Українська освіта: ламати – не будувати?

Я.Каненська,

Комуніст,

20.04.05

Україна на всіх парах летить до Європи. У цьому шаленому прагненні влада сліпо йде за вказівками зарозумілих "європорадників", особливо не замислюючись, добре це для країни та її громадян чи ні.

Головне — усе реформувати. Та якомога швидше. Ось нещодавно президент заявив, що треба за місяць провести реформу освіти. Сказано — зробимо!

Обухом... по науці

Нічого не скажеш, наші політики вміють красиво говорити і щедро обіцяти. Он скільки говорилося про державну підтримку національної науки, і, нарешті, настав час подбати про неї в реальності. І що ж зробили?

Узяли та й урізали фінансування Національної академії наук (НАН) на 25 мільйонів гривень, і правильно, наша наука в такому жалюгідному стані, що простіше її остаточно добити, ніж намагатися підтримувати в ній хоча б видимість життя.

Очевидно, у тому ж ключі мислить і один з головних реформаторів — віце-прем`єр з питань гуманітарної політики Микола Томенко, який узагалі запропонував перенести академічну науку в систему університетів. І це теж правильно, адже при такому розкладі Академія наук взагалі не потрібна. А отже, і витрачатися на неї не доведеться.

Принаймні, так говорять вражені "привабливою" перспективою вчені. Фахівці стверджують: наслідки таких реформ негативно позначаться в першу чергу на гуманітарних науках.

У ситуації з НАН хвалене "реформування" зводиться до дуже неприємних речей. Замість того щоб створювати вченим гідні умови для роботи, щоб вони не тікали на Захід у пошуках кращого життя, держава продовжує економити на вітчизняному інтелектуальному потенціалі. І куди поділися всі красиві слова?

Іншого шляху немає!

Так торочать день у день прибічники приєднання України до Болонського процесу, тобто кардинальної зміни нашої системи освіти за європейським зразком.

А тим часом уже сьогодні студенти українських ВНЗ терзаються невирішуваним питанням: як учитися далі?

Довчитися до традиційного кваліфікаційного рівня "спеціалістів", і коли освітні євростандарти наберуть чинності, опинитися на одній дошці з випускниками ПТУ? Або ж витрачати зайвий рік (а для багатьох — ще й гроші) на невідому магістратуру, навчання в якій нібито гарантує статус людини з вищою освітою?

Ситуація ускладнюється ще й тим, що далеко не з усіх спеціальностей можна одержати ступінь магістра. І що ж робити майбутнім випускникам?

Ніхто не знає, а якщо і знає, то вважає проблему тисяч молодих людей надто дрібною порівняно з епохальним шляхом у Європу.

Є ще один серйозний момент. Щоб приєднатися до Болонського процесу, Україна повинна припинити підготовку докторів наук. Але ж саме вони забезпечували в радянський час швидкий розвиток науки і техніки. І хіба величезний науковий потенціал, яким володіли і поки ще володіють наші фахівці, не свідчить про це? Значить, йдеться не про широко розрекламоване поліпшення освіти і науки, а швидше, навпаки.

Нам би всі екзамени взяти й скасувати

Європа серед усього іншого вимагає ввести нову систему оцінювання знань із красивою і загадковою назвою "кредитно-модульна". А полягає вона в тому, що студент з усіх дисциплін одержує певну кількість балів, які потім нараховуються на якісь дивні модулі. У результаті всі бали, набрані учнем, підсумовуються, і виходить "загальна" оцінка його професійної підготовки. Щоправда, виникає запитання: як можна оцінювати знання "взагалі"? Тим більше, що майбутнім фахівцям одні предмети знадобляться безпосередньо для роботи, а інші — лише для загального розвитку.

Оцінити амбіційний проект можна вже зараз. Адже деякі особливо "продвинуті" навчальні заклади вже почали застосовувати модульну систему на практиці. І що виходить? Викладачі мають черговий головний біль з вираховуванням незрозумілих модулів, а студенти стурбовані не стільки навчанням, скільки набором потрібної кількості балів.

Крім нововведень, пов`язаних з оцінками, можливо, ще й екзамени з заліками скасують. Тим більше, що мудрі західні порадники про таку форму контролю навіть не згадують.

Безсумнівно, це радує студентів, але викликає небезпідставні побоювання у викладачів. Адже екзамени для студентів — не тільки витрата нервових клітин, а й можливість повторити і систематизувати пройдений матеріал. А отже, і знання поглибити.

Але, схоже, Європі не потрібні добре підготовлені українські фахівці з глибокими знаннями. їй більше до душі дешева і покірлива робоча сила.

Пенсіонерів — на вулицю?

Спішне реформування завжди пов`язане з недоліками і перегинами. Принаймні, хотілося б саме так пояснити бажання чиновників від освіти ввести обмеження за віком для викладацького складу.

Так, недавно виникла ідея скоротити всіх викладачів пенсійного віку в медінститутах країни. За неофіційною інформацією, є подібні розпорядження і з приводу інших ВНЗ.

Пояснюється це просто: треба "омолодити" викладацькі кадри. Правильно, кадри "омолодження" потребують. Але є кілька нюансів.

По-перше, викладач-пенсіонер — абсолютно не означає поганий викладач. Між іншим, представники професури здебільшого саме пенсійного віку, але ж це не означає, що вони вже не здатні передати свої знання студентам.

По-друге, а чи захочуть молоді кадри нести студентам знання за невеликі, м`яко кажучи, гроші, гордо іменовані викладацькою зарплатою? Запитайте випускників педінститутів, чи збираються вони працювати за спеціальністю. І, швидше за все, отримимаєте негативну відповідь.

І, нарешті, по-третє, просто не по-людськи виганяти на вулицю людей лише за те, що вони "не того" віку. Але людяність уже давно не є пріоритетом у державній політиці. її місце зайняв рідкісний цинізм...

Замість післямови

Наведу майже анекдотичний приклад. Років десять тому один мій знайомий, у той час учень старших класів, за програмою обміну потрапив на навчання в одну з європейських країн.

Повернувшись, він з гордістю розповідав, як вразив своїх іноземних однокласників чудовим знанням хімії, мовляв, уміє такі складні речі, з якими не всі тамтешні викладачі справляються.

"І що ж ти зробив?" — запитали його. Виявилося, всього-на-всього виконав хімічне рівняння, що в нашій школі під силу навіть закоренілому трієчнику...

Якщо ж говорити серйозно, то радянська система освіти, котру зараз намагаються зруйнувати, по праву вважалася однією з кращих у світі. Свідчить про це і той факт, що ефект від роботи українських учених за кордоном у грошовому еквіваленті перевищує 4 мільярди доларів.

Навіщо ж руйнувати власні напрацювання в освітній сфері і бездумно заганяти все в рамки чужих стандартів?

Напрошується простонародна відповідь: "щоб було!". І все одно, до чого приведе чергова перебудова. Ламати — не будувати...