашу, розхлебтувати яку доводиться іншим. Тим часом представники влади переконують суспільство у перемозі р газовій війні з Росією завдяки начебто вигідній угоді про постачання блакитного палива.

Чи вигідно це, мають сказати своє слово аналітики. Але щодо перемоги у газовій війні, то маю великий сумнів. У потоці звинувачень і переможних реляцій чомусь мало хто звернув увагу, що економіка України не впоралася навіть з нетривалою напруженістю. Адже що стійкіша економіка, то довше може функціонувати в разі кризи. Коли "Газпром" зайняв жорстку позицію щодо цін на газ, то наша не витримала й двох днів. Чомусь нікого не занепокоїло, що країна опустилася майже до нульового рівня стабільності у галузі виробництва.

На початку газової кризи керівники "Нафтогазу України" запевняли, що протримаються без російського газу кілька місяців. А також, що це не позначиться на ціні на нього для населення і комунального господарства. Хіба не наші керманичі обіцяли, що уряд не вдаватиметься до обмежень у постачанні газом промислових підприємств, бо маємо його достатній запас? І хіба не нас переконували, що через суто технічні причини "Газпром" неспроможний швидко перекрити магістраль? Навіть успішні навчання російських газовиків не переконали наших керманичів у тому, що обіцяне відключення газу — вже не жарт. Дуже спокусливо було під дзвін бокалів з шампанським бодай на кілька годин переселити громадян у потьомкінське село?

Реальність виявилася суворішою від ілюзій: "кран" закрутили, й "Нафтогаз України" відразу забув про обіцянку протриматися кілька місяців. Тиск у магістралі знизився, у селах віялом вимикали газ, у містах зупинялися підприємства — боржники за паливо — спішно почали запроваджувати ліміти на його споживання, а над доменними печами й коксовими батареями нависла загроза зупинення. Газ для населення подорожчав фактично на 25 відсотків. Народне господарство увійшло в круте піке кризи.

Водночас з`ясувалося, що ми не вміємо як слід вести життєво важливі переговори, не знаємо справжнього стану газових мереж, хоч самі й проектували їх, а фахівців у цій галузі й учених, котрі могли б на професійному рівні аналізувати й утримувати ситуацію, розгубили. Чи не тому в пожежному порядку 27 грудня вийшов указ про енергетичну безпеку країни, підготовлений чомусь не урядом, а секретаріатом Президента? А мав би з`явитися ще в січні-лютому минулого року. Адже ідею про перехід на ринкові розрахунки з Росією у галузі постачання газу уряд Тимошенко "народив", але чомусь не передбачив, чим це може для нас обернутися. Тож коли клюнув газовий "півень", мало хто знав, що робити, оскільки з`ясувалося, що платити за газ за ринковими цінами ми неспроможні.

І, як завжди, закрутилася карусель: урядовці та політики почали звинувачувати "Газпром" в економічному тиску, що супроводжувалося антиросійською істерією в пресі й навіть закликами не купувати... російських товарів. Як під час стихійного лиха, уряд створив штаб з надзвичайних ситуацій, котрий, утім, ні на що не впливав. Тоді спостерігачі й запустили у вжиток вислів "газова війна". Проте ніхто не хоче визнати, що Україна до неї, як і до будь-якої іншої і до будь з ким, не готова. Бо, як заявляли урядовці під час кризи, за ціни на газ 103 долари наша хімічна й металургійна промисловість працюватиме з мінімальною рентабельністю, а за його вартості вже 130 доларів нормальний розвиток країни неможливий. Не лише фахівці, а й пересічні громадяни переконалися, що українська економіка втратила стабільність у роботі в надзвичайних ситуаціях.

На цьому тлі дещо дивною є політика багатьох партій, котрі, заграючи з електоратом, передбачають у своїх виборчих програмах підвищення пенсій і зарплат, але й словом не прохопилися про проблеми економічної безпеки країни. Враховувати потреби виборців треба, але держава — це все-таки не лише роздавання благ, і її інтереси мають бути все-таки вищі.