Недавно на очі потрапив лист одного з активних учасників "помаранчевої революції", колишнього чиновника з уряду Януковича, а нині такого ж чиновника в уряді Тимошенко. Судячи з тексту, ця людина щиро вірила в проголошувані на Майдані цінності, хоча, з другого боку, де ви бачили щирих урядових чиновників, які більше вболівають за справу, а не за свою кишеню?
Він пише: "Я був одним з небагатьох мешканців Будинку уряду, хто вже 22 листопада прийшов у будинок з оранжевою стрічкою на рукаві, явно порушуючи закон про держслужбу і шокуючи мешканців цього будинку. Уже наступного тижня мені шепнули, як заведено в цьому будинку, що як тільки революція закінчиться, я поповню армію безробітних. І ось тепер, сидячи у себе в кабінеті і дивлячись на оранжевий прапорець, котрий гордо майорить на моєму столі ось уже три з половиною місяці, я запитую себе: а що, власне, змінилося навколо? Тільки обличчя. Методи роботи уряду не змінилися, і навіть погіршилися. Нові міністри виявилися абсолютно не готовими до апаратної роботи. Виявилося, що одна справа — писати закони, красиво виглядати на трибуні, мати порівняно вільний життєвий графік, і зовсім інша справа — помирати на роботі з 8 до 23, практично не мати вихідних, підписувати купу документів, займатися питаннями зарплати й умов роботи співробітників і багато-багато іншого. Обіцяної прозорості у роботі не сталося. Як і раніше, питання вирішуються абсолютно келійно і безсистемно. Спроби переконати марні і можуть погано закінчитися для людини, яка має свою думку (це вже з особистого досвіду). Старі, хоч і розуміли менше, але прислухалися іноді до фахівців. У країні починається тихий саботаж. Так, у владних структурах повинні працювати професіонали, але в нинішніх умовах не можна було залишати в кріслах тих, хто відкрито ненавидів стару опозицію, а тепер тихо ненавидить нову владу. А таких у владних структурах у вищій і навіть середній керівній ланці ДУЖЕ БАГАТО. Найяскравіший приклад того — ситуація на митниці, але, повірте слову, це відбувається повсюдно. І останнє — найстрашніше. Розв`язання миттєвих проблем на шкоду системності може погубити цей уряд. Не можна працювати, латаючи дірки, необхідний системний підхід до справи. Ніхто в уряді не говорить про стратегічне планування — ні міністр економіки (в якого це має бути найголовнішим завданням), ні міністр фінансів не включили це в список своїх пріоритетів. У "колишніх" головними були ціни на окатиші і збір податків на З місяці вперед, а у цих - права підприємців. Мої друзі, знайомі, доброзичливці і недоброзичливці вже говорять мені, як затятому "оранжисту": "Ну що, дочекався, отримай результат!".
Ну що ж, за що боролися, на те й напоролися.
Про те, що нова влада нічим не відрізняється від старої, а в окремих моментах навіть гірша, — неодноразово заявляв і Петро Миколайович Симоненко. А останнє підтвердження — відмова Президента Ющенка їхати на Парад Перемоги в Москву. Під лицемірним приводом наш президент відмовляється віддати данину шани воїнам Радянської Армії, котрі врятували світ від фашистської чуми. Разом з іншими керівниками СНД Ющенко міг би взяти участь в урочистостях на Красній площі, а потім, через кілька годин, поздоровити українських ветеранів на Хрещатику. Віктор Андрійович, мабуть, боїться не догодити своїм колишнім ситуативним союзникам — "тим, хто посадив його на трон", хоча "революційна ейфорія" перших днів після перемоги — практично благополучно згасла. І справді, всі ці розмови про помаранчеву революцію, про відновлення влади гроша ламаного не варті. Ми знаємо, що будь-яка революція передбачає корінний, якісний переворот в усій соціально-економічній структурі суспільства. Здійснився такий переворот? Ні! Простежується хоч якесь поліпшення в стані економіки держави? Ні. І в даному, конкретному випадку можна тільки поспівчувати Юлії Тимошенко. Коли основу уряду складають або прагматики-егоїсти, або непрофесіонали-ідеалісти, можна наперед прогнозувати долю цього уряду й оцінити шкоду від його діяльності. Коли вже три місяці йде "підкилимна" боротьба за владу і за володіння ресурсами — про продуктивну роботу на благо суспільства говорити не доводиться. І не важко уявити, що чекає нас у недалекому майбутньому. У новому уряді утворилося ніби три владні центри: перший — це Тимошенко, оскільки у неї посада; другий — Порошенко, — бо має незліченні багатства і близький до Ющенка, і третій — Зінченко — через непомірні амбіції, побоювання відповідальності за зраду "есдекам". Тому через якийсь час, коли країна почне відкрито висловлювати своє невдоволення різким зниженням рівня життя, Юлію Володимирівну кинуть на жертовний вівтар і обвинуватять її в усіх народних бідах. За цей час Порошенко набереться сил, навербує або прикупить собі союзників і весь білий та пухнатий сяде в прем`єрське крісло і почне приватизовувати уже всю країну. А сірий кардинал Зінченко потихеньку повиганяє з "високих регіональних крісел" неугодних особисто йому начальничків, замінить угодними йому клевретами і до початку нової виборчої кампанії буде готовим на повну силу використовувати адміністративний ресурс собі на благо, щоб після виборів зайняти місце спікера в новій Раді. Місце, яке після проведення політреформи дуже й дуже зросте в ціні. А хитромудрий баптист Турчинов, котрий очолює СБУ, і дуже наївний, колишній бунтар, а нині головний міліціонер Луценко через різні причини допоможуть йому провести цю оперативну комбінацію. Головний міністр над т.зв. українською армією Гриценко буде й далі добивати залишки колишньої оборонної могутності непереможного війська. До речі, зовсім недавно, після призначення міністром оборони, поїхав Гриценко похизуватися у військовий ліцей (колишнє суворовське училище, яке він колись закінчував). Училище, очікуючи зустрічі із самим міністром оборони, кілька днів приводили в зразковий порядок. Ліцеїстів муштрували, вимивали, начищали до блиску і до автоматизму відпрацьовували віддання "військової честі" високому гостю. І от настає урочистий день. Училище заздалегідь вишикуване і, затамувавши подих, чекає свого міністра. Зараз ліцеїсти побачать найголовнішого військового міністра країни і пам`ять про цю зустріч пронесуть із собою крізь усе життя. І тут з`являється мужик у зім`ятому костюмі, "похмурий" на вигляд, з тижневою щетиною на обличчі і незрозуміло починає щось бубоніти. Весь особовий склад училища шокований, вся "партійно-політична" робота зійшла нанівець, очевидні цілковита апатія і небажання служити під началом такого "махновця". Ось так руйнуються юнацькі ілюзії. А людський поговір за короткий час доніс цю історію до найвіддаленіших гарнізонів. І хай хтось спробує довести Українській армії, що неголений "цивільний" "Грицько" — кращий за бравого "орла" "Кузьму-снайпера", хоча армію розвалюють обидва. Мороз, як завжди, критикуватиме своїх подільників-єдиновірців, намагатиметься реанімувати в очах української громадськості колишнього охоронця Мельниченка, аби ще трохи "набрати очок" на справі Гонгадзе. До речі, про Мельниченка. Хоч скільки б говорили про його внесок у справу демократії, а зрадник — завжди зрадник. Офіцер спецслужби, який торгує секретами свого президента, хоч якими б благородними мотивами він прикривався, — зрадник. Забруднитися легко, але важко відмитися! А Мороз не посоромився. І де зараз т.зв. соціалісти? Прислуговують новій владі. Підбирають крихти з панського столу. У цій непростій ситуації наш лідер вчинив мудро і далекоглядно. Зараз, повертаючись трохи назад, до другого туру виборів, можна констатувати без будь-яких вагань, що рішення ЦК не підтримувати жодного кандидата в президенти було правильним і безальтернативним. Щоправда, як виявилося, деякі наші регіональні партійні керівники під час виборів привселюдно підтримали того чи іншого претендента на вищий державний пост. На порозі початку нової виборчої кампанії цей пасаж не можна залишати поза увагою, якщо ми не хочемо мати "п`яту колону" у своєму тилу. Що в підсумку? Переможець і за три минулі місяці повністю проявив свою ліберальну, антинародну суть і батогом та пряником жене український народ до нових страждань. А переможений пішов у "підпілля", провладна партія його частково переметнулася на бік переможців, друга частина затаїлася і, як кажуть, "не показує носа". Тільки чути окремі схлипування: "Ми в опозиції, але ми готові разом з новою владою будувати світле капіталістичне майбутнє". Але переговори з американцями Янукович проводить, — отож, з рахунків його остаточно не списали. У цій ситуації Симоненко показав себе як мудрий і виважений політик, і авторитет партії, який дещо знизився після президентських виборів, починає рости.
Рішення нашої фракції про підтримку змін до державного бюджету для багатьох наших противників, котрі вже приготувалися критикувати комуністів за "ігнорування інтересів народу", було цілковитою несподіванкою. І тут ще раз проявилися мудрість і далекоглядність нашого ЦК. Незважаючи на популістський характер бюджету і бажання влади в передвиборний рік заручитися підтримкою майбутніх виборців, відмірявши їм трохи благ з іще не до кінця розкраденої державної годівниці, — сьогодні ця владна ініціатива збігається з бажанням комуністів хоч трохи поліпшити життя простого народу. І якщо цей уряд зуміє це зробити, ну що ж — ми завжди "ЗА"! І зараз, після прийняття бюджету, багато простих людей України щиро вдячні комуністам за підтримку в прийнятті бюджету України на 2005 рік. І тепер завдання наших депутатів — пильно стежити за виконанням урядом Тимошенко продекларованих соціальних цілей, не допускаючи погіршення рівня життя людей.
Сьогодні, коли країна все далі сповзає в безодню лібералізму і безперспективності, тільки ми, комуністи, очоливши й об`єднавши Лівий фронт, відродимо вільну і незалежну Україну.
Территория свободы слова
