Перспективи української демократії: народна чи спекулятивна?

А.Толстоухов,

"2000" (25.11.-01.12.2005),

25.11.05

А.Толстоухов: "Не можна гратися в єдину Україну — її треба розбудовувати".

Більшість західних дослідників, аналізуючи пострадянські моделі розвитку, підкреслюють "імітаційний" характер демократичності політичних режимів нових незалежних держав. Справді, для характеристики політичного розвитку цих держав (за винятком країн Балтії) "демократичні" моделі використовувати вельми проблематично.

Зручніше вдатися до посилань на "демократії із прикметниками": силову демократію, авторитарну, імітаційну, неліберальну тощо.

Політолог Сергій Марков зазначає: "Сучасна політична система із дедалі більшим правом може бути названа маніпулятивною демократією". Колишній редактор "Независимой газеты" Віталій Третьяков часто вживає вираз "керована демократія", що увійшов до офіційного російського політологічного лексикону.

Отже, з одного боку, демократій у світі дедалі більшає — уряди багатьох країн формуються за підсумками загальних виборів, на ринку теж начебто існує вільна конкуренція — купуй усе, що побажаєш. А з іншого боку — вибір, який роблять своїми бюлетенями та грішми мільярди людей, стає дедалі керованішим за допомогою ЗМІ та інших маніпулятивних механізмів.

Держави перехідного типу з Україною об`єднує те, що в пропонованих моделях критикується демократичний фасад, який приховує елітно-олігархічний тип розвитку, що тяжіє до стабілізації, розподілу й відтворення влади (політичної та економічної водночас).

Коментуючи цю химерну ситуацію у пострадянській політології, Ілля Клямкін (праця "Ситуативна держава" — передмова до збірника статей "Вниз по вертикалі") зазначає: "Добровільні ідеологічні помічники кремлівської адміністрації називають створений у країні політичний режим керованою демократією. Зміст цього терміна багатозначному тлумаченню не піддається: якщо демократія не керуюча, а керована, то управляється вона, отже, чимось таким, що не є демократією, і на підставі принципів, які з нею не співвідносяться /.../ Керована демократія — це система імітацій, за якої бюрократична "вертикаль влади" отримує можливість представляти себе необізнаному та виснаженому змінами народонаселенню у вигляді народовладдя".

Якщо "неупереджені" експерти проводять порівняння, то зазвичай не на користь стану демократичності в нових незалежних державах (яскравий приклад — українсько-польські паралелі), хоча в окремих "нових демократіях" Центральної Європи (тієї ж Болгарії та Румунії) показники безробіття та корупції вищі порівняно з показниками "менш демократичних" нових незалежних держав.

Зокрема, Фарід Закарія (редактор Newsweek International) вважає, що "головним символом "західної моделі" є не стільки всенародне голосування, скільки безсторонній суддя".

Зазначений автор небезпідставно стверджує, що відсутність укоріненого уявлення про права та механізми їх захисту, впровадження демократичного правління (особливо — нав`язування якоїсь сумнівної його моделі) замість деспотичного або тоталітарного правління веде до надмірної централізації та навіть узурпації влади: повноваження законодавчої й судової влади довільно урізаються на користь влади виконавчої, а повноваження місцевої та регіональної — на користь центру. Саме такі держави, як нинішня Україна, мав Ф.Закарія на увазі, висуваючи тезу про "неліберальні демократії".

Інші автори, щоправда, схильні покладати надії на те, що народовладдя все-таки посприяє людянішому політичному устроєві, й називають той стан, у якому перебувають нині пострадянські політичні режими, "доліберальною демократією".

Сумнівність та дискусійність таких сподівань добре ілюструють слова... зазначених дослідників. Так, Ф.Захарія пише, що "кожна країна приходить до свого різновиду лібералізму та демократії, що відповідає її культурі... Мова йде про те, як прийти до стабільної демократії... в деяких випадках передчасна демократизація може перешкодити цьому процесу". В.Третьяков іде далі: "Поки що немає відчутного зламу щодо відходу від керованої демократії убік ані деспотії, ані тим паче охлократії. Перехід до повноцінної демократії — не гарантований, але процес явно продовжує йти в цьому напрямі. І ніяких, абсолютно ніяких, ознак іншого немає" (Harvard International Review, №24(2), 2002).

Парадокси демократії

Отже, такі вельми сумнівні з наукового погляду, не кажучи уже про точку зору політичну, оцінки, як "частково вільні", "частково демократичні", нерідко є евфемізмами, які у свою чергу постають джерелами ілюзії, начебто країни, включені до категорії "часткових демократій" — такі, як Україна, надто поступово розвивалися або відхилялися від шляху демократії.

Тому компліментарні описи подій в Україні кінця 2004 р. у термінах "від диктатури до демократії", "рішучий крок на шляху до демократії", "демократична революція" тощо не лише необ`єктивні, але й вельми сумнівні та упереджені. Інакше кажучи — суто маніпулятивні.

Парадокс у тому, що за умов демократії народ не обов`язково підтримує уряд і його політику. Щонайменше два значних політичних повороти в недавній історії відбулися через те, що гору взяла виборча меншість. Перший приклад — вибори в Південній Африці 1948 р., виграні націоналістами при меншості голосів білих (небілі не були частиною "народу"), які відкрили еру явного апартеїду. Ще один приклад — вибори в Британії 1951 р., що відкрили довготермінову еру торі, які отримали менше голосів, ніж партія лейбористів. В обох випадках законність політичного класу визначала саме виборча система, а не відносна кількість голосів. Звичайно, частіші випадки, коли політик обирається завдяки одній програмі, а потім у кабінеті реалізує іншу. У такий спосіб відбувся неоліберальний поворот в Аргентині в часи правління Карлоса Менема.

Перехід від "несправжньої" демократії до "справжньої" відбувається не тому, що на Майдан вийшло чимало (хоча їх кількість треба вимірювати в проміле від загальної кількості населення України) обурених фальсифікаціями виборів громадян (що робить їм неабияку честь), тим паче — не за унікальним й вельми сумнівним з суто юридичної точки зору рішенням Конституційного суду, не за результатами третього туру виборів (на якому голосували по тих самих списках виборців, які в попередньому турі опозиція оголосила "фальсифікованими"), які відбулися на засадах унікального "спецзакону", що увійшов у відомий пакет законів, прийнятих Верховною Радою заради замирення політичної ситуації в країні.

Для порівняння: ставити Україні "вищий бал" за благі наміри вибудувати в країні демократію — це те саме, що вважати однаковими оцінки за рідну мову та іноземну. Бо вони зовсім не є показником однакового рівня володіння ними. Так само оцінки, поставлені державі за рівень чи швидкість її демократизації, не є показниками осягнення нею справжньої її демократичності. І як імідж школяра-"улюбленця" не розповсюджується на весь клас із двієчниками та прогульниками, так і імідж "месії-демократа" не рятує від корупційних скандалів його недемократичне оточення.

У цілому важливо збагнути методологічну причину західної критики перспектив розвитку демократії в нових незалежних державах. Вона полягає в тому, що кінцевою метою демократичних перетворень у цих країнах більшість західноєвропейських (зверніть увагу: не американських, які оспівують "ліберальну демократію" США) аналітиків вважають "вестмінстерську модель" — розвинену парламентську демократію західноєвропейського зразка з усіма необхідними атрибутами у вигляді правової держави, чіткого поділу влади зі стримуваннями й противагами, наявністю громадянського суспільства тощо.

Щонайменше відхилення від цього взірця, недостатній розвиток якогось елемента або відсутність його взагалі завжди розглядалися як показник невдалого демократичного проекту або (у кращому разі) — свідчення неповноти демократичної трансформації.

Саме така "прокрустова" схематизація характерна для більшості закордонних і багатьох вітчизняних оцінок демократичного процесу в Україні.

Крім того, всі спроби визначення громадянського суспільства за допомогою понять "капіталізм", "соціалізм", "демократія", "автократія" (а саме вони "вживлені" у бренди сформованих за принципом "лебідь, рак та щука" блоків під вибори 2006 року) тощо несуть на собі певний ідеологічний відбиток і не можуть вважатися науковими. Адже соціально-науковий зміст поняття має бути позбавлений ідеологічних переваг й орієнтації, як цього вимагають наукова об`єктивність й ідейна нейтральність, властиві соціальній науці. В результаті ми маємо справу із спекулятивною термінологією і похідною від неї ідеологією, яка пропонує нам фальсифікат народної демократії та народної держави.

До того ж негатив схематизації "демократія — громадянське суспільство" полягає ще й у подвійній оцінці Заходом громадянського суспільства в нових незалежних державах. Виявом цього стала опублікована в 2000 р. в нью-йоркському World Polіcy Journal стаття Омара Г.Енкарнасьона "Місіонери Токвіля: громадянське суспільство та сприяння демократії". Основна ідея її в тому, що поняття громадянського суспільства та демократії, які часто розглядаються майже як синоніми, насправді зовсім не тотожні та можуть навіть протиставлятися один одному. Більш того — підтримка громадянського суспільства може зашкодити популяризації демократії, що є головним ідеологічним завданням Заходу.

Недосяжні еталони

У розмежуванні понять громадянського суспільства та демократії закладено практичний висновок — західним урядовим і неурядовим фондам не слід захоплюватися підтримкою незалежного громадянського суспільства у незахідних країнах, у тому числі в Україні, оскільки це може зашкодити головному завданню — насадженню демократії. Можна стверджувати, виходячи із зазначеної сумнівної вартості (зате досить відвертої) тези, що в процесі президентських перегонів кінця 2004 р. Захід підтримав лише "помаранчевий" сегмент громадянського суспільства, принісши інші в жертву насадженню демократії. Йому не потрібен увесь спектр політичних сил, не потрібне громадянське суспільство в Україні взагалі, яке перетворило б державу на повноцінного конкурентоспроможного як політично, так і економічно гравця на міжнародній арені, убезпечило б її від маніпулювання.

Зазначену тенденцію можна було б висловити так: "У незахідних країн з Україною включно має бути демократія, але демократія без національно свідомого громадянського суспільства". Тобто це має бути така демократія, коли в суспільстві відсутні сили, які унеможливлюють зовнішнє маніпулювання цим суспільством.

Отже, національно свідоме громадянське суспільство підміняється або якимось абстрактним (по суті не українським) суспільством, або ж його частиною, що за умов глобалізації може певний час функціонувати завдяки підтримці транснаціонального бізнесу. Організаційно проблема, що стосується "влади народу", полягає в потужній постбюрократичній, менеджеральній концепції державної організації, що виникла із приватних корпорацій і ґрунтується на ідеї формування корпоративних менеджерів. Незважаючи на компетентність і ефективність такі концепції створюються в авторитарних організаціях і для них, тому вони не передбачають необхідності звітувати перед народом. Уряди третього світу й колишнього другого світу стикаються з міжнародними організаціями на кшталт МВФ і Світового банку, які не підзвітні перед народом. Демократія в сенсі виборчої народної влади підривається цими та подібними їм організаційними утвореннями.

Досвід діяльності автора цих рядків у часи "помаранчевої революції" в Кабінеті Міністрів підтверджує потенційну небезпеку конвергенції мобілізованого за допомоги зовнішніх сил фрагмента громадянського суспільства та політичної системи із перевантаженим урядом, змушеним піклуватися не тільки про консолідацію демократії, а й про вирішення інших невідкладних і політично небезпечних проблем.

Крім того, конфлікт "життєвого" ("ціннісно-раціонального", інтерсуб`єктивного) та "системного" ("цілераціонального", об`єктивно або нормативно зумовленого) світів, що досягає свого апогею на етапі загострення політико-економічної боротьби в міру посилення інститутів і структур громадянського суспільства, трансформується у форму їх коеволюційного й взаємодоповнюючого розвитку. Центр рівноваги в протистоянні двох світів поступово зміщується з верхніх поверхів соціальної організації до рівня індивідуальної поведінки людей. З міжсуб`єктного конфлікту він усе більше перетворюється на "внутрішній" конфлікт особистості, конфлікт між її потребами та можливостями їхньої реалізації в системному світі. В результаті в суспільно-політичній площині прагнуть оперувати дискретними з ідеологічної точки зору поняттями "ми" або "наші", які вже втратили зв`язок з гуманістичною парадигмою народної демократії про "багато-я".

Зрештою, з`являється отой вибухонебезпечний соціальний субстрат ("Сила народу" — яка? творча чи руйнівна?), потакання устремлінням якого в Україні призвело не тільки до політичної нестабільності та соціального невдоволення, а й до демократичного збою. Події кінця 2004 р. показали, що справді в наших реаліях громадянське суспільство протистояло демократії (причому не тільки демократично обраному урядові), бо об`єктивно виникла ситуація, за якої абстрактний вибір Майдану на користь "Європи" протистояв кожному українському виборцю, особливо якщо він мешкав на півдні або сході, які відразу ж були проголошені реакційними "Вандеями". Тому за останніми звільненнями губернаторів "проблемних" у партійно-політичному відношенні регіонів вже починає вимальовуватися певна система.

За тих умов дискретний Захід (де існує кілька моделей "справжньої демократії") виступав ідеалізованою "референтною групою", а зараз на ділі його поліваріантна модель демократії видається як абсолютно ідеальна й одновимірна, й будь-яке відхилення української демократії від цього "взірця" або недостатньо пришвидшений рух до нього відразу ж викликає гостру критику.

Як аргументи використовують переважно суб`єктивні оціночні судження та положення. І це при тому, що понад сто років тому Вудро Вільсон писав: "Побудова демократичних інститутів ніколи не буває завершеною, вони схожі на живу тканину — завжди перебувають у стані зміни". Таким чином, багато в чому маніпулятивна процедура "розбудови" демократій для нових незалежних держав чимось нагадує стрільбу відразу по кількох мішенях, які до того ж рухаються: поки просунешся в розбудові демократії до одного із пропонованих еталонів — еталон уже змінився, а тебе звинуватять, що наблизився не до "потрібного" еталона.

Українське громадянське суспільство сьогодні слабке, і голос його ледь чутний. Як сьогодні визначається громадська думка із приводу тих або інших реформ? Центр Разумкова та інші інститути проводять опитування й з`ясовують ставлення суспільства до тієї або іншої реформи. Виходить, громадська думка начебто є. Але завжди й скрізь її значущість залежить від того, наскільки зрілі, сильні, політично впливові ті структури, які стоять за цією думкою.

Не можна гратися в єдину Україну

У зрілих демократіях громадянське суспільство діє не через абстрактну громадську думку, а через конкретні відповідальні демократичні партії (зверніть увагу: не дискретні блоки, після розпаду яких відповідальних за обіцянки не знайти), які від цього громадянського суспільства залежать, ним породжені і йому (а ширше — народу) демократично підзвітні. Наші ж партії за деякими винятками не опираються на громадянське суспільство, вони йому не підзвітні. Швидше навпаки — "помаранчеві" партії і блоки, які зібрали на Майдані народ заради перемоги свого кандидата, відверто маніпулювали безпартійним броунівським рухом натовпу, який вдалося сформувати в центрі Києва.

Лише один показовий приклад: Лейбористська партія в часи свого значного впливу в Англії опиралася на профспілки, структури громадянського суспільства. Інструмент було задіяно дуже простий: не подобається профспілкам політика — завтра партійного лідера буде змінено. Але для цього потрібні дуже потужні структури суспільства. Якщо ж вони слабкі (як створені при наших міністрах громадські ради), ми просто не можемо мати таких дієвих інструментів впливу.

З огляду на зазначене політичні режими, що апробуються нині в Україні та Грузії, а також "експортуються" до інших нових незалежних держав (скажімо, Киргизії та Азербайджану), можна назвати лише спекулятивною демократією (від лат. speculatio — вистежування, видивляння, розгляд здалеку; спекуляція — заснований на чомусь розрахунок або намір, спрямований на використання чогось заради власної користі).

Тобто це не демократія для народу, а демократія заради отримання актуальної або потенційної наживи, що корисливо використовується національними компрадорськими партнерами провідних зовнішніх сил. Спекулятивна демократія має на меті отримання політико-економічних та економічних прибутків і тяжіє до комерціалізації державної політики, коли влада обирає владу, аби залишитися при владі. Ідеологічним каркасом такого режиму зазвичай є ідея "демократії заради демократії".

Піонером і головним конструктором спекулятивної демократії можна вважати Дж. Сороса. Саме його досвід був використаний провідними ТНК через координацію діяльності західних урядів, контрольованих міжнародних організацій та ЗМІ під час "кольорових революцій" (операцій із "революційного примусу" до "потрібної демократії").

Спекулятивна демократія є різновидом формальної демократії як політичного режиму, що поєднує в собі демократію й авторитаризм. Підвищення ролі громадян у політиці імітується, але насправді шляхом інформаційних маніпуляцій або відверто популістських дій цілеспрямовано мінімізується, скорочується соціальний базис підтримки демократичних перетворень. Усе рухається винятково у напрямі забезпечення єдиної функції — керованого голосування, тобто нібито демократичної легітимації існуючого політичного режиму, тому заклики В.Ющенка до Кабміну та губернаторів бути публічними та відкритими, але не займатися популізмом, тому що люди мають розуміти логіку влади (отже, вони її поки що не розуміють?), викликають щонайменше здивування.

Керування громадською думкою здійснюється завдяки ефективній системі пропагандистського впливу за рахунок зовнішнього інформаційно-політичного ресурсу, який подається населенню як думка "світової спільноти".

"Революційна доцільність" зумовлює зростання навіть прямого насильства через облудні звинувачення та роздмухування ненависті до певних "не наших" олігархів та колишніх губернаторів і районних адміністраторів, міліціонерів, податківців, митників тощо (список "ворогів народу" постійно поповнюється, хоча, дякувати Богу, нікому з можновладців не прийшло в голову реанімувати цю сталінську термінологію). Використовуються методи інформаційної ізоляції конкурентів (в т. ч. тих, з ким нещодавно пліч-о-пліч стояли на Майдані) та їхнього пропагандистського знищення (згадаймо корупційні скандали), пожвавилися медіакілери.

При цьому силові операції проти політичних конкурентів проводяться зазвичай закамуфльовано, за допомогою складних схем (наприклад, виклики через ЗМІ до силових структур для "надання пояснень").

Усе це не випадковість або примха нинішніх лідерів. Для режиму спекулятивної демократії принциповим є створення образів зовнішнього та внутрішнього ворогів (чим уславився уряд Тимошенко), що цілеспрямовано формується з метою виправдання тих або інших дій влади. Через це неодноразово проходили, зокрема, країни Латинської Америки — різноманітні "бананові демократії".

Режим подібного типу не може існувати без маніпулювання ідеологічним підґрунтям (згадана "демократія заради демократії"), яка одночасно виконує контрольні, репресивні, пропагандистські та організаторські функції. Тобто політичні права громадян за такого режиму обмежуються при збереженні основних громадянських прав як визнаної "світовою спільнотою" цінності. Але при цьому відмовляють у праві на політичне співіснування опозиції.

Саме те, що наші опоненти з партії влади жодним чином не схильні до політичного діалогу, зате охоче використовують політичну тріскотню про "антинародну антидемократичну опозицію", вочевидь присвоюючи монополію на "народність та демократизм" і при цьому створюючи "іменні" блоки "під себе" ("наші" та "мої"), засвідчує, що йдеться не про справжніх демократів, а політичних маніпуляторів. Але не можна гратися в єдину Україну — її треба розбудовувати!

Ефективна боротьба із маніпулятивним режимом подібної спекулятивної демократії можлива лише за умов максимальної соціально-політичної активізації громадян. Йдеться про принципово нове розуміння народної демократії як народовладдя на засадничих основах справжньої незалежності та суверенітету, що є обов`язковою передумовою побудови демократії сучасного "західного" взірця. Демократія — це процес, який сьогодні об`єктивно проходить через етап народної демократії, яка в свою чергу є можливою лише як результат самоорганізації особистості, діалогу суспільства та держави, причому обов`язково в межах нашої культурної традиції. Лише така народна демократія може бути знаряддям протидії деструктивним зовнішнім впливам, політичним спекуляціям, ефективною зброєю для захисту української державності та реальних прав і свобод особистості.

За нових "постпомаранчевих" умов особливо актуалізується програмно-ідеологічне підґрунтя сучасного українського народовладдя — Платформа народної демократії. Вона має всі підстави стати ідеологічним центром об`єднання конструктивних політичних сил у країні як змістовна альтернатива "спекулятивній демократії" діючої влади.