Перші кроки нової влади: демократія чи диктатура?

Ю.Загородній, голова виконкому СДПУ(О),

2000 (01-07.04.05),

01.04.05

Нові керманичі України перенесли жорсткий революційних дух Майдану в кулуари владних кабінетів. Але їхній стиль управління багато в чому не узгоджується з основоположними завданнями економічних та соціальних реформ.

«Большая часть тиранов вышла, собственно говоря,
из демагогов, которые приобрели доверие народа тем,
что клеветали на знатных».
Джордж Оруэлл

Що ж таке новий вимір українського владарювання — демократичні зрушення чи диктатура «нащократії»? «Влада буде прозорою й чистою! Колишніх облич в ній не буде!» — звідусіль виголошують новопризначені чиновники. Це лише засновок диктаторської машини, яка почала працювати в Україні. А далі — «полювання на відьом», «чорні списки», політичні репресії, придушення свободи. І це вже не застереження, а реалії сьогодення. Прикрою традицією стало примушення до звільнення з посад за політичною ознакою. Якщо держслужбовець будь-якого рівня свого часу не задекларував свою приналежність до коаліції «Сила народу», то йому немає місця в органах влади, навіть якщо це професіонал високого гатунку і людина віддана своїй справі.

Аналізуючи призначення на посади у виконавчій владі, стає зрозумілим, що «професіоналізм і моральність» не є тими якостями, які притаманні новим управлінцям. Єдиним принципом кадрової політики сьогодні є «революційно-політична доцільність». Доречно нагадати, що, на думку одного з провідних ідеологів українського націоналізму Миколи Сціборського, саме із системи політичної доцільності народжується диктатура як політичний режим.

Щось подібне в історії вже було. «Ми підемо іншим шляхом», — сказав одного разу Володимир Ленін і почав розробляти операцію із встановлення в Росії нової влади — так званої «диктатури пролетаріату». Невже помилки історії повторяться сьогодні в Україні? Заперечуючи, хтось скаже: «Нову владу обрав народ. Диктатури в нас немає». Але висловлю парадоксальну думку: диктатура завжди народна, її формула досить проста (завзяття — мілітаризм — казарма — натовп — знищення — і знову завзяття). Диктатура — це натовп, що добровільно створив собі кумира. Диктатор завжди має право «на свій народ», власні методи і способи розбудови країни, які, мовляв, самі себе виправдовують.

Диктаторські методи, відомі нам з історії, занадто схожі на кроки нової української влади, які вона намагається наповнити сурогатом духовності й «високоморальними» гаслами тираноборства, боротьби з корупцією та злочинством. Насправді ми маємо просту «розправу з ворогами», дискримінацію за політичною ознакою.

Диктатура знищує економічну незалежність особистості. Ленін розпочав з воєнного комунізму і продрозверстки, Сталін загнав усіх в колгоспи та концтабори, Гітлер узяв промисловість під жорсткий контроль. Понад усе диктатура боїться незалежного, самодостатнього, вільного бізнесмена. Мимоволі простежується паралель із діями нової влади у напрямку громогласної реприватизації, що є не чим іншим, як перерозподілом власності, знищенням сталого бізнесу з політичних мотивів.

Можна багато разів проголошувати курс на демократичні звершення, та це буде лише зовнішня форма, маска. Перефразувавши відоме прислів'я, можна стверджувати: «Скажи, як ти чиниш, і я скажу, хто ти». Тож як назвати владу, чиї перші кроки і вчинки повсякчас виявляють власну диктаторську сутність?