Бездоказове самогубство

О.Загульська,

2000 (22-26.04.05),

22.04.05

Смерть колишнього міністра МВС ЮРІЯ КРАВЧЕНКА збурила хвилю коментарів, припущень, аналітичних досліджень, звинувачень. Найбільше суперечностей точилося навколо характеру смерті (самогубство чи зумисне вбивство), чинників, які призвели до трагічного випадку, та його імовірних замовників і організаторів. Та в усьому різноголоссі, спровокованому темою загибелі екс-міністра, чітко вирізняється тенденція наполегливого відстоювання правоохоронцями версії самогубства.

Востаннє це сталося 12 квітня. Голова СБУ Олександр Турчинов, повторивши сказане 31 березня, знову заявив, що «за загибеллю Кравченка іншої версії, крім самогубства, не існує» («Подробиці», 12.04.05). Цю ж позицію в інтерв'ю газеті «Сегодня» з боку ГПУ підтвердив заступник Генпрокурора Віктор Шокін. І це незважаючи на численні факти, які ставлять її під сумнів. Ці факти та інші загадкові обставини заслуговують на детальний розгляд та аналіз, оскільки суттєво доповнюють картину трагічного випадку, яку нам подають надто спрощено. З другого боку, твердість представників силових структур у версії добровільного відходу з життя (без будь-яких помітних намагань хоча би як другорядні розглянути інші припущення) викликає численні запитання. Вони виникли вже з першими повідомленнями щодо події.

Перебуваючи у Дніпропетровську, міністр МВС Юрій Луценко сказав, що дізнався про неї о 9 год., і в нього склалася думка, що це самогубство. Але як у нефахівця, який до того ж не був на місці загибелі, могла сформуватись власна думка ще й орієнтована на добровільний відхід з життя? Не думаю, що йому доповіли про спосіб самогубства (кульове поранення) і не сказали, що їх було два і які наслідки вони мали. Не побувавши на місці події, версії самогубства притримувався і заступник міністра Петро Коляда: «Ми можемо сказати попередньо, що це самогубство. Більше нічого» («Трибуна», 4.03.05).

На самовбивстві міністр наполягав і 9 березня. І це попри те, що на той час уже було відомо про безліч суперечностей у справі, і свої думки висловили фахівці, експерти, аналітики. Більшість з них добровільну смерть відкидали. Серед них Андрій Федур, Володимир Стретович, Юрій Кармазін, Сергій Шевчук, судмедексперти Б.В.Михайличенко і А.Н.Біляков. Пояснюючи ситуацію з двома пострілами при самогубстві, п. Луценко сказав, що такі випадки описані в підручниках з криміналістики. Цим самим він хотів підкреслити, що це не унікальний випадок, а такий, що вже має аналоги, а тому жодних сумнівів щодо його реальності не повинно бути.

Ввечері на «1+1» своє слово з цього приводу сказав голова СБУ Олександр Турчинов. Після огляду місця події йому здалося (а попереднє слідство підтвердило здогадку), що це самогубство.

Не будемо зупинятися на тому, наскільки коректно офіційним особам оперувати таким поняттям, як «здалося». Зосередимося на іншому. Чи може непрофесіонал за першими, ще й суперечливими, ознаками встановити характер вбивства, а тим більше описати його механізм? Чому, бачачи сліди від двох поранень і значні ушкодження голови (одержані, за словами п. Турчинова, саме від першого пострілу у щелепу), зробив висновок про суїцид? Як і п. Луценко, п. Турчинов змушений був пояснювати ситуацію з двома пострілами.

При цьому він послався на огляд тіла та експертизу. Припустімо, що огляд тіла міг навести на такі думки. Але експертиза? На вечір 4 березня не було відомо про жодну з них.

Про їхні результати оголосили за кілька тижнів по смерті. Ще більше дивує обізнаність особи без медичної та криміналістичної освіти і відповідного досвіду роботи щодо ступеня тяжкості поранень та їх послідовності. Звідки припущення про руку, що здригнулася? Якщо від усвідомлення зробленого і неминучу смерть, чому була друга спроба?

Адже п. Турчинову напевне відомо, що коли людина навіть випадково вдариться головою, то випускає усе з рук, мимоволі хапаючись за голову. Про який же другий постріл можна говорити, та ще й взявши до уваги больовий шок та залите кров'ю обличчя?

Звернули на себе увагу й інші моменти у виступі голови СБУ, зокрема: про два постріли підряд, легкість першого з них, фізичну міцність генерала, власноручне доведення справи до кінця, власний пістолет на місці події. Нефахівець впевнено констатує речі, про які можуть знати лише свідки або ж які можна з'ясувати за допомогою спеціальних досліджень експертиз. І не випадково. Бо це — досить вагомі ознаки самогубства. Їхнє оприлюднення формує у глядачів стійке переконання, що саме у такий спосіб Кравченко пішов з життя. А ще — працює на те, щоб аналізувати інші можливі варіанти розвитку подій не було потреби. Мовляв, і так все зрозуміло. Фактів аж забагато. Чи не в цьому було головне призначення виступу голови СБУ на телебаченні?

І чому саме п. Турчинов дав найрозлогіші коментарі, якщо слідство по справі Гонгадзе, а отже — і по її свідкові веде Генпрокуратура? А її ми (незважаючи на говірливість Генпрокурора, яскраво продемонстровану напередодні вбивства Кравченка) чомусь не чули.

У цьому контексті звертає на себе увагу тривале замовчування силовими структурами відомостей про два кульові поранення.

Ще о 12 год. «УП», з посиланням на понятих, писала про один постріл у праву скроню і пістолет у правій руці. З моменту появи інформації про два постріли виникли сумніви щодо справжності понятих як незалежних людей, які мають своїми підписами скріпити виявлене і запротокольоване правоохоронцями. Вони більше схожі на осіб, чиє призначення — озвучити і навести докази (одне кульове поранення) на користь версії самогубства. Адже не побачити слідів від другого пострілу вони не могли. Отже, або взагалі не були на місці події, або ж перебували досить далеко від тіла і підтвердили лише те, що диктували у протокол слідчі.

Та після того, як тіло вивезли з дачі і коло людей, котрі мали змогу його бачити, розширилося, інформацію про два постріли приховати уже було неможливо. Вона потрапила в електронні ЗМІ. Правоохоронці ж мовчали. Журналісти з відповідним запитом звернулися до Генпрокуратури, але в прес-службі їм сказали, що інформацією взагалі не володіють, про жодні поранення — ні про одне, ні про два — не знають. «Ми їх не рахували», — повідомили там («Завтра», 4.03.05, 15:06).

А ще саме ці відомості, очевидно, спровокували чутки про смерть Кравченка від руки снайпера. Агентству «Інтерфакс-Україна» про це нібито повідомило джерело у правоохоронних органах. Така версія у спеціалістів могла виникнути або на підставі інформації про два постріли, або ж на основі якихось інших даних, про які ми не знаємо. На голому місці у цій структурі вони навряд чи могли виникнути. Петро Коляда такі припущення одразу відкинув. «Та припиніть ви таке говорити!» — сказав він журналістам.

На 15 год. з'явилася неофіційна деталізована інформація щодо двох пострілів. Стало відомо, що перше поранення було у підборіддя (куля вийшла через вихід рот-ніс), а друге — у праву скроню (куля вийшла через тім'яно-черепну частину). За півгодини наявність двох поранень підтвердив п. Коляда: «так воно і є... Це те, що мені сказав черговий, що пострілів два» («Трибуна», 4.03.05).

Пояснюючи самогубство за таких умов, п. Коляда сказав, що поранення бувають смертельні і несмертельні. Цього ніхто не заперечує. Разом з тим незаперечним є й той факт, що як смертельні, так і несмертельні поранення може завдати стороння особа. А тому припущення про її присутність у момент загибелі генерала Кравченка закономірне і мало б розглядатися разом з версією про суїцид. Зрештою — цього вимагає об'єктивність слідства.

У даному ж випадку скидається на те, що мети всесторонньо розібратися у тому, що сталося, ніхто собі не ставив. Всі причетні до справи лише шукали обґрунтування для версії самогубства.

Не менше запитань є й до передсмертної записки. Про неї довго мовчали, хоча поняті, які нібито були на місці події, як і про один постріл, мали б про це поінформувати. Перший коментар Петра Коляди з цього приводу був напрочуд лаконічним: «Щось там є, але я не готовий сказати, що саме» (MIGnews, 4.03.05). Хоча важко повірити, що чиновник такого рангу не мав вичерпних відомостей щодо чи не найголовнішого елемента пояснення мотивів вчинку загиблого.

А далі — більше. Надходила різна інформація про місце, де записку нібито знайшли: спочатку в кишені, потім — на тілі. Масмедіа повідомляли, що записку бачили задовго до вбивства. Пізніше, з огляду на почерк та зміст, заперечували авторство Кравченка. «Завтра» (4.03.05, 18:07) навіть висловило припущення, що передсмертну записку сфабрикували, оскільки повідомлення про неї з'явилося по обіді, а тіло виявили вранці. Однак не тільки це викликає підозри.

Чому записка, яка призначалася для родини, лежала не на видному місці? Якщо в момент смерті Кравченко був один, йому нічого було боятися, що не схована, вона кудись щезне. Навпаки, відразу пояснить, чому на такий жорстокий крок щодо рідних відважився.

Тривалий час не оприлюднювали й змісту записки. Хоча, як потім стало відомо, жодних таємниць взагалі (а тим більше таємниць слідства) там не було. І лише ввечері перед телекамерою п.Турчинов торкнувся цього моменту. Він одразу звернув увагу, що цей речовий доказ підтверджує попередню версію самогубства, додавши при цьому, що записка була написана рукою Кравченка. Про те, що саме вказувало на авторство колишнього міністра, не повідомив. А результатів графологічної експертизи на той час не могло бути в принципі. Не було інформації й про наміри її зробити. А без цього неможлива повнота слідства.

Турчинов, ухиляючись від конкретизації змісту записки, разом з тим назвав її такою, що багато дає слідству. У ній йдеться про людей, підозрюваних по справі Гонгадзе, а тому є змога передбачити подальший напрямок розслідування.

Такий підхід до роз'яснень щодо записки вочевидь переслідував певну ціль — сформувати думку людей про неї і про осіб, яких у ній згадують, ще до того, коли кожен почне трактувати її на свій лад. І що б згодом не думали, у свідомості кожного буде закладено дві речі: названі там особи підозрювані у вбивстві журналіста, і саме проти них має бути спрямоване подальше розслідування справи. Саме з цього треба виходити, інтерпретуючи зміст записки.

З другого боку, незважаючи на те що п. Турчинов вважає записку вагомим доказом (а у ній, до речі, зазначено, що Кравченко покидає цей світ з чистою совістю), 12 квітня він все-таки припустив, що причиною самогубства Кравченка є відчуття провини, тобто у тій частині записка слідству не дала нічого.

Наступного дня дослівний зміст записки генерала передав п. Луценко: «Мої дорогі, я не винуватий ні в чому. Пробачте мене. Я став жертвою політичних інтриг президента Кучми і його оточення. Іду від вас з чистою совістю. Прощавайте».

Як виявилося, конкретна особа там одна — екс-президент Леонід Кучма, решта — неназване абстрактне оточення. При цьому незрозуміло, йдеться про інтриги під час перебування Кравченка на посаді чи напередодні вбивства. Але у другому випадку неминуче постає запитання: хто ж це всесильне теперішнє оточення, яке довело до смерті таку вольову людину? І у який спосіб велися інтриги?

Не відкриває Америки і не є сенсацією й напрямок розслідування — Леонід Кучма. Сенсацією було б, якби Турчинов назвав інше прізвище.

Не маємо відповіді на запитання і про час написання записки. Зважаючи на те, що ще ввечері Кравченко перебував у бадьорому настрої, грав в теніс, збирався йти на допит до Генпрокуратури і навіть дати журналістам за його результатами прес-конференцію, рішення про самогубство (а разом з ним і записка) могло з'явитися тільки вранці. Причому раптово і, напевно, небезпричинно. У випадку з Георгієм Кирпою поштовхом для нібито зведення порахунків з життям був телефонний дзвінок. А у випадку з Кравченком?

Знайдена записка фактично фіксує незворотність рішення про самогубство. З того моменту екс-міністр мав би перебувати в особливому стані, неявно прощатись з рідними, бути до них особливо уважним та ніжним, наперед просячи вибачення за свій такий болісний для них вчинок. Чи спостерігалося це за Кравченком напередодні вбивства? Бо припущення, що він зайшов у гараж у справах, заразом вирішив застрелитися, не витримує критики.

Якщо такий намір і був, то він мав з'явитися раніше. І лише ті, хто бачив екс-міністра в останні хвилини життя, може сказати, чи була його поведінка звичайною, незвичною чи навіть дивною. З цього погляду вони, фактично ексклюзивні свідки, дуже важливі. І чим швидше вони оприлюднять усе, що відбувалося до того моменту, коли Кравченко зайшов у гараж, тим більша вірогідність того, що їх омине його доля. Бо це зараз про суд не йдеться, оскільки правоохоронці твердо наполягають на самогубстві, а їхні соратники вбачають вмотивованість такого вчинку у страху перед розкриттям участі у «справі Гонгадзе».

Але так буде не завжди. Рано чи пізно ті, хто вже має вагомі докази зумисного вбивства, будуть наполягати на проведенні розслідування. І суспільство перестане миритися з тим, що йому не пояснюють очевидних речей. Воно дозріє до того, щоб захотіти знати істину, а не лише потрібну владі версію.

Бо навіть сам нав'язуваний громадянам мотив самогубства (чи вбивства, організованого кимось з представників колишньої влади) і поштовх до нього у вигляді публічного запрошення до Генпрокуратури на допит далеко не незаперечні.

Зі статусом підозрюваного і навіть винного у «справі Гонгадзе» Кравченко жив уже багато років. До цієї «слави» він уже звик, і вона не могла для нього бути стресом, емоційною спонукою до зведення порахунків з життям. З огляду на цю обставину нічого нового для себе з уст Святослава Піскуна він не почув.

По-друге, не від 2го і навіть не від 1 березня почалися напівпрозорі й прозорі натяки про можливі проблеми зі слідчими. Ще з січня розгорнулося масоване інформаційне зомбування суспільства щодо «справи Гонгадзе». І якщо під час виборів мусувалась обіцянка її завершення, то тепер уже почали реалізовувати конкретні кроки. Серед них і оголошення в розшук генерала Пукача, й арешт підозрюваних з-поміж колишніх підлеглих Кравченка.

Виклик на допит за цих умов був закономірний і неминучий. А як може вразити людину публічність заяви про потребу дати свідчення ГПУ на тлі вже тривалих та поширених на цілий світ звинувачень в організації вбивства?

Окрім того (і це підтверджує передсмертна записка), Кравченко почувався невинуватим: «Іду від вас з чистою совістю».

Він не мав страху ні перед допитом, ні перед ймовірним судом. Навпаки, він мав сприйняти їх як благо, що нарешті звільнить його від безпідставних звинувачень. Тим більше що зробить це влада, яка, м'яко кажучи, нелояльна до нього. Це судові по «справі Гонгадзе» при Президентові Кучмі могли не повірити. Суд Президента Ющенка нарікань щодо об'єктивності з боку опонентів колишнього міністра викликати не міг би.

Отже, мотивів накласти на себе руки у генерала не було. І як стверджують численні експерти, характер смерті і обстановки, в якій усе відбулося, також не вказують на це. Тому питання про тих, хто скоїв і замовив цей злочин — попри всі намагання влади устами силовиків переконати нас у протилежному — залишається відкритим.

Переведення стрілок на Кучму теж не переконує. Адже, окрім бажання знешкодити Кравченка як імовірного виконавця «злочинних наказів», мають бути ще й засоби реалізації «знешкодження». Чи мав їх покинутий і зраджений більшістю соратників екс-президент? І чи саме від нього шукав прихистку Микола Мельниченко у Бориса Березовського відразу по тому, як довідався про смерть генерала Юрія Кравченка? Швидше за все — він ховався від тих, хто дав йому притулок, а тепер міг як небажаного свідка знищити. Як міг Кучма організувати вбивство (припустимо навіть, що він міг цього бажати!) колишнього свого охоронця за кордоном тепер, якщо не спромігся цього зробити, маючи у розпорядженні «орлів» у всіх силових відомствах? Що гіршого, одіознішого, ніж замовлення вбивства людини і причетність до продажу «Кольчуг» всупереч санкціям ООН, міг повідомити про колишнього президента живий Мельниченко?!

Багато аналітиків вважають Кравченка важливим свідком у «справі Гонгадзе». І це справді так. Але чи провину Кучми міг підтвердити генерал? Адже однаковою мірою Кравченко — свідок його невинуватості. А оскільки Кравченко ніколи ніде не говорив, що Кучма змушував його виконувати злочинні накази (в тому числі й щодо журналіста) — він свідок лише невинуватості Кучми!

Але невинуватість ніяк не вписується у сценарій, написаний невідомими поки що режисерами цієї справи. З огляду на це можна припустити, що Кравченкові пропонували свідчити у «справі Гонгадзе» проти Кучми. Його зізнання мали бути достатньо публічні, щоб після них дороги назад вже не було.

Генпрокуратура в такому сценарії безперспективна, оскільки все сказане там до суду належить оберігати як таємницю слідства. Очевидно, мала бути заява для ЗМІ або особистий виступ генерала перед ними. Події, які сталися пізніше, дають всі підстави вважати, що Кравченко відмовився неправдиво свідчити. Причому відмовився категорично й однозначно.

Логічно, отже, припустити, що після відмови на нього почали тиснути, відкрито нагадуючи про роль у справі загиблого журналіста. Проявом завуальованого тиску можна вважати і виголошене 1 березня Святославом Піскуном повідомлення про відомі слідству імена замовників вбивства. Пізніше подібне у телеефірі каналу «Ера» повторив Микола Томенко: «скоро ми взнаємо прізвища не тільки виконавців, але й замовників та організаторів злочину». А що тут знати, якщо ці імена вже кілька років на слуху і ніщо на інших осіб не вказує? Ще відвертішим був Олександр Мороз в інтерв'ю «5 каналу»: «Він (Кучма. — Авт.) дав розпорядження Юрієві Кравченку. А все інше визначить слідство».

Газета. Ru після оголошення Ющенком заяви про розкриття вбивства журналіста висловила сподівання на арешт Кравченка. А Григорій Омельченко по телебаченню застерігав про небезпеку — у вигляді психологічного, психічного зриву, самогубства, фізичного знищення, імітації самогубства, безслідного зникнення. 2 березня Генпрокурор публічно запросив Кравченка на допит. 3 березня Генпрокуратура повідомила про судову санкцію на арешт осіб, затриманих за підозрою у вбивстві Гонгадзе. У прямому ефірі телеканалу «Тоніс» Григорій Омельченко стверджував, що «керівництво СБУ вимагало від Генерального прокурора дати санкцію на арешт Юрія Кравченка, оскільки боялося за його життя» (ForUm, 4.03.05, 15:58). Газета «Сегодня», з посиланням на джерела в спецслужбі, поширила інформацію про стеження за Кравченком, організоване минулою владою ще 13 грудня. Акцент на тому, що стеження організували колишні соратники, мав справити чималий деморалізуючий ефект. Або ж — спонукальний до певної поведінки: наприклад, здачі тих, хто зрадив його. Але Кравченко не реагував. Більше того, 4 березня збирався дати свідчення, які б не дозволили і далі називати замовником злочину Кучму. Між честю і безчестям він вибрав перше. І поплатився за це життям.

Якщо ж цей неприхований та інтенсивний за три дні до смерті тиск не мав на меті підштовхнути до дачі потрібних свідчень або ж до самогубства, то він мав служити поясненням самогубства імітованого.

Багато журналістів і політиків цій версії повірили. При цьому впадає у вічі той факт, що рівень категоричності щодо провини Кравченка у «справі Гонгадзе» прямо пропорційний рівню наближеності до влади. Найбільше вправлялися у порушенні головного гуманістичного принципу — презумпції невинності — саме представники влади або її найщиріші симпатики (в тім числі й журналісти).

Приклад, як годиться, подав Президент Віктор Ющенко. Своєю, м'яко кажучи, фразою: «у людей, які відчувають свою причетність до злочину, є два виходи — виходити на публічний суд або робити суд над самим собою» — він перевершив усіх разом взятих. Це, напевно, єдиний випадок у цивілізованому світі, коли гарант Конституції (а отже — права людини на життя) закликає добровільно зводити з ним порахунки (!).

Усе це налаштовує на певні роздуми про роль нинішньої влади у загадковій поки що (як би хто не намагався подати її інакше) смерті Юрія Кравченка.

Підозри стають ще більш переконливі з огляду на події, які передували загибелі. Основною поміж них у цьому контексті треба вважати обіцянку Президента Ющенка у найстисліші терміни розкрити вбивство, про що він заявив під час європейського турне. Це питання також було одним з головних у передвиборчій кампанії Віктора Андрійовича.

А обіцяні два місяці спливали наприкінці березня. Отже, на той час «справа Гонгадзе» вже мала бути в суді (і не лише щодо виконавців, а й організаторів та замовників злочину).

У свідомості багатьох людей замовник — Леонід Кучма. Саме його нам мали подавати у такій ролі. І слова Петра Порошенка у день загибелі Кравченка (а ще раніше — Президента Ющенка) про відсутність імунітету в екс-президента щодо кримінальних переслідувань зайве тому підтвердження.

Але одне діло про це говорити і на цьому спекулювати, а інша річ — довести у суді, до якого буде прикута увага цілого світу. За умов, коли винуватці інші (а вже є достатньо підстав, щоб думати саме так), суд взагалі річ небезпечна. Тому тих, хто повинен сидіти на лаві підсудних, має бути якомога менше, ще ліпше один. Бо у судовому процесі велика різниця між тим, коли стороні звинувачення опонує кілька осіб чи ж опонує одна, вагома. Ідеальний варіант: без суду оголосити і закріпити у свідомості людей імена винуватців.

Однак навіть за теперішньою версією Кучма сам і не вбивав, і не організовував вбивство, він лише нібито віддав відповідний наказ (доручення). І підтвердити або спростувати це міг, за плівками Мельниченка, тільки Юрій Кравченко. Свідчити ж проти колишнього Президента, як тепер уже остаточно зрозуміло, він не збирався. На шляху до того, щоб зробити головним винуватцем загибелі журналіста Леоніда Кучму, генерал виявився зайвою ланкою. І його знешкодили. І нібито й не бідкалися, що колишній міністр МВС вже не зможе дати свідчень.

Олександр Турчинов чітко й однозначно сказав: «Достатньо залишив пан Кравченко, щоб ланцюжок не обірвався». Хоча насправді це «достатньо» зводиться до передсмертної записки, у якій фігурує лише одне прізвище, — Кучма. А свідка, який доводитиме, що було інакше, вже нема. Крапку у справі поставлять. Ющенко зірве чергові аплодисменти. Підстав для того, щоб розбиратися у «справі Гонгадзе», вже не буде. Ідеологи злочину будуть у небезпеці. Бо тільки вони з усього ланцюга учасників залишаться живими.

(Й зауважте, як оперативно привезли й передали до Генпрокуратури «плівки Мельниченка», котрі звинувачують Кучму в організації «зникнення Гонгадзе», і як з готовністю ці плівки були названі в Україні «речовими доказами»).

Прикметно, що на похороні Юрія Кравченка (за незначними винятками) не було представників теперішньої влади. Демонстративно не бажаючи бруднитися об людину, що її вона для себе визначила винною, влада насправді зробила велику справу — не осквернила своєю присутністю пам'ять загиблого, якого цькувала й переслідувала.

Провина ж генерала Кравченка не доведена. Відразу після його смерті влада устами Президента в інтерв'ю «Німецькій хвилі» визнала: «ні одне зі свідчень, яке є у слідчих, не вказувало на обставини арешту Кравченка» («Обозреватель», 5.03.05). Пізніше Ющенко заявив: «Я можу сказати, що міністр Кравченко не примкнув до банди і не стояв на їхньому боці». 24 березня заступник Генпрокурора Віктор Шокін повідомив, що генерали міліції Юрій Кравченко і Олексій Пукач не були головними свідками у справі вбивства Гонгадзе («Провокація», 23.03.05). Позицію ГПУ він підтвердив 12 квітня: «На той момент, коли його викликали (Кравченка. — Авт.), у слідства не було жодного матеріалу, який би свідчив про його причетність до загибелі Гонгадзе» («Сегодня», 12.04.05).

Тобто з життя Кравченко пішов невинним.

Віктор Ющенко оцінив генерала Кравченка як прекрасного міністра внутрішніх справ, офіцера честі. А Леонід Кучма послав навздогін його душі слова: «Я добре його знав. Він ніколи б не віддав злочинний наказ вбити журналіста Георгія Гонгадзе».

І поки не доведене протилежне, саме таким його пам'ятаймо.