Тимошенко завжди відрізнялася активністю і стрімкістю. У діях і коментарях прем`єра, на перший погляд, відчувається повна впевненість. Майже ідеальна картина доповнюється формальною єдністю членів нинішнього Кабміну. Втім, якщо уважніше придивитися до того, що сьогодні відбувається в кабінетах великої влади, відразу відчуваєш наелектризовану атмосферу.
Про вчорашніх поки можна забути. Вони розгублені і все ще не можуть до кінця усвідомити, що влада Леоніда Кучми (і його фаворитів) дійсно скінчилася. Назавжди. Вони ніяк не можуть повірити в те, що остаточно випали з кулуарних торгів. Теж, судячи з усього, назавжди. Але хіба біль і смуток "вчорашніх" означає, що сам по собі інститут тіньової політичної торгівлі наказав довго жити? Безумовно, ні. Політична єдність не може бути вічною. Тим більше у випадку, коли "людський чинник", що об`єднав різних політиків у єдиний фронт, уже зник з політичної сцени.
Юлія Володимирівна Тимошенко, діючий прем`єр-міністр, проявляє сьогодні надзвичайну активність. За великим рахунком, Тимошенко завжди відрізнялася активністю і стрімкістю. У діях і коментарях прем`єра, на перший погляд, відчувається повна впевненість. Майже ідеальна картина доповнюється формальною єдністю членів нинішнього Кабміну. Втім, якщо уважніше придивитися до того, що сьогодні відбувається в кабінетах великої влади, відразу відчуваєш наелектризовану атмосферу.
Одні вдають, що працюють у команді, інші — що намагаються не звертати уваги на наростаючий саботаж, треті — непомітно розставляють політичні пастки для вчорашніх соратників. Війни "всіх проти всіх" поки немає, але є війна проти одного великого гравця. На пониження авторитету і впливу. Юлія Володимирівна ще не до кінця розуміє, що відбувається навколо, а тому помітно нервує і явно поспішає. Часто робить невимушені помилки, пов`язані з необхідністю йти на локальні компроміси. Ці помилки, звичайно, непомітні обивателям — Тимошенко набагато мобільніша і агресивніша за свого попередника (Віктора Януковича) і прагне працювати прозоро. Але управлінські помилки накопичуються. А оскільки вони персоніфіковані, то вже дозволяють її опонентам (у новій владі, зрозуміло) нарощувати власні переваги. Сьогодні вже можна говорити про те, що в країні починається ситуативне (і тривале, аж до березня 2006 року) протистояння відразу п`яти могутніх політичних груп. Ці групи ще не оформлені повністю і поки що не готові заявити про свої майбутні претензії. Лідери цих груп намагаються підім`яти під себе перспективні партійні структури, накопичити достатньо ресурсів впливу (звідси і причини сьогоднішньої нещадної боротьби за доступ до президента), перерозподілити медіаресурси і підтягнути до команди чужі фінансові кошти (через перерозподіл контактів з олігархами і представниками середнього бізнесу). Рідкісні (для такої напруженої ситуації) конфліктні сплески, на кшталт публічної словесної перестрілки Олександра Турчинова і Петра Порошенка як це не парадоксально, насправді маскують наміри сторін. Скандал "навколо відставки генерала Скибинецького" — всього-на-всього класичний відволікаючий маневр. Частковість або випробування сил для Петра Олексійовича. Неадекватність для Олександра Валентиновича, Турчинов, так і не зрозумів, що його навмисно провокували. Без жодного смислу. Просто перевіряли на позиційну стійкість і ситуативну міцність. А навіщо перевіряти? Олександр Турчинов завжди відрізнявся слабким і невитриманим характером. На жаль, для великого протистояння, у яке поступово втягується нова команда (ціна питання — хто реально впливатиме на політичні і економічні процеси напередодні виборів-2006), у Юлії Володимирівни явно не вистачає власної команди. У неї є прихильники, але вони виведені за межі "ясновельможного кола". Турчинов, як можна було судити з незначного скандалу, дуже слабкий і ненадійний. Прем`єр уже програла? Поки що ні. Хоча перший (розвідувальний) етап велико! битви виявився не на її користь.
Міністерські угруповання
По правді сказати, стабільної єдності в команді нового президента бути не може за визначенням. Інакше система швидко перетвориться на монстра, що підминає будь-які альтернативні точки зору. Ось чому саме з нинішньої команди президента мали з`явитися не тільки могутні фаворитські групи, а й також не менш могутні опозиційні угруповання. Ідеологічні (праві й ліві), а також ті ситуативні союзи, які і боротимуться за реальну владу та вплив і не дозволять узурпувати повноваження деякому дуже хитрому гравцю. Стабільність і прогресивність системи полягають в її рівновазі і багатополюсності. Така правда політичного життя.
Проте поки не вдається вибудувати врівноважену систему влади. Періодично слабка рівновага піддається жорстким нападам з боку дуже нетерплячих гравців. І це вже не залишки перехідного періоду і притирання характерів. Все набагато складніше і небезпечніше. А поки агресори намагаються перерозподілити владу, сама Юлія Володимирівна має намір визначити нові "правила політичної поведінки" і підвищити прозорість управління відразу в трьох найбільш хабароємних галузях економіки — митниця, сировинний транзит і залізничне транспортування вантажів у середині країни. При цьому Тимошенко також не забуває про майбутні парламентські вибори. А тому несподівано (для лібералів-стратегів) змушує нинішній парламент голосувати за обтяжений надмірними (а тому явно популістськими) соціальними виплатами бюджет. Роздвоєння світоглядів Тимошенко — в наявності. Якщо у спробі навести порядок у тіньових галузях національної економіки цілком можна розглянути серйозний стратегічний задум Юлії Володимирівни, то продавлювання соціального бюджету (очевидне зростання витрат при не зовсім зрозумілих доходах) — це явний тактичний хід, розрахований тільки на найближчі 8-12 місяців. Але ж ми добре знаємо, що Юлія Володимирівна ніколи не нехтувала стратегією заради виграшної тактики. Що ж сталося? Чому вона так настирливо грає в несвою гру? Вся річ у тому, що у Тимошенко сьогодні немає іншого виходу. Вона просто зобов`язана загравати і з політичними елітами, і з широкою суспільною думкою. Прем`єру потрібна підтримка і перших, і других. По-перше, Тимошенко щиро захопилася системним реформуванням. А на це потрібні час, ресурси і довіра. З довірою громадськості проблем немає, з довірою нових еліт складніше. Недивно, що прем`єрське "системне бачення" того, як повинна розвиватися національна економіка, часто зіштовхується з так званим технологічним саботажем на середньому рівні. Не стільки навіть унаслідок ідеологічної несумісності концепцій Тимошенко і вчорашніх виконавців, які часто/густо залишилися на своїх колишніх місцях, скільки внаслідок некерованості більшості процесів на середньому і тим більше низовому рівні. На відміну від Тимошенко, яка мислить виключно в середньостроковій перспективі, на місцях домінує нагальна потреба (взяти будь-що, поки не налагоджений контроль). Адже цей стихійний саботаж вже завтра стане керованим. Тобто проти стратегічних планів Юлії Володимирівни почне працювати тіньова група.
По-друге, у прем`єр-міністра, як це не парадоксально, сьогодні немає під рукою власної могутньої команди. І це незважаючи на статус і вже зовсім близькі вибори. Не вважати ж командою випадкових і малоперспективних попутників на кшталт Михайла Бродського. Самотність Тимошенко з кожним днем стає все очевиднішою і вражаючою. Наприклад, що таке нинішній Кабмін? Умовно його можна розділити на чотири великі групи. Першу групу складають міністри, які вирішують тільки власні стратегічні задачі. Скажімо, Євген Червоненко, міністр транспорту, який окупував всі навколотранспортні монополії своїми людьми, впритул не помічає інтересів і намірів Юлії Володимирівни. Він грає в свою гру. До речі, призначення того ж Афтаназіва — людини з вельми специфічною репутацією — головою Укрзалізниці — виклик для Тимошенко. А невгамовне бажання міністра транспорту підвищити залізничні тарифи на перевезення вантажів має символізувати тільки одне: Червоненко — повноцінний політичний важкоатлет, який може вирішувати великі задачі. Ще одна складова "тарифного скандалу" — спровокувати невдоволення з боку стратегічного бізнесу політикою уряду Тимошенко. Окрім Червоненка, свою гру вже починають Борис Тарасюк (його гра має суто політичне коріння) і Давид Жванія (останній взагалі випадковий на посаді міністра з надзвичайних ситуацій, а тому сам поки не розуміє, як скористатися міністерським ресурсом). Другу кабмінівську групу міністрів складають Сергій Терьохін (міністр економії) і Віктор Пинзеник (міністр фінансів), Обидва знаходяться на ключових посадах і обидва є жорсткими прагматиками. Вони не готові втягуватися в якусь кулуарну інтригу і не мають наміру створювати наближені бізнес-клани. Пинзеник і Терьохін, на відміну від тіньових міністрів-саботажників, готові працювати з Юлією Володимирівною. Але тільки до певної межі. Поки Тимошенко не представляє конкурентної загрози Вікторові Ющенку. Разом із Володимиром Стельмахом (главою Національного банку України) ці двоє якраз і складають "довірчий трикутник" Ющенка - отже, будь-який макроекономічний намір Тимошенко ретельно аналізуватиметься "трійкою" на предмет виключення надзвичайних ризиків. Простіше кажучи, "довірча трійка" якраз і повинна забезпечити не тільки постійний негласний моніторинг тактичних рішень Тимошенко, але й здійснювати постійну оцінку стратегічної безпеки її ініціатив. Для простоти і розуміння, назвемо цю трійку - "групою внутрішнього контролю".
Третю групу вже формує Роман Безсмертний. Віце-прем`єр з адміністративно-територіальної реформи опинився в уряді — і це треба визнати — у результаті жорсткого і навіть дещо істеричного шантажу. Безсмертний завжди недолюблював Тимошенко, а в нинішньому уряді він займається не стільки стратегічним адмініструванням, скільки інтригами. Його базова задача — створити внутрішню напругу. Четверта група міністрів — це непрофесіонали, що не входять до нових команд. Анатолій Гриценко (міністр оборони), Юрій Луценко (міністр внутрішніх справ) — класичні приклади випадкових міністрів. Якщо говорити про політико-ігрові стратегії.
Кому може довіряти Юлія Володимирівна? За великим рахунком, нікому. Крім того ж Турчинова. Але Олександр Валентинович вже по вуха втягнувся в свої власні локальні бої, а всередині СБУ починає складатися антитурчинівська опозиція. Не на користь старої команди, а під нових фаворитів. Зовні все спокійно — прем`єр пропонує, Кабмін демонструє готовність працювати. Насправді, кожен міністр — особливо з числа ключових — з одного боку, будь-яку ініціативу Юлії Володимирівни обговорює у вузькому колі (краще сказати, доповідає). З другого боку, ключові міністри стараються під стратегічні наміри Тимошенко підвести свої власні тактичні наміри. Поки вся ця боротьба проходить непомітно. Але напруга наростає.
Чужі
Але ж ми ще не сказали про найцікавішого гравця, який поки тільки промацує наміри вчорашніх партнерів по коаліції і не готовий викласти всі свої козирі на ігровий стіл. І все-таки Петро Олексійович Порошенко вже трошки нервує і поспішає. Звідси і не зовсім продумані кроки — той же продавлений президентський указ, що істотно розширив повноваження секретаря РНБО і викликав стільки нарікань. Швидше, це через недосвідченість. Адже Порошенко, незважаючи на наявність істотного фінансового ресурсу, поки не зумів створити власну тіньову бригаду. Взагалі-то йому потрібно було діяти м`якіше і акуратніше. Непомітно. Але Порошенко вирішив зіграти ва-банк і начебто не програв. Тобто сукупна думка політичних еліт, звичайно, налаштована різко негативно по відношенню до нього. Проте президент Ющенко переконаний, що тільки Порошенко і складає його надійний політичний тил. Власне, у нелояльності до президента Порошенку дійсно не дорікнеш. Але в той же час останній чудово розуміє, що якщо Тимошенко зуміє реально переламати ситуацію в економіці і відсунути крупний бізнес від держави, її позиції напередодні парламентської кампанії істотно зміцняться. І вже після березня 2006 року відбудеться те, чого Петро Олексійович боїться понад усе — реальні виконавчі повноваження остаточно перейдуть до Юлії Тимошенко. Навколо неї і об`єднається нова команда. Без Петра Олексійовича.
Сьогодні ми маємо справу з новим видом конкуренції. Якщо раніше боротьба йшла за усунення від влади старих кланів (цілком виправдана боротьба), то зараз вже починається класична внутрішньовидова боротьба. Це, звичайно, добре. Оскільки забезпечує появу внутрішньосистемних конкурентних механізмів і не дозволяє вирости одному — двом новим гіпертрофованим "центрам впливу", які безжально знищують будь-які політичні альтернативи. Але це в ідеалі. Боротьба за вплив — основа виживання будь-якої реальної системи влади.
Юлія Володимирівна, за великим рахунком, не влаштовує нікого з нинішнього владного угруповання. Вона — чужа. І вона вимагає прозорості. Більше того, прем`єр, який пропонує робочі економічні моделі, різко скорочує поле для спекулятивного маневру інших амбіційних політичних сил. Ситуативний союз себе вже майже вичерпав. Правда, поки що у антитимошенківського табору немає чіткого плану дій і необхідної внутрішньої консолідації. Чому? Перш за все тому, що формування нових тактичних союзів тільки починається. Гра проти Леоніда Кучми закінчилася, а значить, потрібно визначати нові інтереси. Інтерес Тимошенко абсолютно прозорий і закономірний — за певного збігу обставин вона цілком може скласти перспективну і корисну конкуренцію Віктору Ющенку (а це ще один чинник, що стабілізує демократичні традиції), їх коректне змагання тільки підвищуватиме прозорість держави і гарантуватиме неможливість повернення до старих управлінських моделей. Отже, Тимошенко немає нікого сенсу входити до новоспеченої "партії влади", будівництвом якої займається до того ж її "заклятий друг" Безсмертний. Але "зростання конкурентоспроможності" Юлії Володимирівни украй агресивно сприймається тіньовими "кукловодами", яких у нинішньому президентському оточенні немало і які не можуть змагатися з Тимошенко в харизматичності і публічній впливовості. Так і з`явився чорновий "антитимошенківський план", який поки далекий від досконалості, але який, проте, вже включає всі необхідні "бойові елементи". Руйнування репутації — проти Юлії Володимирівни розгорнені відразу декілька інформаційних воєн. Зокрема, акцентується увага на надмірній революційності нинішнього прем`єра і її надмірній пасіонарності. Додаткових, штрихів додають російські медіа. Другий напрям: провокація крупного бізнесу від імені Тимошенко. Спеціально створюється ілюзія, що саме Юлія Володимирівна ініціює не завжди акуратні реприватизаційні процеси і що саме прем`єр наполягає на обов`язковому і тіньовому переділі власності. Насправді, в такому переділі зацікавлені зовсім інші впливові чини. Крім того, вони очікують, що крупний бізнес відмовиться підтримувати Тимошенко (ресурсами, зрозуміло) напередодні парламентських виборів. Третій напрям: локальні (позиційні) бої навколо системних і галузевих реформ. Майже всі ініціативи Тимошенко так чи інакше стикаються з професіонально організованим опором. Зрозуміло, в результаті локальних боїв Тимошенко отримає необхідні локальні перемоги. Але хіба хтось хоче саме сьогодні її поразки? Якраз навпаки. Тимошенко, яка постійно воює з різними фаворитськими групами і яка одержує локальні перемоги, тоді як у стратегії незмінно програє — оптимальний, на думку опонентів, формат для прем`єра. До пізньої осені. Тому що у неї зовсім не залишиться часу, щоб вибудувати власну політичну кампанію. Четвертий напрям: послаблення прем`єрської команди. Ми вже сказали про те, що Турчинов дуже легко був спровокований і втягнутий у публічний конфлікт на явно провальних позиціях. Про що це свідчить? Не тільки про особисту слабкість окремих членів прем`єрської команди.
У групи нових тіньових фаворитів є дві пріоритетні політичні задачі: послабити Тимошенко і прибрати з політичної сцени спікера Литвина. Поки що не можна стверджувати, що ми маємо справу із залізною хваткою якогось одного суперклана. У оточенні нового президента просто починають формуватися ситуативні союзи, що намагаються підсилити свій політичний вплив. І треба визнати, що Юлія Володимирівна поки програє...
Территория свободы слова
