У листопаді 2005 року почалася чергова війна за перерозподіл впливу в титановій галузі України.
Передільники: у листопаді 2005 року почалася чергова війна за перерозподіл впливу в титановій галузі України. На кону - сотні мільйонів доларів. Цього разу роль головного "тіньового лобіста" намагається виконати діючий президентський радник Микола Щербина. Скільки ж коштують послуги високопоставленого "лобіста"?
Здавалося, що після цілої низки гучних корупційних скандалів нова номенклатура акуратніше ставитиметься до своїх лобістських завдань. Адже проблема того ж Петра Олексійовича Порошенка полягала не у тому, що він узявся свої непомірні владні повноваження елегантно перетворювати на капітальні фінансові потоки - цим в Україні, на жаль, займалися всі вищі урядовці в усі часи. Порошенко просто надто поквапився. А потрібно було хоча б дочекатися парламентської виборчої кампанії, закріпити у владі позиції власної політичної групи й лише після цього намагатися встановити нові правила поведінки.
Крім того, останнім часом Петро Олексійович поводився аж надто зухвало. Йому чомусь здавалося, що справжньої конкурентної боротьби немає і вже не буде. Він помилився. Дуже помилився. Боротьба була, але тільки не із зовнішніми опонентами (до яких слід було віднести представників вчорашньої влади). Жорстке протистояння майже відразу після інавгурації нового президента почалося всередині єдиної помаранчевої команди. І на відміну від Порошенка його внутрішні опоненти витончено розіграли всі свої козирі і в повному обсязі скористалися таким поняттям, як "свобода слова". Втім, не про долю Порошенка ми сьогодні поговоримо.
Ціна питання
Відразу після осінньої масштабної "відставної кампанії" настала майже мертва тиша. Одна команда (президентська) - розгублена. Друга команда (екс-прем`єра Тимошенко) - перебувала в стані екзальтації. Почалася велика політична гра. Про економіку всі тимчасово забули (навіть вибухонебезпечна ситуація на Нікопольському заводі феросплавів тимчасово розрядилася). Ніхто начебто не претендував на роль нового "тіньового координатора" великих перерозподільних програм (це коли власність одного фінансово-політичного клану без суду та аукціонів передається в користування іншому фінансово-політичному клану). У частини суспільства з`явилося оманливе відчуття того, що стратегічні й тактичні управлінські рішення ухвалюються прозоро і відповідально. Наочним підтвердженням цього феномена можна було вважати той факт, що в інші урядові кабінети істотно зменшилися черги з числа охочих фінансово (хабаром) "простимулювати" прийняття "правильних рішень". З`явилися боязкі натяки на те, що відвертий корупційний лобізм іде в глибоке підпілля. І, принаймні до парламентських виборів 2006 року, ніхто з традиційних "урядових тіньовиків" не займатиметься перерозподілом власності на користь своїх партнерів-виробничників або партнерів-фінансистів. Але все це - типовий зорово-слуховий обман. Обман очікувань. Ніякої тиші або акуратності не було і сліду - просто на деякий час найбільш резонансні лобістські проекти були припинені. Не більше того. Потім відбулася рокіровка (заміна одних гравців на інших) - і все повернулося на круги своя. Особливість нового етапу в розвитку національного лобізму, що почався у вересні 2005 року, полягала у тому, що "відставка крупних гравців, а також їх подальша захопленість взаємними публічними корупційними звинуваченнями дозволили на перші ролі вийти гравцям дрібнішим, які в інших (звичайних) умовах ні на що серйозне претендувати не могли б". Сьогодні ж у них з`явився дійсно унікальний шанс узяти участь у ризикових іграх з крупними ставками. Як же трапилося, що замість важкоатлетів (Петра Порошенка, Олександра Зінченка або Юлії Тимошенко) основними лобістськими проектами нині займаються "політичні карлики" (якщо судити за ступенем їх впливу або за суспільною значущістю). Для того, щоб подібне сталося, потрібне поєднання відразу декількох обов`язкових умов. Умова перша: корупційне руйнування репутацій учорашніх лідерів. Великі гравці (той же Олександр Третьяков, екс-перший помічник президента) не можуть сьогодні брати участь в обговоренні якихось принадних проектів. У нього немає колишнього впливу. Він знаходиться під пильною увагою опонентів. І йому не вдасться скласти й реалізувати ефективний план просування ідеї в коридорах влади. Навіщо ж звертатися до нього? Адже час не стоїть на місці - завдання потрібно вирішувати щодня. Отже, є група урядовців, які користуються і сьогодні довірою і через яких можна "донести потрібні думки на самий верх". Умова друга: негайне і повноваге втягування політичних і бізнес-еліт у надзвичайно важливу політичну кампанію (парламентські вибори-2006). Ставки надто високі, щоб можна було дозволити собі розпилювати увагу, ресурси або кадровий резерв. Усі основні групи вже сконцентровані на виборчій кампанії. Як наслідок, ніхто не звертає уваги на підвищену активність маленьких (скромних і непомітних) урядовців, котрі враз дістали доступ до найсерйозніших важелів економічного впливу. Умова третя: необхідно забезпечити постійну провокацію громадської думки гучними антикорупційними викриттями. Увага базових медіа також має бути зосереджена на ретельному відстежуванні життя двох-трьох десятків колись впливових персон і абсолютно не звертати уваги на пересування "маленьких лобістів". Кому вони цікаві, якщо вирішується доля, наприклад, Євгена Альфредовича Червоненка? Умова четверта: наявність могутніх олігархічних груп, усе ще готових платити хороші гроші за лобіювання власних "економічних інтересів" у різних кабінетах влади. Не секрет, що олігархічні групи є завжди і скрізь. Тим паче, є групи, готові стимулювати урядовців енною кількістю грошей, намагаючись одержати корисну "адміністративну перевагу" в конкурентній боротьбі. І вже тим паче не секрет, що завжди можна знайти урядовців, які з задоволенням поспішать розміняти свої повноваження на ці гроші. Отже, з виконанням цієї умови в Україні завжди повний порядок. Умова п`ята: відсутність чітких стратегічних планів у держави. Досі не було заявлено, яку Україну ми будуємо? Як ми її будуємо? Яких зусиль це потребує? Все це доповнюється не зовсім продуманою кадровою політикою: незрозумілі призначення, повернення на свої посади фаворитів Леоніда Кучми, розмиті і надзвичайно обширні повноваження. Але так не може продовжуватися нескінченно довго. Максимум - до тих же парламентських виборів. Отже, у багатьох урядовців усе настирливіше починає виявлятися психологія тимчасових виконавців (їм хочеться одержати хоч щось, доки є можливість).
Така нинішня сумна реальність, але поєднання всіх цих огидних умов трапилося дуже навіть своєчасно. Увага всіх зацікавлених сторін зациклена на тому, чи зможе Петро Порошенко довести свою владно-економічну спроможність або все ж таки зламається під тягарем важких корупційних звинувачень. Якщо не вистачатиме "викривальних історій" про Порошенка, до справи негайно "підшиють" життєві історії Третьякова, Мартиненка або Червоненка. Це цікаво і навіть захопливо. А тому немає нічого дивного у тому, що широка громадськість уже зовсім не звертає уваги на справжніх лобістів - прихованих, непоказних, але не менш пронозливих. У своїх незмінно скромних (не дорожчих за 400 доларів) костюмах і з вельми вражаючими візитними картками (з величезною кількістю другорядних регалій) вони, як і раніше, готові надавати тіньові послуги олігархам. Розцінки? Стандартні. На сьогодні. Підготовка "доповідної записки" на ім`я президента з правильною розстановкою акцентів і обов`язковим відтворенням відповідних висновків - від 5 до 15 тисяч доларів. Дешевше - якщо в записці йдеться тільки про позитивні характеристики політичних і ділових якостей "замовника". Дорожче - якщо записка буквально кишить негативними відгуками на дії та слова опонентів "замовника". Мобілізація відповідних галузевих міністерств і відомств, а також подальше залучення до "розробки проектної документації" високопоставлених урядовців - від 50 до 250 тисяч доларів. Природно, це спільна сума, яка потім багато разів дробиться на відповідні "ласі фрагменти" для негайного заохочення відповідних "посад". Підключення до конфлікту або до проекту правоохоронних органів (для охорони території або для її очищення від неправильних власників) - від 15 до 150 тисяч. Залежно від частоти використання, глибини наїзду та ступеня загроз. Окремим рядком ідуть витрати на фінансування "послуг інших державних органів, у тому числі й інститутів, що координують роботу з державною власністю"; "програми інформаційного тиску на відповідних урядовців". Обов`язкова стаття витрат - "попередній збір компромату на осіб, які мають змогу впливати на ситуацію в галузі". Втім, удаватися до викиду компромату майже ніколи не доводиться - будь-який урядовець легко купується за гроші. Якщо всі ці витрати підсумовувати, то в яку ж усе-таки підсумкову суму у такому разі обійдеться олігарху, наприклад, адміністративне підпорядкування цілої галузі? Скажімо, титанової. За найскромнішими підрахунками, не менше 3-4 млн. доларів тіньових вкладень (у хабарі, стимулювання, збір інформації, бесіди по душах etc). Цих грошей має вистачити не тільки на разове протискування "потрібного рішення" в найвищих кабінетах влади, але також і на формування могутньої тіньової команди лобістів, здатної діяти протягом тривалого терміну з користю для "господаря". В результаті задіювання всіх тіньових механізмів олігарх просто зобов`язаний одержати на виході так званий "вертикально-інтегрований галузевий (титановий) комплекс", до складу якого ввійдуть усі галузеві підприємства (добувної і переробної сфер). У подальшому вже сам олігарх надбудує над цим холдингом свою власну управлінську структуру, яка, з одного боку, координуватиме збутову політику (тобто визначатиме продажну ціну продукції), з іншого - управлятиме всіма фінансовими потоками (зокрема, інвестиційними). Звичайно, ми поки не стверджуємо, що сьогодні хто-небудь (з олігархів) несе вагомі витрати на протискування такого необхідного йому рішення по титановій галузі. Так само ми аніскільки не обвинувачуємо вчорашніх і сьогоднішніх урядовців у тому, що вони настирливо і небезкорисливо лобіюють чиїсь олігархічні прагнення. Вище ми всього лише показали суто теоретичну послідовність кроків і дій, виконання яких дозволяє зацікавленим особам добиватися певних успіхів у нинішній Україні. Щоправда, потрібно враховувати, що іноді навіть найідеальніші "лобістські програми" зазнають фіаско. Крах можливий і тоді, коли у грі активну участь беруть політичні важкоатлети. У тій же "великій титановій війні", про несподівану реанімацію якої йтиметься нижче, вже було цілих два провальні лобістські проекти. Перший влітку/восени 2003 року успішно завалив тодішній віце-прем`єр Андрій Клюєв. Можливо, з причини не зовсім адекватного розуміння того, чого ж від нього насправді хочуть замовники. Другий "лобістський проект" майже вдався Віктору Феліксовичу Вексельбергу вже навесні 2005 року. Не беремося стверджувати, що цей російський олігарх швидко й успішно скуповував тоді багато українських урядовців (хоча ця думка надто вже настирливо проситься в нашу свідомість), але той факт, що саме він у той час стрімко наближався до створення горезвісного "вертикально-інтегрованого титанового комплексу" під "дахом" свого ЗАТ ТАКО, безперечний. Інтереси Вексельберга у різний час лобіювали Олександр Зінченко (на посаді Державного секретаря України) і якоюсь мірою Юлія Тимошенко (на посаді прем`єр-міністра України). Але з низки причин "ідеальний проект" Вексельберга у результаті зазнав фіаско. Можливо, сторона-виконавець (Тимошенко) не врахувала такий чинник, як політична конкуренція, і тому не припускала своєї швидкої відставки з оберемком невиконаних бізнес-обіцянок. Можливо, Вексельберг просто недоплатив (пробачте, не вклав достатньої суми грошей для просування свого проекту на новому ринку). Знову ж таки нічого не беремося стверджувати, але, за нашими даними, відповідні юридичні структури Вексельберга, яким було поставлено в обов`язок протискувати відповідні урядові рішення із "титану" (і якими негласно займався Володимир Соколовський), за два з невеликим роки витратили біля чотирьох мільйонів доларів на різні стимулюючі програми. Чи правда це? Не нам судити. Тим паче не нам рахувати витрати Віктора Феліксовича, які він несе, намагаючись вийти на новий ринок. Значно цікавіше, що померлий, як усім уже здавалося, лобістський проект несподівано реанімувався вже після відставки Тимошенко і швидко набрав крейсерську швидкість.
Сіра армія
Але перш ніж ми перейдемо до опису чергового наполеонівського плану, кілька слів скажемо про так званих "гравців другого плану", прізвища яких, як правило, нічого не говорять громадськості, але які, проте, часто виконують вирішальну роль у протискуванні специфічних проектів. Свого часу вкрай важливим "гравцем другого ешелону" (маленьким, але обов`язковим виконавцем) вважався заступник міністра промислової політики Сергій Грищенко. Він довго (близько десяти років) і корисно (для олігархів, звичайно) працював у системі галузевого міністерства. З безлічі крупних проектів, у яких брав участь Грищенко, особливо варто виділити наступну призову трійку: "Золото України" (голосно провалився), "Українські поліметали" (голосно провалився) і... "Титан України" (поки що провалився). Всі ці проекти базувалися на трьох обов`язкових положеннях. По-перше, як "приманка" вимагалося об`єднати ряд перспективних (іноді - всі) галузевих підприємств у єдиний "вертикально-інтегрований холдинг". Укажемо, що під терміном "вертикально-інтегрований" розуміється створення холдингу повного циклу - від видобутку ресурсу, його часткової або повної переробки, продажу на первинних і вторинних ринках. По-друге, цей виробничо-добувний холдинг повинен був негайно перейти в управління тієї або іншої "партнерської" приватної організації. На першому етапі - фактичне володіння (власність залишається у держави, тільки управлінець приватний). На другому етапі (через акціонування з подальшими додатковими емісіями) - встановлення також формального володіння з боку приватної управляючої компанії. По-третє, наявність прізвища Грищенка в попередній документації. Проте цей галузевий лобіст несподівано й раптово "погорів" у гостросюжетній сутичці за Нікопольський завод феросплавів. У тій сумній історії Сергій Григорович був своєрідним дорученцем (формальним і неформальним) Юлії Володимирівни Тимошенко і повинен був передати "чорну мітку" Віктору Михайловичу Пінчуку, а також забезпечити м`який і безболісний вхід на підприємство менеджерів Ігоря Валерійовича Коломойського. Рокіровку (Коломойський замість Пінчука) поки що провести не вдалося, але Грищенко все одно виявився однією з найочевидніших жертв великої корупційної війни двох нових кланів. Але, як відомо, святе місце порожнім не буває. Сьогодні вакантну було "посаду" тіньовика-лобіста намагається приміряти Микола Щербина. Зовні скромний і маловідомий у широких колах... радник президента Віктора Ющенка. Саме йому вдалося виступити призвідником чергової титанової війни. Першого листопада 2005 року на ім`я президента його радником Щербиною була направлена дуже багатозначна "доповідна записка" (з вельми красномовними позначками "особисто, конфіденційно"). У цій записці Щербина детально аналізує стан світової та національної титанової галузі і робить банальний й цілком очікуваний (від урядовця, звичайно) висновок про необхідність об`єднання всіх галузевих підприємств у єдиний холдинг: "Необхідно створити український національний концерн "Титан" на базі існуючих підприємств різної форми власності". Як обов`язкові заходи, які дозволять "істотно наростити потенціал галузі", президентський радник пропонує знайти і залучити інвестиції (з доповідної записки: "інвестування і реінвестування близько 55 млн. дол. США в українську титанову промисловість дасть можливість зайняти більш 10% світового ринку") та... "змінити керівника КП "Запорізький титаномагнієвий комбінат". Залишимо зараз за дужками суму інвестицій, яку пропонує знайти Щербина - очевидно, що подібна сума не аргументована серйозними аналітичними дослідженнями (м`яко кажучи, вона вочевидь занижена). Залишимо за дужками також і той ключовий момент, що Щербина не вказує джерело можливих інвестицій (адже це визначальне положення будь-яких галузевих програм трансформації). Замислимося над значно простішим питанням: з чого б це раднику президента, ніколи раніше не поміченому в прояві підвищеного інтересу до титанової галузі, готувати таку амбітну доповідну записку? Питання це далеко не риторичне і його не спишеш на банальну номенклатурну всеїдність ("куди партія наказала, туди і пішли працювати). Справедливості заради зазначимо, що сам Щербина поки не уточнює, хто саме у результаті управлятиме цим холдингом, а лише зазначає, що "буде сформована виробнича вертикаль для досягнення більш глибокої стадії переділу титанової продукції з використанням вітчизняних підприємств, що дозволить поліпшити соціальну інфраструктуру шляхом залучення додаткових робочих місць". Але, як ми розуміємо, це вочевидь тимчасовий стан невизначеності. Очевидно, що є Хтось, хто банально вбудував Щербину у свою велику лобістську програму. І при цьому необов`язково на даному етапі засвічувати ім`я "господаря". Зараз важливо - зібрати всі титанові підприємства, частина з яких досить успішно працює, в єдиний державний пакет. А вже на другому етапі позначити реального нового господаря і передати йому в "тимчасове управління" цей дорогоцінний пул. У нас, між іншим, є стійка підозра, що нову титанову війну фінансує все той же Віктор Феліксович Вексельберг. У нього є достатні гроші для цього. У нього є амбіції. Він уже чимало сил, часу і грошей витратив на протискування проекту "Титан України". А одна з його довірених осіб останнім часом неодноразово відвідувала із загадковими візитами ще одну ключову фігуру нашої історії Сергія Соболєва. Але знову ж таки, ми наразі не стверджуємо зовсім нічого, крім того, що Щербина дуже вже активно намагається повернути президента до ідеї створення національного титанового комплексу.
Страшилки лобіста
Втім, у записці, яку зовсім недавно радник Щербина відправив на ім`я президента, є пасажі й зовсім дивовижні. Якщо не сказати сенсаційні. Адже про "необхідність створення титанового холдингу" неодноразово публічно говорили і попередники Щербини на лобістській дорозі - ті ж Клюєв та Грищенко. Інша справа, що президентський радник уперше публічно обвинувачує цілу низку діючих керівників титанових підприємств у прямому і безумовному зв`язку з... Семеном Могилевичем та його довіреною особою Дмитром Фірташом. До Щербини ніхто - окрім ряду ангажованих медіа - не використовував цей нищівний, на перший погляд, аргумент у боротьбі за титанову галузь. Щербина використовує: "В Україні є два основних гірничо-збагачувальних комбінати, які виробляють ільменітовий концентрат. Це Вільногірський ГЗК та Іршанський ГЗК. Річна сумарна продуктивність цих ГЗК складає близько 700-750 тисяч тонн ільменітового концентрату. Ці підприємства ще й досі перебувають під повним контролем в формі оренди структур С.Могілевича-Д.Фірташа - ЗАТ "Кримський титан". Легким розчерком свого пера Щербина встановив остаточну істину і навіть трохи налякав президента. Між іншим, ім`я Могилевича незмінно використовується в Україні як першокласна страшилка - якщо вам потрібно створити ілюзію галузевого беззаконня, знищити чиюсь репутацію, то обов`язково використовуйте ім`я Семена Юдковича. Це виглядатиме переконливо і лякаюче. Могилевич сьогодні, окрім щільної прив`язки до низки титанових підприємств, незримо присутній як "могутнє страховисько" ще й у газово-транзитній галузі. Коли ми говоримо що-небудь про транзит газу, то обов`язково згадуємо "посередників" - "Eu" і "РосУкрЕнерго". Так от, за умовчанням вважається, що нібито люди Могилевича брали найдіяльнішу участь у створенні цих скандальних "відмивних станцій". Проте жодних вагомих доказів, підтверджуючих усе це, ніхто й ніколи громадськості не надавав. Суцільні чутки, які вже перетворилися на найсправжнісінький міф. Більш того, одна необережна газета, що відверто пов`язала ім`я Могилевича з одним з українських титанових підприємств, вимушена була згодом публічно і старанно вибачатися за свою необережність. Судячи з усього, Щербина переконливі докази все ж таки зібрав. Інакше, звідки така завзятість дій і безапеляційність думок? На наш погляд, значно достовірнішим виглядає інше пояснення дивної поведінки Щербини: радник просто хоче по-справжньому налякати свого шефа, домогтися позитивної резолюції на записці і "напружити" відповідних міністрів. Просто, але дієво.
І все-таки не спроба знайти в титановій галузі мафіозні сліди і навіть не згадка зловісного прізвища Могилевича справляє незабутнє враження під час читання записки Щербини. Президентський радник натякає президенту, що він особисто викрив могутнє корупційне осередок в галузі. А серед махрових корупцій згадуються прізвища Гуреєва (одного з керівників Партії промисловців і підприємців) і... Кінаха (діючого глави РНБО): "Підприємство (Запорізький титаномагнієвий комбінат - В.В.) знаходиться в управлінні Мінпромполітики Україні. Нещодавня ревізія фінансово-господарської діяльності виявила численні зловживання та крадіжки з боку нинішнього директора підприємства Теліна (якого патронує керівництво партії підприємців та промисловців - В.М.Гуреєв, А.К.Кінах)". Не інакше як новий скандал має намір учинити Щербина? А що ж єдність команди? Невже Щербина так і не зрозумів, що не можна власну пусту вигадку вдягати в рамки послання державної ваги, оскільки незабаром цей фрагмент буде використаний для нанесення чергового удару по репутації президента? Хто ж він такий, цей Щербина?
Тінь Вексельберга повертається
Судячи з усього, починається черговий етап великої боротьби за вплив у титановій галузі. Цього разу боротьба буде надзвичайно жорсткою та швидкоплинною. Дозволимо собі ще раз припустити, що за новою атакою знову маячить фігура Вексельберга. Віктор Феліксович уже немало витратив, намагаючись приростити свої титанові активи і вийти у світові лідери. Ще на початку 2003 року компанії Віктора Феліксовича, одержавши на руки докладний аналіз розвитку світового титанового ринку, зрозуміли, що цей ринок дуже перспективний і що у російських галузевих титанових компаній - ВАТ "ВСМПО" та ВАТ "АВІСМА" - непогані шанси закріпитися на цьому ринку з істотною об`єднаною часткою. Вексельберг блискавично провів акцію з укорінення в обидва російські підприємства і майже зразу ж в кожному з них накопичив по 12% акцій. Невеликий, загалом, пакет, але достатньо дієвий, враховуючи репутацію "Ренови" та особливості російського корпоративного права. Правда, тут же представники Вексельберга уперлися в демонстративну незговірливість двох інших крупних акціонерів ВАТ, а за сумісництвом топ-менеджерів вищезазначених підприємств - голови ради директорів "ВСМПО" В`ячеслава Брешта та генерального директора Владислава Тетюхина. Треба сказати, що після виробничо-фінансового об`єднання (а саме це сьогодні відбувається з Верхньо-Салдинським і Березняківським комбінатами) корпорація насправді претендуватиме на одну з провідних ролей у світовій титановій галузі. Але Вексельберг несподівано програв. Можливо, тимчасово. Проте Віктор Феліксович майже пішов із новоспеченої корпорації. Відбулося таке незвичайне (для "Ренови", яка безжально "знищує" всіх опонентів) явище. Швидше за все, тому, що олігарх вимушений дещо зменшити свій агресивний стиль укорінення в чужий бізнес. На цьому етапі історичного розвитку Росії. Річ у тому, що сьогодні новим могутнім гравцем (з незаперечними силовими перевагами) на перспективних сировинних ринках стає адміністрація президента Путіна та її низхідна регіональна вертикаль. Але Віктор Феліксович не звик обривати багатообіцяючу гру на півслові. Виявилося, що поставити на коліна об`єднаний російський титановий актив (АВІСМА-ВСМПО) можна в тому випадку, якщо узяти, наприклад, під контроль українські сировинні бази. Зокрема, вже працюючі з росіянами Іршанський і Вільногірський ГЗКи. У тому ж 2003 році побіжно з`ясувалося, що в Україні ці "добувні активи", хоча і належать до якогось аморфного утворення під назвою "Українські поліметали", - по суті своїй нікому не потрібні. Так і з`явилася рожева ідея створення ТАКО. А ось для того, щоб перевести у своє підпорядкування Житомирський і Дніпропетровський ГЗКи, знадобилося, по-перше, запропонувати українському уряду спокусливий проект-обманку (в ролі якої виступила знаменита ідея створення вертикально-інтегрованої компанії "Титан України"). По-друге, викупити "корисливі інтереси" всіх урядовців, котрі мали пряме або опосередковане відношення до національної титанової галузі. Друга частина одного великого завдання була вирішена швидко і красиво (виявилося, що київські урядовці коштують набагато дешевше за своїх російських колег). А ось з першою частиною виникли заминки. Проект ВІНК (вертикально-інтегрованої компанії), запропонований до обговорення Володимиром Соколовським, носив радше спекулятивний характер і не базувався на серйозних дослідженнях, а тому зустрічав виправдано запеклий опір з боку діючого менеджменту українських підприємств, що резонно побоювалися обміняти ринкову стійкість на невизначеність. Проте апетит приходить під час їжі. Таким чином, почавши зі спекуляцій (намагаючись поставити на коліна російський виробничий концерн), на якомусь етапі ТАКО всерйоз зацікавилося ідеєю створення великого "титанового холдингу під Вексельберга". Запропоновано було в "Титан України" включити обидва ГЗКи (Іршанський та Вільногірський), переробні підприємства - ГАК "Титан", ВАТ "Сумихімпром", Донецький хіміко-металургійний завод, державне підприємство "Запорізький титаномагнієвий комбінат", два науково-дослідні комплекси - ДНДІ "МІНДІП" (Суми), ДНІПІ титану (Запоріжжя) і Федоровське ільменітове родовище. Нагадаємо, що спочатку ТАКО хотіло приєднати до себе тільки один ГЗК і одне підприємство, та сьогодні вже претендує на всі підприємства і ГЗКи. У будь-якому випадку, на виході Вексельберг одержує дуже привабливу цукерочку - він одноосібно контролює всю титанову галузь в Україні і... диктує правила гри російському титановому гіганту. Отже, олігарх усе одно могутньо "заходить" у холдинг АВІСМА-ВСМПО, але тільки через задню хвіртку. З погляду бізнесу, це і є ідеальна гра на тотальне примушення. Ціна ж такої незрівнянної гри незначна (ще один величезний плюс) і складається з двох основних витратних граф: стимулювання потрібних урядовців в Україні і підтримка певної спекулятивної інформаційної активності по обидва боки російсько-українського кордону. Так може бути сформована ще одна імперія Вексельберга - титанова, але тільки з серцем в Україні. До того ж - майже безкоштовно. Правда, варто ще раз підкреслити одну характерну особливість будь-якої гри Віктора Феліксовича - він не любить партнерства з державою та її кураторами.
Епілог
До всього вище поданого нам залишається тільки додати останні штрихи. По-перше, Щербина не за своєю ініціативою склав таку зухвалу записку. Хоча сам радник може думати по-іншому. По-друге, чергова титанова війна ще раз ударить по репутації держави і президента, зайвий раз підкресливши, що у нової команди ще не з`явилося стратегічного бачення розвитку держави. По-третє, Вексельберг поспішає, а тому натискає на своїх номенклатурних партнерів, які в свою чергу натискають на президента. Таку складну реформу намагаються вирішити за лічені дні, й уже одне це насторожує. По-четверте, непродумані дії лобістів, звичайно, дозволять їм особисто заробити непогані премії, але при цьому обов`язково спровокують затяжну кризу в галузі. По-п`яте, в титановій промисловості відбувається так зване "критичне накопичення компромату" і, швидше за все, галузь найближчим часом буквально запалає. Це дуже вигідно (у лапках) президенту напередодні парламентських виборів. І, нарешті, по-шосте, а хто ж такий цей Микола Щербина, котрий затіяв шоу з непередбачуваними наслідками? Про це наше наступне "титанове" розслідування...
Территория свободы слова
